Київ, більшого не знаю міста,
Москва, Нью-Йорк, що мені до них?
Київ, шукаючи під сонцем місця,
Ходжу по вулицях твоїх святих.

Київ, потоками машин в заторах тісних,
Вриваючись у будні жорстких днів,
Спішиш на зустріч злетам і навмисне
Притягуєш до себе Божий гнів.

Київ, ти ж Вавилону став подібний,
Користь і жадібність господарі твої.
Urbs venalis. Є ті хто з цим незгідний?
Amicus Plato… Істина дорожча і мені.

Про велич предків пам’ятають стіни
Софії, що вознеслась над Дніпром.
В печерах праведних у світлі свічок гімни
Співають ті, що плачуть за Христом.

За хмарочос хова свій жовтий промінь
Світило, щоб з’явитись завтра знов.
Спи, Києве, стихає день і гомін, -
Надія спить у ризах … під вікном.

Urbs venalis – продажне місто (лат.)
Amicus Plato, sed magis amiga veritas – Платон друг, та істина дорожча (лат.)

О, біль моя, відходиш ти від мене,
Повільно, ніби крадучись,
Любов моя, кохання безіменне,
Постій, вернись, оглянься, сміючись.

Торкнися вуст останнім поцілунком,
Всміхнувшись в очі подивись,
Зустрівшись там із незбагненним смутком,
Востаннє серцем прихились.

Я більше вже не думаю про тебе,
Потрібна я тобі була чи ні,
Ти спогадом залишивсь в серці в мене,
І поряд йшов зі мною всі ці дні.

А їх вже так багато назбиралось,
Несу я дні на зігнутій спині,
Роки біжать і що ще нам зосталось?
Не буду нарікать – часи складні.

Вони у нас такими були завше,
Складним був час від створення Землі,
Часи складні були і в предків наших,
В Адама й Єви гірш, ніж в наші дні.

Я плачу, коли тебе не бачу,
Я плачу, коли іде дощ.
Я плачу, плачу, знову плачу,
Я плачу, ось такий прогноз!

Збігають сльози по моїх щоках,
Горошинами котяться додолу,
Хіба можливо при таких дощах,
Зустріть тебе, побачить випадково?

Хіба можливо дихати мені,
Коли не видно неба й зір щоночі,
Коли захмарені стоять осінні дні,
І плачуть очі, карі мої очі?

Злітає листя з яблунь надворі,
Вкриває килимом багряним стежку нову,
Ту, що ти витоптав до мене в тій порі,
Що звалась літом. Жду тебе я знову!

Збудили знову серед ночі
Мене твої холодні очі,
Душа болить і плакать хоче,
Сльоза щоку мою лоскоче.

Холодні очі серед ночі
Будить мене завжди охочі,
Безсовісні, байдужі очі,
Не спіть самі цієї ночі.

Я ж буду спать, бо ніч так хоче,
Бо серце в мене ще дівоче,
Щоб не пекли сльозою очі,
Забуду вас цієї ночі.

***
Ти приснивсь мені сьогодні,
Ніжний , милий, дорогий.
Ти втішав мене сьогодні,
Рідний, щедрий і сумний.

Ти вітав мене сьогодні,
Валентинів нині день,
Ти хотів мене сьогодні...
Закордон - не до пісень.

Закордон - не до розваги,
Закордон, згасає день,
Закордон, помилуй, Боже,
Захисти від злих людей.

***
Я вперше говорила про кохання,
Тобі ж цікаво це було почуть,
Відчути біль мій і моє зітхання,
Торкнутись тіла, пристрасті хоч чуть.

Ти не питай з якої я планети,
І не питай з якої я землі,
Неначе хвіст найбільшої комети,
Пронісся ураган цей по душі.

Та тільки, що залишилось по ньому?
Кусочки болю? З гіркоти здригнусь.
Неначе по спустошеному полю,
Пройшовсь ти по душі, не оглянувсь.

Пройшовсь по серцю, вирвав біль і в груди
Холодну кригу вставити хотів,
Та не візьму я холод з рук паскуди,
Тому що Бог по-іншому велів.

Велів нам жити і життя любити,
А впавши, знов підвестися з колін,
Велів погане все тобі забути,
Й простить тебе, за це йому уклін.

Скажи що-небудь, розкажи,
Тебе кохаю я.
Огляньсь мені, всміхнись мені,
Без тебе я сумна.

Сміюсь не вір, словам не вір,
Ховаю очі я,
Пізня любов, мені повір,
Одна, завжди одна.

Твоє обличчя юне ще
Ночами бачу я.
Для тебе ж це усе пусте,
Душею чую я.

І глибину всю почуття,
Жаль, не збагнуть тобі,
Душа ще надто молода
У двадцять на Землі.

В тридев`ятому царстві живеш ти,
Найпрекрасніша серед усіх,
І не смію очей я підвести,
Щоб не визвать веселий твій сміх.

Довгі вії, смарагдові очі,
Хвиля чорна волосся твого,
Знову сниться мені серед ночі,
Сон, не можу позбутись його.

Спраглі губи цілують волосся,
Білий лоб і червоні вуста,
Хоч би раз у житті довелося
Обіймати тебе неспроста.

Проникати теплом в твоє тіло,
Доторкатись гарячих грудей,
І нехай, бо кому ж яке діло,
До думок нам байдужих людей.

Ти поїхав далеко-далеко,
Не побачить тебе більш мені,
Не тужи, не згинайся, смереко,
Вітри віють на тій чужині.

Витри сльози, розправ своє гілля,
В землю міцне коріння пусти,
І тоді проросте те чар-зілля,
Що дивує не наші світи.

Проросте, вкриє землю травою,
Не ступати твоїй тут нозі,
Не згадати про нас із тобою,
Не зустрітися знов навесні.

***
Я відпускаю тебе, лети, відлітай,
Серце замучене болем мені лиш віддай.

Знову зрікаюсь і знову навіки прощай,
Щирість цілунків моїх цій весні передай.

Стрінеш її, зупинися, ту ніч пригадай,
Подумки, милий, коханій тепла побажай.

Гірко мені, десь далеко-далеко той край,
Може і правда, як кажуть, він схожий на рай.

Землю свою українську ти все ж пам`ятай,
Я ж не надіюсь, прости і навіки прощай.

***
Скажи мені, яка була та жінка,
Що в кров твою отруту занесла?
Скажи мені, яка була та дівка,
Що “заземлила” велич почуття?

В твоєму ліжку холодно і брудно,
Шампанського ковток горло обпік.
Ти обійняв мене спокійно й будно,
Так обіймать, мабуть, усіх ти звик.

Та я не всі! І біль проймає груди,
І розпач закриває білий світ.
Це я, не всі! Холодне серце заведе в нікуди,
Ти не впізнав мене, коханий-горесвіт.

За звичкою цілують твої губи,
І ніби не страждала я п`ять літ,
Холодне серце заведе в нікуди,
Байдуже серце, ніби пустоцвіт.

***
Як боляче мені тебе втрачати,
Якби могла я час на мить хоч зупинить,
Якби могла я наперед цю муку знати ,
З якої серце трепетно щемить.

О, долі людські, я одна із вас,
Бажань нездійснених ношу з собою «ворох»,
І мрію зупинить невпинний час,
Аби лише почуть жаданий голос.

Аби лише відчуть твоє тепло,
І як воно вливається у мене,
Аби лиш пригорнуть твоє чоло,
Торкнутись вуст, що дорогі для мене.

Змінити облік, скинути літа,
Життя почати заново, спочатку,
Або прожить за раз аж два життя,
Коханню віддаючись без остатку.

***
Ніколи я не доторкнусь до тебе,
Не вимовлю закохані слова,
Ніколи… Не веліло небо
Так гаряче любить твої вуста.

Ніколи… Не веліла доля
Йти поруч із тобою по житті,
Ніколи.. Знемагаю з болю,
Що в серці розпускає корінці.

Ніколи.. Набігають сльози на очі,
Їх не побачити тобі,
Ніколи…Молюся Богу серед ночі,
Щоб позабуть тебе хоч увісні.

***
Я одягну на себе невидимку,
Полину в Кам`янець, торкнуся вуст твоїх,
Змахнеш ти поцілунок, як пір`їнку,
Впаде у розпачі вона до ніг чужих.

Торкнусь щоки невидимо рукою,
Волосся розтривожу світлий шовк.
Ти насміхався довго наді мною,
А мав від того який-небудь толк?

Гіпноз очей твоїх розвію понад містом,
Фортеці накажу не вірить снам,
Торкнусь чола, нехай не буде тісно
Думкам, що вже не бути разом нам.

***
Знов весна загляда у віконце,
Був для мене ти схожий на сонце.
Світла промінь проник поза вікна,
Біль моя, що ж нарешті ти зникла.
Повінчаю тебе із весною,
Хай втішається разом зі мною.
Подарую тобі море щастя,
Заховаю від лиха й нещастя.
Ось тремтить на вустах поцілунок,
Це тобі мій останній дарунок.

Плач за мною, плач,
Не знайти тобі знову такої побач,
Не зустріть тобі більше любові, пробач,
Плач за мною, плач…

Вітер трави колише у полі весь час,
Місто сутінки вкриють, як завжди, на час,
В церквах свічки давно догоріли, на Спас,
Подаруй мені, Боже, везіння хоч раз.

Повертатися в Київ наранок пора,
Знов в дорозі зустріну світанок сама,
І шукаючи в серці надію дарма,
Зрозумію: немає надії, нема.

Загубили мою надію слова,
Затоптали мою надію й вона,
Залишила мене назавжди, навік,
Не зустріть і мені кохання повік.

Вкрили небо зорі,
Серпень надворі,
Йдуть жнива поволі,
Осінь вже в вікні.

Заглядає жовта,
Крадеться вночі.
Чи комора повна?
Працюють усі?

Золотим серпанком
Вкриються поля,
Стане зимно ранком,
В школу нам пора.

Я жалію літо,
Сумно геть мені,
Покосили жито
У моїм селі.

Вересневим цвітом
Спалахне земля,
Літнім нам привітом
Всміхнеться вона.

Зашумить востаннє
Злива громова,
Чую поступ ранній …
Осінь дощова.

***
Є місця, де тихо плаче літо,
Де поля росою зранку вмито,
Де в садах пташок дзвінких розмай
Галасує веселковий рай.

Є місця, де світ душі відкрито,
Де в житах волошок синь розлито,
Зачарований любов’ю край.
Щастя ти своє тут зустрічай!

В землях цих помістя Берегині,
Світлої душею господині.
Ти до неї в гості завітай,
Обдарує щедро так і знай.

Із ріки живильної водиці,
Із полів чарівної травиці,
Вічності, продовження життя -
Пий нектар до каплі, до кінця.

Час гостини – це одна лиш мить,
І якщо тобі так пощастить,
Понесеш додому дар жаданий,
Він не лише твій, він людям данний.

Поділитись ним - це честь така,
Від якої повниться душа,
І злітає в небо з уст хвала
Силам тим, що на чатах добра.