Щоденник незнайомки, або Пророчі сни
7 січня 200... р.
«Суджений, прийди...»
Навіть уві сні я щомиті подумки повторювала ці два слова, в яких відобразилися всі мої потаємні жадання. Нічого не помічаючи навкруги, сновигаючи, аби не зупинятись і не залишатися на одному місці, я все шукала того, з ким, нарешті, змогла би знайти своє щастя. У руці, сама того не помічаючи, стискала гребінець. Здається, перед тим, як поснути, я встигла покласти його під свою подушку і промовити: «Суджений, причеши мені голову»... Так, це було ворожіння в ніч на Різдво. Вперше я наважилася дізнатися про свою долю. Вперше відчула себе справжньою чаклункою, і... це сподобалось мені.
Та тепер, уві сні, блукаючи серед тиші й темряви, я зареклася ворожити. Хай би що, а краще б уже взагалі нічого не снилося! Чому я не можу просто легко-легко злетіти в небо, перетворившись у вільну птаху з білим пір’ячком? Чому бажання навіть у вигаданому, химерному, зовсім нереальному світі теж не може здійснитися? Невже це так важко, зробити послугу жінці, якій вже скоро виповниться тридцять років?.. Устигнувши досягти за свій вік значних успіхів у кар’єрі, я так і не зустріла людину, яку б покохала навіки. А, може, немає такої людини? Може, в цілому світі не існує гідного мене чоловіка?..
«Суджений, прийди...»
Раптом хтось легенько торкнувся моєї руки, у якій був гребінець. Здригнувшись від несподіванки, я поглянула на високого чорнявого чоловіка, що з’явився невідомо звідки поряд. Дивно, хоча ми були незнайомі, та я зраділа йому, наче рідному, і ледь стрималась, щоб не кинутись обійняти. Таких шалених радощів я не відчувала з тих пір, як мені в дитинстві подарували гарну ляльку з очами небесно-блакитного кольору. А незнайомець пильно дивився на мене, гадаючи про щось своє, і не поспішав відпустити мою руку.
- Хто ти?- запитала я в нього. Та він лише загадково посміхнувся і узяв мій гребінець. У цю ж мить поряд з’явився стілець. Раптом відчувши втому через довгі пошуки свого судженого, я присіла відпочити. Одразу же стало добре і спокійно на душі. Яка ж це була дурість шукати того, хто сам повинний був мене знайти!..
- В тебе чудове волосся,- раптом тихо вимовив незнайомець.- Довге, хвилясте, злотисте... Навіть шовк не зрівнявся би з ним! Воно дорожче за будь-яке багатство. Безцінне.
Я мовчки дивилася на того, хто співав моєму волоссю дифірамби, не знаючи, як відреагувати. Може, вдячно посміхнутись йому?.. Чи просто знизати плечима, виражаючи тим самим повну байдужість до надмірного залицяння?.. Не встигла я вирішити цю складну дилему, як чорнявий незнайомець підійшов ближче і почав розчісувати гребінцем моє волосся. Чому він це робить? Навіщо?.. Не перестаючи розчісувати голову, він нахилився до мене ближче. Ще ближче. На моїх вустах вже дрижав його подих, чистий і свіжий, з присмаком пахучих яблук. От-от ми мали поцілуватися. Я вже прикрила очі, уявляючи, яким буде цей поцілунок, та раптом хтось ухопив мене за плече. Невже цей дивний гість мого сну так жартує зі мною?! Гнівно поглянувши на нього, я раптом помітила сірий офіційний костюм, в якому так полюбляють ходити на роботу серйозні, всіма шановані люди. На грудях навіть висіла табличка «Артем Олександрович».
- Гей, моя люба,- заволали мені у вухо,- прокидайся швиденько! Хочу привітати тебе з Різдвом!
Застогнавши, я, нарешті, виринула з царству снів у людський, напівбожевільний світ, де все було постовлено ногами догори.
- Прокинулась? Ось дивися, що я тобі накупував!
Я хмуро поглянула на того, хто мене розбудив. Знайомся, щоденнику,- Борис Юрійович, якого в останній час полюбляю називати просто Юр’їчем. Це його дратує, і тоді я відчуваю приховане задоволення. Ніжність, злагода, любов – між нами ніколи не буде таких почуттів, хоча й одружилися лише чотири роки тому. Тоді я вірила, що буду щасливою, і бачила в своєму нареченому лицаря на білім коні – настільки він шляхетно поводився! Та час показав, якою людиною насправді був мій чоловік. А нещодавно в повній мірі відкрив його підлу натуру.
- Навіщо мені твої подарунки і поздоровлення?- прохолодно промовила я хрипким зі сну голосом,- Піди краще привітай свою коханку. Обсипай її діамантами, купи дорогий годинник... Повір, вона оцінить.
Очі Бориса потемніли від гніву. Він навіть ледве стримався, щоб не задушити мене і, аби бути далі від гріха, різко відсахнувся. Через мить його вже не було у моїй кімнаті. Через хвилину грюкнули двері моєї квартири. Я знову залишилась одна.
Гірко посміхнувшись, я витягла з-під подушки гребінець і згадала свій сон. Яка ж я була дурна, коли вирішила поворожити на свого судженого!.. Хіба можна побачити те, що буде насправді? Хіба можуть сни ставати реальністю? Вони ж бо гра підсвідомості, вигадана ірреальність, казка ночі. Один раз подивишся, а вже через декілька годин забудеш і навряд чи згадаєш пізніше.
- Про одне лише жалкую,- пробурмотіла я замислено,- що мій чоловік не Артем...
Тільки зараз я збагнула, що саме цей таємничий брюнет – суджений, якого я так шукала уві сні.
8 січня 200... р.
Біла сорочка не могла зігріти в холодну, зимню ніч. За вікном лютував морозний вітер, ішов сніг. Хмари закрили своїми сірими тілами нічне небо, і не було видно жодної зірки, не кажучи вже про місяць. Відвернувшись від вікна, я поглянула на своє ліжко, і знову здригнулась. Але причиною був уже не холод, що пронизував кожну клітинку мого тіла, а Борис, чий храп мене дратував з кожною хвилиною все більше і більше. Як він посмів лягти поряд зі мною! Хіба не розуміє, що я вже не дозволю йому торкнутись до себе? Краще вже піду до диявола, аніж лежатиму з тим, хто постійно зраджує мене!
Ще раз подивившись на свого чоловіка, котрий не полінився обійняти подушку і, гадаючи, що це моя талія, прошепотів моє ім’я, я відчула у глибині душі темну, всепоглинаючу ненависть до Бориса. Невже він гадає, буцімто я схильна пробачити йому інтрижки і все забути заради нього? Невже він настільки погано пізнав мене за ті роки, що ми провели разом?..
- Дурний ти, Юр’їче,- люто просичала я, ледь стримуючи себе, щоб не заволати про це всьому світові.- Хіба не знаєш, що я не залишаюся з тим, хто вже нічого для мене не важить?..
Не домовивши до кінця, я вийшла зі своєї кімнати. Хотілося пити і, врешті-решт, зігрітися. Тіло дрижало так, ніби воно було листячком, з яким полюбляє бавитись вітер. Чому не гріють батареї і виникло таке відчуття, що зараз у квартирі ще морозніше, аніж за вікном?..
Не перестаючи задавати собі запитання, я увійшла в кухню і увімкнула газову плітку. Її блакитні вогники почали зігрівати приміщення, а разом з ним – мене.
Я вже майже заспокоїлась і перестала дрижати, коли хтось обійняв мене з-за спини.
- Борисе!- гнівно вигукнула я, і, обернувшись, вдарила чоловіка коліном так, що той зігнувся від болю.
- Я не Борис,- простогнав він. Майже одразу я впізнала вчорашнього незнайомця.
- Звідки ти взявся в моїй квартирі?!- вигукнула я, занадто здивована, щоб співчувати .Артемові. Той, тримаючись за живіт, поглянув на мене.
- Це вже не має значення,- ледве вимовив він.- Ось...- Артем простягнув мені гребінець,- я повертаю тобі... вчора не встиг віддати...
Я подивилась на його простягнуту руку. Отже, це був не простий сон?.. Невже Артем справді мій суджений?.. Але чому тоді він повертає мені гребінець і дивиться так, наче я чужа для нього жінка? Я згадала, що вдарила його, і одразу відчула вину.
Перед очима несподівано з’явилися чорні кола... Здається, я втратила свідомість, тому що у наступну мить вже лежала на підлозі. Але то була не кухня, а моя кімната. Поряд на ліжку розлігся Борис, хоча до себе я його не запрошувала...
- Вітаю, мила,- пробурмотіла я собі.- Знову снився Артем...
Вже не знаючи, що й думати, я підійнялася з холодної підлозі, на якій спала майже всю ніч. Не дивно, що моє тіло дрижало уві сні, і навіть батареї поряд не могли його зігріти. Злість стала ще сильнішою, коли я поглянула на чоловіка – цього сплячого красеня.
- Он значить як... Поснувши, ти випадково штовхнув мене, і я опинилася на підлозі. А сам тим часом спав під теплою м’якою ковдрою... Цього я теж не забуду.
Вже знаходячись у ванній кімнаті, я прошепотіла, звертаючись до себе.
- Дивно, що я не прокинулась, коли впала з ліжка... проте Бориса до себе більше не пускатиму. Нехай спить в кабінеті, де звик зустрічатися зі своїми коханками…
Декому здалося б, що я ревную, але ні – ревнощів я не відчувала. Лише в грудях з’явилася порожнеча, ніби всі почуття й емоції проковтнула глибока, жіноча печаль.
9 січня 200... р.
- Ти знову на моєму ліжку?!- здивовано і водночас розлючено запитала я в Бориса, який лише посміхався, дивлячись на мене своїми блакитними очима. Колись мені подобався цей колір, але тепер... я згадала темно-карі очі Артема, де час від часу засвічувалися золоті іскри. Від них ішло тепло, якого я ніколи не відчувала в Бориса. Не дивно, що я тепер більше полюбляла колір, схожий на брунатний.
- Знаєш,- Борис ліниво провів рукою по моєму волоссю,- мені набридла ця холодна війна. Я хочу бачити свою жінку поряд, відчувати твій подих... Можливо, я був не найкращим чоловіком, але обіцяю стати іншим, якщо й ти перестанеш демонструвати мені повну байдужість. Адже ти ще кохаєш мене...
- Кохаю?!- злість охопила мене вогненним ореолом. - Ти смієшся наді мною, Юр’їче? Чи намагаєшся бути дурнішим, аніж є насправді? Так, інколи я уявляла, нібито відчуваю шал і пристрасть, та після того, як я побачила тебе і свою подругу Галю в одному ліжку,- вибачай, навіть симпатію до тебе тепер уявити не можу. Ти – зрадник. А зрадники ніколи мені не подобались.
- Це була тимчасова слабкість, любо,- Борис ніжно дивився на мене, але я добре памятала його погляди, коли він бачив Галю. Мене неможливо було зворушити.
- Це означає, що ти – слабка людина,- знизала я плечима.- Мені ж потрібний сильний чоловік.
- Ну, так я доведу тобі, що теж можу бути сильним чоловіком!- несподівано розізлився Борис і, притягнувши мене до себе, увіп’явся в мої вуста. Я скрикнула від болю і вирвалася з обійм чоловіка, чия ніжність походила на ведмежу. Скочивши на підлогу, я щосили побігла до дверей, що вели з моєї квартири. У наступну мить я раптом опинилася в лісі.
Зимова тиша. Дерева увібрались у сніг, що яскраво блищав під сонячним промінням, віддзеркалюючи його. Лише вічнозелені сосни не змінили своєї одежі, хоча свої голівки й лапи заховали в теплий білиий пух. Немов зачарована, я стояла і дивилася на поснулу природу, не відчуваючи холоду, хоча була в одній сорочці й босоніж.
А в наступну мить настала весна. Сніг розтанув за кілька хвилин, з’явилися перші квіти. Перші листочки зашелестіли під прохолодним вітром, задзвеніли пташині пісні. І я раптом перетворилась у сизу птаху. Маленькі крильця піднесли мене у небесну далечінь, де я літала жайворонком. Пісня линула за мною довжелезним шлейфом.
Аж тут в небі з’явилися чорні хмари. Одразу почався рясистий дощ, сяйнула блискавка, гримнуло щось сердите. Вітер закружляв мене над деревами і, врешті-решт, жбурнув на лісову галявину, де я знову стала людиною і... прокинулась у власному ліжку. Бориса, на щастя, поряд не було, як і Артема... на жаль.
10 січня 200... р.
А сам Артем поспішав на роботу. Він був дуже працелюбною людиною, йому подобалось займатися справами, що допомагало почуватись потрібним цьому байдужому до всього світові. Високий, стрункий, він виглядав молодшим, аніж був насправді. І хоча йому ще не виповнилося повних тридцяти років, та Артем розумів, що молодість у його душі минула. Він сам не помітив, як став серйознішим, дбайливішим, почав мріяти про власну сім’ю... От тільки б знайти жінку, з якою міг би прожити решту свого життя!..
Занурений у свої думки, він не помітив ту, про яку мріяв. А між тим, вона йшла слідом за ним, і цією жінкою була я.
Насправді я вирішила, що Артем поспішає до своєї коханої, тож коли зрозуміла, куди мій суджений так швидко іде, майже біжить, з полегшенням позіхнула і подивилась на багатоповерховий будинок, де розміщалися офіси. Артем, виявляється, працював у турагентстві, директором.
На душі посвітлішало. Цілий день я споглядала, як Артем приймає клієнтів, наполегливо працює з ними, і на моєму обличчі з’явилася щаслива посмішка закоханої.
Це був один з найкращих моїх снів, якому судилося стати реальністю.
11 січня 200... р.
А вдома у мого судженого панував спокій. Не пам’ятаю, як опинилася тут, проте це було неважливо. Найголовніше, тепер я мала змогу глибше пізнати Артема.
Квартира була маленькою, лише з однією кімнатою. Ремонт у ній давно не робили, та, все ж, тут було затишно. Старенькі меблі приємно вражали теплом червоного дерева, диван, що, мабуть, слугував Артемові ліжком, був охайно застелений. Посміхнувшись, я сіла на нього і погладила подушку. Погляд сковзнув на зовсім нові телевізор, магнітофон, радіо, журнали, що лежали поряд. Вочевидь, мій суджений полюбляв кіно. Може, й сходимо разом коли-небудь у кінотеатр... Я мрійливо примружила очі, уявивши, як ми сідаємо у кінці зали, і замість того, щоб дивитися фільм, даруємо один одному ніжні-ніжні поцілунки...
Романтика враз щезла, тільки-но подивилася на стіл поряд з телевізором. На ньому стояла фотографія худорлявої восьмирічної дівчинки, яку Артем міцно тримав в обіймах. Обоє щасливо всміхалися один одному майже однаковими посмішками, очі в них були теж схожі – темно-карі, чорняве волосся... Невже це його донька?! А де ж тоді матір? Чому я не помітила, одружений Артем чи ні?! У наступну мить я гірко посміхнулася, все ще зоріючи на фото. Хіба це має якесь значення? Адже я сама маю чоловіка. В мене – своє сімейне життя, в Артема – своє... І яке право я маю втогнутися в його дім?.. Хто я така для Артема?
- Прощавай...- ледве вимовила я, дивлячись вже не на дівчинку, а на того, кого й досі вважала своїм судженим.- Ти мені дуже сподобався, але...
Не домовивши, я полишила домівку Артема. Назавжди.
12 січня 200... р.
- Ти?
Я здригнулася, побачивши здивованого Артема. Як я знову потрапила у його квартиру?! Чому я не пам’ятаю цього? А, це ж сон, і він сам обирає місце свого існування.
- Чому ти тут?- запитав Артем.- А втім, я радий тебе бачити.
- Я теж...- я й не помітила, як ці два слова зірвалися з моїх вуст. Артем посміхнувся.
- Що питимеш? Чай, кофе, сік?..
«Горілку», хотіла було пожартувати я, але стрималась.
- Нічого, дякую... Я лише дізнатись хотіла... На фотографії я побачила твою доньку...
Не встигла я домовити, як Артем засміявся і, підійшовши, обійняв мене.
- Не вірю своїм вухам, ти ревнуєш!- радо вигукнув він,- Моя мила, ця дівчинка мені не донька.
- Але ж ви так схожі...- уперто промовила я.
- Це моя сестра,- спокійно промовив суджений. - Наші батьки померли, і тепер я піклуюся про неї. Зараз вона навчається в Лондоні.
- О...- я не знала, що й казати, почуваючись дурною. Артем ще троохи посміявся і обійняв мене ще міцніше.
- Мила, якщо ти мене ревнуєш – значить, кохаєш.
- Ну, то й що?- я намагалася говорити якомога байдужніш.- Навіть якщо я тебе кохаю, я все одно не зможу бути поряд з тобою. В мене є чоловік.
- Якого ти зовсім не любиш, - твердо промовив Артем.- Іди від нього. Він занапастить тобі життя.
- А ти хіба кращий за нього?- спокійно поцікавилась я, хоча всередині в мене все вирувало від шалених емоцій. Піти від свого чоловіка... а якщо я зроблю помилку? Може, Борис зміниться на краще в майбутньому і я зможу вибачити йому зраду, забути, покохати знову?..
- Я не знаю, чи є кращим за нього,- так само спокійно промовив Артем. Лише погляд його став холоднішим за всі сніги і криги. Він випустив мене з обійм і відійшов якомога далі.- Я тільки знаю, що поряд зі мною тобі добре.
- Це так, але...- я схопилася за голову, що почала боліти від напружених думок!..- Не можу я ось так відразу кинутись до тебе і почати нове життя...
Останнє я промовила вже на своєму ліжку. Ранкове сонце заглянуло до мене, намагаючись рожевими променями відігнати небезпечні сни. Я лише прикрила очі, відчуваючи, що наступної ночі мені знову доведеться зустрітися зі своїм суудженим. І навіщо я ворожила на нього?!
13 січня 200... р.
- За молодих!
Юрба веселих дівчат і хлопців радо зревіла. Наречений щасливо посміхався, дивлячись на мене, та я не відчувала радості. Навпаки, стало моторошно, бо моїм нареченим був Борис. І хоч весілля відбувалося зараз, я вже знала, що на нас чекатиме через чотири рроки. Я розумііла, що міцної родини між нами не буде. А ще я помітила свою найкращу подружку Галю та її погляд, яким вона дивилася на Бориса. Жадібний, пристрасний, він був схожий на магніт, що притягував до себе увагу мого нареченого. Невже в мене ніколи не було таких самиих поглядів?.. Невже Борис вважав мене занадто холодною?..
Гнів та печаль...
Я раптом зрозуміла, що цього весілля не повинно бути.
- Стійте!
Всі здивовано поглянули на мене. Навіть друзі звикли до того, що я завше говорю тихо, але зараз мій голос раптом з силою задзвенів у великій залі, призначеній для святкувань.
- Я не можу стати твоєю дружиною!- вигукнула я Борисові, чий вираз обличчя відразу став ображеним, мов у дитини, в якої відібрали улюблену іграшку.- Я знаю, що між нами не буде любові!..
- Любо...- Борис хотів було схопити мене за руку, та я вже побігла до виходу. Біле плаття і високі підбори заважали мені, але, все ж таки, Борис не спіймав мене – завдяки тій же Галі. Подруга раптом встала на шляху мого нареченого. Що було далі, я вже не бачила, втікаючи все далі від цього клятого весілля. Від цих зрадливих подруг і чоловіків, в чиїх душах гніздилися змії. Вони отруїли й мене. Тепер я вже нікому не вірила. Навіть собі.
Перед очами раптом постало дзеркало, що простяглося до стели. Озирунвшись, я побачила що стою в центрі дзеркального кола. Куди це я потрапила? Що за жарт чергового сну?! Я поглянула на своє відображення і застигла. Переді мною стояла зовсім незнайома жінка.
Її злотисте волосся хвилями спадало на всміхнене обличчя, чиї чорні очі сяяли яскравіше за сонце. Вона була подібна до богині. Сила її любові струменіла в погляді, чарувала, п’янила, розтікалася бурхливою рікою. Струнка і висока, вона навіть у тридцять років виглядала молодою дівчиною, хоча й відчувалася, що це вже цілком доросла жінка.
- Ні, то не я...- прошепотіла я перелякано.- Я ж не сліпа...
Жінка нечутно шепотіла те ж саме. Її багряні вуста промовили ті ж слова, чітко повторюючи за мною: «сліпа, сліпа...». Свічадо ніби знущалося наді мною.
- Ми просто дуже схожі... не вірю... але...
Врешті-решт, я замовкла. Заспокоїлась. Знову поглянула у свічадо. У грудях почало рости дивне для мене відчуття гармонії і спокійної впевненості. Вперше за чотири роки я почувалася розслабленою і... щасливою. На душі, нарешті, запанував мир.
Глибоко позіхнувши, я доторкнулась до свого відображення, бо, все ж таки, це була я.
- Дякую,- голос був ледве чутний, проте й цього вистачило для того, щоб я прокинулась від власного. Вже знаходячись у ліжку, я прошепотіла,- Тепер твердо знаю, що робитиму...
18 січня 200... р.
Це вже не сон, мій любий щоденнику! Це відбувається насправді!
Наступного дня я дійсно зустріла Артема, свого судженого! І зараз він сидить поряд зі мною, дивлячись, як старанно я пишу слова. Він ще жартує, що поки я напишу букву, черепаха вже встигне пройти кілометр. Я не серджуся – щасливі не знають печалі і гніву!
І зараз я щаслива, що вже не знаю, хто такий Борис. Він перестав для мене існувати. Розтанув у ту ж ніч, коли я зрозуміла одну важливу річ: ми один для одного – ніхто. За чотири роки ми наробили стільки помилок!.. І найприкрішою помилкою було те, що не розійшлися відразу. Чому? І досі не можу зрозуміти причину свого відволікання. Можливо, така вже природа української жінки, що до останнього сподівається зберегти родину. Вже й сама не вірить, але надія живе. Недарма кажуть, що надія вмирає останньою...
О, Артем, виявляється, такий нетерплячий, що вже не може чекати, коли ж я завершу свою сповідь! Він зголоднів... ні, ми обоє зголодніли! І тепер ми йдемо до зали, де стоять вишукані страви, які я навчилися готувати тільки сьогодні!
Прощавай же, щоденнику снів! Гадаю, ми вже ніколи не зустрінемося, але ж з’явиться хтось інший, якому Різдво теж подарує диво, і він розповідатиме тобі про свої сни так само, як колись розповідала я.
Н.
Прокоментувати
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-