Все сказано, все зроблено,
Все вже було колись...
Все віддано і продано...
Ми з вічністю сплелись...
Розбито і зурочено,
І віддано на глум,
Журбою позолочене,
Підведене під струм...
Таке є сьогодення в нас!
Яка вже тут мораль?
І не цінує людство час -
Воно ж не пектораль.

Ім'я просте, його я добре знаю,
Та не скажу тут, зараз і при всіх.
До тебе жодних пристрастей не маю -
Твої слова так часто викликають сміх.
Палке зізнання на заході сонця...
Навіщо? Ти скажи, чому брехав?
А зі словами знов відкрилося віконце
У світ, в якому ти мене від всіх сховав...
Я пам'ятаю перші поцілунки...
А потім біль, як втратила тебе...
Моя любов - весінніх днів дарунки.
Кохаю? Чи обманюю себе?
Твоїх думок ніколи я не взнаю.
Ти не оціниш і не зміниш їх.
Для тебе знову душу замикаю,
А ти пливеш в амбіціях своїх...

Йде дощ… на склі води краплинки
Малюють візерунок непростий,
Немов малесенькі морські перлинки,
Яких виносить на берег прибій,
Урізнобіч розносяться по світу,
Для когось життєдайні та п’янкі,
Для чогось поштовх до весняного цвіту,
Комусь здаються сумними їх потіки тонкі.
І враження немов все небо плаче
За чимось, що втрачається людьми.
Коли йде дощ, то інколи це значить –
Душа людська очиститься слізьми,
І стане думати про те, як варто жити,
Чому надати перевагу у житті,
Кого з думок і серця відпустити,
Кому не дати зі шляху зійти.
Через прозорі крапельки води
Ти бачиш світ, яким він є насправді.
Ніхто не скаже: «Тут нема біди»,
Бо очі не закриєш правді.