Весь час перебування на землі, поки що – не сподіваюся, а тільки думаю, що – незакінчений, писав я лише фарбами. Інакше – висловлююся так, що не кожен збагне. Але ж тут їх нема де взяти – ні фарб, ані пензлів.
Та писати конечна потреба виникла. Не тому, що хочу, – сила підштовхує, ззовні. І відчуваю, що то не муза.
Пишу. Словами. І словами – один-єдиний раз.
Це не останнє слово на суді: не моє було першим і останнім буде не моє. Це, ось це, що його пишу, воно – моє, про мене. Те, що треба виповісти і що зумію.
Була субота. З Москви я летів до Нікольска. День видався похмурий, а настрій – спочатку піднесений, а потім – світлий, сумирний. Я не зважав на сусіда і незчувся, як заснув. Сон, знаєте, мовби кавалок вічності: потрапляєш в інший світ. Художник, буває, виносить звідти готову картину, залишається тільки перенести її на полотно.
У тому сні бачив я чорний квадрат – і колюче почуття дошкуляло. У моїй особі Малевич не знайшов би шанувальника – я прокинувся.
Сусід зліва – той спокійно куняв. Та від мого пробудження – хвилини за дві і він прокинувся. Позіхнув, подивився на годинник. Прикривши очі, подумав і по тому поділився зі мною розрахунком:
– Незабаром будемо на місці. Хвилин за сорок. – Його сині джинси і розстібнута картата сорочка виявляли міцну чоловічу статуру. Шатен. Густе волосся, від лоба атаковане залисинами. Дружній погляд і приязний усміх Але тінь хмари пробігла по обличчю – сусід по лобі себе ляснув:
– Ой, навіть не знаю, що робити з поклажею! Нікольск не Москва, сервіс тут на пасажира покладено. А я не Будда. Мені б ще одну руку – горя б тоді не знав.
Я чемно поцікавився:
– Вам допомогти?
– Так. Одному, без вашої допомоги, мені не впоратися. Допоможете донести до таксі отого саквояжа? – У проході стояла доволі елегантна чорна валіза.
Я оцінив:
– Річ не інакше, як англійська.
– Ні, вітчизняний продукт. – Він підвів голову. – Але на спецзамовлення... Так допоможете?
– Ну як не посприяти своєму чоловічкові?
/ – Ну как не порадеть родному человечку? /
Він підтвердив:
– Так, у якомусь сенсі всі ми родичі. За Адамом. У Біблії так написано. Ви читали Біблію?
– Довелось досить ґрунтовно знайомитися. Коли Мікельанджело вивчав. Знаю багато біблійних сюжетів.
– Ви художник? Мистецтвознавець?
– Преобраз;тель.
– Що ви маєте на оці?
– На оці у мене ваша зовнішність. Але це не ви, а лише ваш образ. І не той, що його міг би зафіксувати фотоапарат, а той, що його очі бачать, мої. У світі немає людей з однаковими очима. Дивлячись на людину або на свиню, всі бачать одне й те ж саме по-різному, але тільки трохи по-різному. А деякі, мало хто, крізь образ бачать суть. Брудну свиню в людині. У забрьоханій свині – інтелект майже людського рівня, бачать душу, яка багатша за нашу мораль.
Повз мене – погляд сусіда уп’явся в ілюмінатор. Над очима, на лобі і на лисині, великі краплі поту виступили. Мозок, напевно, інформацію перетравлював. Я замовк. Сусід витер чоло носовичком. Потім до лисини приклав.
– Вибачте мені. Продовжуйте. Ви так незвично міркуєте.
– У вашому образі побачити вас – це і переобраз;ти. А перенести побачене на полотно – справа техніки, тобто мистецтва. Це теж треба вміти, але все ж таки перед тим треба побачити і розпізнати.
Його очі в мої заглибилися:
– Цікаво подивитися на себе з боку, очима іншої людини.
– Звичайно. Але наразі можу сказати, що маєте якийсь нагальний клопіт, він вас непокоїть.
Обличчя його враз посіріло, ніби курявою вкрилося.
– Ви думаєте, чому я лечу до Нікольска? Сам звідси родом, та вже десять років, як не був у рідних пенатах. І тепер не полетів би: завтра до вечора мені належало бути в Хабаровську. Та завтра справа небожа вирішується. Тобто або вона буде – або на гальмах вдасться спустити. Ви маєте знати його: диск-жокей на дискотеці в клубі будівельників, це на узвозі Прапороносців. Добрий хлопець, розумний. Сирота і наразі не одружився. Він мені як син. Сестра – недолуга була – нагуляла його і померла рано. Я йому допомагав – і таке почуття, ніби народив.
У них там на дискотеці хлопці і дівчата бавляться. Ну, один барига, збувач, згорток залишив, а сам нібито відлучився на півгодини, начебто у справах. Його на виході з клубу затримали, нічого не знайшли – і до небожа. Вилучили згорток, а там – шприци і наркотик... Розумієте, що це означає?
– Приблизно.
– А я достоту знаю. Це – шість років за ґратами.
– За що?
– Як – за що? За чужу музику, за балаканину про свободу творчості. За вільнодумство. Або – як правильно? – за свободу мислення. За те, що старших не поважає – тих, що в кабінетах, – до напучувань їхніх не дослух;ється.
– Ох, молоде-зелене... – Я хотів поспівчувати, та прозвучало як осуд.
– Егеж. – Сусід кивнув. – Пасіонарій він. І молодий. Років на десять молодший за вас.
– Скільки йому?
– Двадцять три.
– У вас гостре око, бувале.
– Та що ви! Ви мені лестите. Вже час окуляри надіти. Що я добре вмію, так це чекати.
І запанувала мовчанка. Очікування. У кожного своє.
Рівне, розмірене гудіння літака простягнулося в завтрашній день.
Дванадцять років чекав я на цю виставку. Чотирнадцять речей вже розвішано в Будинку художника, тринадцять – заради однієї, тієї, де виступ черепашнику біля дороги, весь курявою покритий.
Та ще мав бути вечір. З Лідою. Може, останній.
Ми підійшли до неминучого роздоріжжя. Два роки йшли разом. Зійшлись – у луковині Калігула, в місці, відомому в середовищі нікольских художників як «Три акації». І зуміли в них заблукати.
Промені призахідного сонця пронизували густе листя. Я стояв біля мольберта і намагався вловити у неквапливих калігульских хвилях те, чого там бракувало, – оту невидиму, а проте найвиразнішу дещицю, що ніби й не існує до відтворення на полотні. Етюд вже був майже готовий: вивірена композиція, вдало схоплений колорит, – і я, вичікуючи, покусував паличку пензля. І не відчув ні того, що хтось за мною спостерігає, ані погляду, що мене вивчав.
Вона підійшла до води, зупинилася на самій межі. Хвилі, спадаючи, підмивали щиколотки.
– Я хочу туди. – Показала руку на етюд.
Не вірячи в несподівану знахідку, я глянув на палітру і глухо наказав:
– Зніміть панцер. І все зайве. Інакше не поміститеся.
Ніби птах змахнув крилами на злеті – злетіла над Калігулом цнотлива безсоромність жіночої плоті. Кількома мазками я вписав її в етюд, вже інший, свіжий. Увечері перший і другий об'єднав в одну річ.
Ліда позувала мені в мансарді всі наступні дні. І в одній позі, такій же, як у «Трьох акаціях», не встояла. Недужжя, звичайно. Хвилинне. Та воно допомогло нам два роки пройти разом.
Моя натурниця жила з матір'ю на Цаповій Гірці. І щоранку їздила до свого інституту. Там з неї намагалися приготувати вчительку – об'єкт повільного поїдання місцевою злодійкуватою дрібн;тою. Ліда пручалася. Та якось нерішуче.
По четвертій годині рвучко відчиняла двері до мансарди і пірнала в плинне призахідне світло. Ця жінка має бездоганні пропорції, це шедевр Майстра. І я писав, писав. Рудий осінній шелест волосся. Димчасту таїну очей. Невідхильну принадність ладно виліпленого тіла.
Одного разу, якогось вечора, вона не прийшла. Але я писав. До знемоги, доки не захтілося кави. І тоді побачив, що Ліди немає поруч. Руки безпорадно опустилися, обвисли. Я зрозумів, що то більше, ніж закоханість.
Дуже пізно, близько полуночі, вона таки ввійшла до майстерні. І позувала. І я творив. До ранку. Та ясна річ – не за мольбертом.
З того дня (з того вечора починаючи, з тієї ночі) ми жили разом. У маленькій комірчині. І в мансарді, де на трьох стінах висять полотна. На багатьох – Ліда, скрізь різна.
Після ночі творення натурниця стала господинею. Прала, варила нехитрі супи. І скриплячи зубами, згнітивши серце, писала вечорами дипломну, щось про диктант як дидактичний засіб. Відсидівши за столом годину, підводилася й підбивала проміжний підсумок:
– Нудно ліпити безглуздя.
Але терпіла два місяці. На третій не витримав я:
– Залиш ти оцю маячню.
Вона підійшла до мене, підтяглася навшпиньки, поцілувала в чоло:
– Який ти в мене розумний! Скажи мені, ясна голівонька, а що далі?
– Далі? Ну... жити будемо.
Вона, перемагаючи себе, – тихо й відчайдушно:
– Де жити? Тут? На підрамнику? У цій убогій мансарді?
Я подивився їй в очі, гранично зрозумілі, невідступні.
– Вибач, Лідо, але ж опріч цього... Окрім того, що я тобі даю, – окрім цієї дещиці: оцього життя, – нічого не можу дати.
– Це немало... – По складах вона викресала з повітря моє ім'я. – Я з тобою готова бути хоч де. Але що ж ти стоїш, наче той стовп при дорозі? Ти ж художник. Ти хоча б розумієш, що залишився десь у минулому, в полоні у Леонардо і Ботічеллі? Твоя жінка – в тих, старовинних рамках. А час минув. Інші люди, інші форми...
– Русалка стала крокодилом. Або акулою.
– Ні. Але ти занадто закоханий у тих, картинних. Це може здатися смішним: сама до себе ревную. Я тут, поруч з тобою, не сподіваючись на успіх, випоминаю тобі. А там – я реальніша, ніж виглядаю тут. Там я пристрасна. Не скнара – жадібна. Ти нутро побачив. Так, мені багато чого треба. Тут бути і там, на полотнах, бути. Це і є бути... І мені шкода їх, цих речей. Що – вони так і будуть тут припадати пилом? Це ж безвихідь для нас.
– І щоб вивести їх у люди, ти хочеш отримати перепустку в пристойне коло. І пишеш заради цього свій трактат.
– І заради цього теж. Диплом – це вхідний квиток без права на місце. Або, радше, – на місце на галерійці. До сцени... з цим квитком – туди не пробратися. Але коли ввійдеш, треба показати себе. Картинно, вишукано. Звернути на себе увагу. Всім своїм виглядом пообіцяти публіці, що вона буде задоволена. І дещо зобразити. Тоді і на сцену дорога відкриється і, може бути, до головної ролі.
Без надії – я посміхнувся і кинув їй щось про гарні дурниці. Вона відказала тим же. Слова розривали живе. Близькості тієї ночі не було. Далеко за північ – Ліда вже спала – з овального люстерка глянув на мене завершений портрет. Художника? Простака? Невдалого коханця?
Я вимкнув світло, сів у фотель і став накидати в пам'яті якісь барвні контрасти.
Вранці Ліда розбудила мене й повідомила, що йде.
– Сьогодні не чекай.
– А завтра?
– І завтра, і місяць. Їду до Воздвиженська.
І поїхала.
Мансарда – залишилася, спадок мій. І комірчина під мансардою. Після матері, після батька. Він був у російському драматичному художником. Його у п'ятдесят першому забрали, мені й року ще не було. Таємний нишпорка на ринку кримінал уздрів: панно – билборд, як тепер кажуть. Директор замовив батькові що-небудь поідейніше, покомуністичніше витіяти. Батько не знав, де пропаганду причеплять, і вождя пролетаріату в сакраментальній кепці зобразив. У півтора зросту. З викинутою рукою, що благословляла глядача, зі схвальною фразою: «Вірною дорогою йдете, товариші!» А панно повісили над товкучкою, де поношені речі продавалися та всілякі дрібниці. Повісили в суботу, а в неділю батька закрили. Директор, той не схибив – все на іконописця звалив.
Табір доконав батька. По десятьох роках – на цвинтар. Я зненавидів політику, жахався від неї, як дідько від ладану.
Зовсім недавно померла мати. Деякі батьківські надібочки мені залишила та дві ранні речі на полотнах. На них – наша вулиця влітку. На першому – у спеку, на другому – після дощу. На першому шафранне повітря колишеться, на другому – лазурове і начебто пливе. Ця плинність витає в повітрі мансарди. Вона і є оце повітря. І його досить, щоб завжди бракувало спокою.
Щиро кажучи, іноді все розпродати хотілося: колгоспні очільники – дядьки скупі, не дуже витрачалися на візуальні агітки, силкувалися задешево придбати світле майбутнє і славне минуле. А кожна моя річ – не билборди, звичайно, не халтура – потягнула б тисячі на дві рублів.
Так знайомий мій говорив, Алік з ринку. Він, коли відрубає шматок м'яса, на руці зважить і помилиться хіба що грамів на десять. Він мені сказав, що за картини, що в майстерні, батькові й мої, я міг би виторгуваити тисяч з п'ятдесят.
Та якби я їх продав – зробив би останній жест художника. А так, я відчував, – у майстерні, в мансарді, в її повітрі, в його плинності не було і бути не могло нічого останнього, навіть якщо річ вже закінчено. Річ з речі виникала. І мені іноді здавалося, що я помру, не зрозумівши і не помітивши смерті.
Одну картину встиг я написати на самоті, без Ліди. І другою захопився – тим самим придорожнім пилом на виступі черепашнику. І не бачив, як вона повернулася, моя муза, з її самовільної відлуки: виписував моноліт – відкладення доісторичних молюсків, що виперло з землі, – сизий під шафранним світлом.
...– Ти в своєму трансі... – Ліда стояла у мене за спиною. Лікоть зачепила – за живе. Якби трохи сильніше – неподобство відбилося б на полотні. Я обернувся. – Я вчилася, вчилася, вчилася... два місяці вчилася. І захистила диплом.
Вона вийшла з-за спини і ефектно затулила собою мольберт:
– Сьогодні у нас випускний. Маєш менше, ніж годину, щоб одягнутися і таке інше. Щоб на людях по-людському виглядати.
Того вечора люди, випускники й приходьки, переповнили актову залу. Собою, сміхом, шумом. І розмовами – настільки ж дешевими, як і багатозначними. Пів-інституту зійшлося на – я оком кинув – трьохстах п'ятдесяти квадратах. Та ще оті потрібні люди, та запрошені дядечки з обласних контор, з тітоньками. Alma mater безладного молодняка захмеліла й здригалася від його тупотіння й танців.
Від шампанського і трьох танців з Лідою туманність Андромеди за розкритим навстіж вікном закрутилася і – затягнута виром вальсу – бурхливо потекла по жилах. Ноги виводили на паркеті вигадливий невидимий візерунок. Ліда – вона вміє – промовила так, щоб ніхто, опріч нас, не почув:
– На нас чекає важлива зустріч... З одним начальником. З обкому. Чоловічок меценатствує. Він упадає біля мене. Цю його слабкість ми зробимо нашим опертям.
Ми докружляли до свого столика, і в тій хвилі з натовпу спритно виринув футбольного крою чоловік, підстрижений, наче боксер.
– Валерій Гнатьїч! Яка несподіванка. Але тим приємніше! Добридень.
Ліда влучила в неприкрите місце. Але він і не думав захищатися:
– Здрастуйте, здрастуйте. Мені, я вам скажу, не менш приємно.
– Знайомтеся, Валерію Гнатьїчу, – мій брат.
Ми сіли за столик, випили за знайомство. Ліда без угаву обсипала Валерія Гнатьїча словами і слівцями, наливала йому келих за келихом і наказувала пити за її успіхи. Він пив, як підлеглий. Після четвертого зажадав роз'яснень.
– Лідо, ми вже двічі випили за ваші успіхи. По-перше і по-друге – за ваш диплом з відзнакою. Потім за успішну практику – теж двічі. А тепер за що, за які успіхи?
– За майбутні. За ті, що при вашому сприянні прийдуть.
Валерій Гнатьїч розправив плечі:
– Розумію. Але шампанським тут не обійтися. А ви як вважаєте? – Коротким, наче ляпас, поглядом він закликав мене до співучасті.
Ліда – ногою мене підштовхнула. І я подумав, що жоден інститут не навчить влаштовувати справи. Звідки ж воно, оце вміння?
– Ну, молодий чоловіче, ви чому відмовчуєтеся? – Номенклатурний меценат брав мене приступом.
Ліда підвелася на захист:
– Просто він розмовляє іноземною.
Обличчя Валерія Гнатьїча висловило зацікавленість:
– Якою саме?
– Мовою мистецтва. Барвами.
– А як би послухати, про що барви говорять?
– Ви, Валерію Гнатьїчу, нетерплячі, мов юнак. – Ліда вміло роздмухувала його інтерес. – Коли буде ухвалено рішення про його персональну виставку, тоді ласкаво просимо.
– Дорога Лідо... – Валерій Гнатьїч зробив наголос на кожному слові. – Ви ж знаєте, без моєї, без нашого відділу подачі жодного рішення не буде ухвалено. Лише з поваги до вас хтів б я переглянути...
Минуло півгодини, – галасливі, ми піднялися до мансарди. З цукерками й з коньяком. Валерій Гнатьїч пильно, прицільно оглянув полотна. І становище зобов'язало його до пишномовності:
– Хто ця обраниця витонченого пензля? – Він кивнув на заблукалих у «Трьох акаціях».
– Це сестра майстра. – Ліда вхопила мить, перетворилася на гіда. – Він передає найістотніше, сутнісне, уникає вульгарної деталізації.
Валерій Гнатьїч крякнув – послав схвалення на мою адресу.
– Так, дуже непогано. Виразно. – І порекомендував: – Ви тільки трусики домалюйте. Бо нас неправильно зрозуміють.
– А може... – Я зустрічну пропозицію вніс: – Може, сором краще заклеїти?
Ліда попросила:
– Ні, ти домалюй... що тобі варто роздягнути-одягнути? Накинь покрив таємниці.
Я здався. І уточнив:
– Труси імпортні? Чи наші, ширші?
Меценат поблажливо розпорядився:
– На ваш смак. Ви ж автор, і, я гадаю, хочете виставлятися.
– Хочу.
– Ну так ми вам влаштуємо. Ви про таке й не мріяли. За тиждень весь Нікольск про вас дізнається. За тиждень, поки ви злітаєте у творче відрядження до Москви, Золотим Кільцем проїдетесь. Я зателефоную директорові худфонду.
Ми ніби й запевнили наші плани коньяком, та мені він слабеньким видався – викликав почуття чи то тривоги, чи розгубленості. Мене нудило. Я майже благав:
– Валерію Гнатовичу, не треба нам одягати ці фігури. Так – вони жіночні, привабливі.
– Ще б пак! – Він підійшов до телефону і викликав чергову машину. Потім до мене: – Ну, як хочете. Але якщо трапиться щось, нарікайте на себе.
Два дні ми з Лідою готували виставку. Муза – здавчись на інерцію, не задоволена моєю впертістю. Коли вкрай стомилася, вимовила до мене:
– Ти не встиг ще зробити собі ім'я, а вже став у позу. Як дешевий натурник. «Не поступлюся естетичними принципами, нізащо!» Дивися не оступися, не впади.
– З твоєю підтримкою – у жодному разі. – Я стиснув її лікоть.
З Будинку художника, з Інженерної вулиці, ми поволі брели до мене додому, до нашого притулку. Місто вже засинало. Трамваї, що їх підганяли втомлені водії, випереджали нас тільки тому, що зобов'язані пересуватися швидше за пішохідця.
– Ти нічого не розумієш, – Ліда відхилилася. – Сподіваєшся на підтримку, а ти запитав мене, чи можу я, чи хочу? Боюся, що ми з тобою розійдемося. Я вчителька, звичайнісінька, а ти – не менше, ніж геній. Мені пора діточок народжувати, хоча б одну дитинку, та ось до цього твоя геніальність не доходить.
– Дітей? – З навмисною розгубленістю – я пробурмотів: – Треба подумати. Діти – спільне творіння. І довгочасне.
– Не перше наше!.. – Ніби каганець надії запалилася – Ліда притулилася до мене стегном.
– Що ти... – До самого горла підкотився напад вже знайомого занепокоєння. – За великим рахунком, ми ще нічого не народили на світ Божий. Бувають хвилини, коли мені хочеться все послати до біса, скласти про себе анекдот і оселитися в ньому. Адже вони безсмертні, анекдоти, чи не так?
Вона відповіла не відразу – вічність минула: поки дійшла завершення відповідь, ще один трамвай встиг обігнати нас і сховатися за поворотом.
– Буває, й мене сумнів непокоїть. Але я не визнаю аборти. Я цю виставку в;ношу до кінця. А вже потім – будь, що буде... А наразі – тобі треба розвіятися. Завтра ж – до Москви.
– Так, Лідо. – Далекий ліхтар не зміг висвітлити полегшення у мене на обличчі. – Ти права й цього разу. Знаєш, обганяючи час, я вже побував у Білокам'яній і виїхав на Кільце.
...Воно, скажу вам, і справді золоте. І навіть більше – перлове намисто оточило столицю. Туристичний автобус не кваплячись і не повільно плив від міста до посаду, від цвинтаря до музею, від монастиря до лаври. В Загорську стояли довго. Гід, умілець у хитромудрій поводирській справі, повів туристів, засліплених пишнотою церков, маршрутом торованим, освяченим в інстанціях. Я ж, пославшись на раптову потребу, відстав і звернув убік.
Я не православний і не думаю, що колись ним стану.. Це прокрустове ложе. Не дотягуєш – спи спокійно, дорогий товаришу. А не вміщаєшся – обрубають... якщо дасися... З гуртом богомільних я йшов до Троїцького собору. Та мені з ними було не по дорозі. Вони – пухк; ручку цілувати, я – до Рубльова. Як прочанин.
Всі його двадцять – чи Бог зна, скільки років, – день за днем, ікона за іконою, у знемозі від праці, у сходженні до Піднесеного – за якусь годину простояв я в храмі. І кинувся до Москви, до Третьяковської галереї.
Вона зупинила мене перед собою, «Трійця». Не збагнути – як і чим, а проте владно. Годі марнословити про її мистецькі якості. Я їх не бачив. На мене «Трійця» дивилася, вся.
Як на мене, прекрасна композиція – та, що її відразу й не побачиш. Це і є гармонія – те, що аналітик або прискіпливий брат-художник не може розкласти на частини і нюанси. «Трійця» дивилася на мене вся, цілком.
Я - вдивлявся в лики, відмінності шукав. І знаходив. Але мить - і інше мене тягло. Подібність. У тому, що Вони прихилились один до одного, – це видно! – у шануванні. Кожен лик підпорядковується кожному любов'ю. І всі разом – Єдиному, і тому всі – Одне.
Ще в інституті я знав, Хто є Хто. Значення кожного лику не можна переоцінити. Я стояв перед «Трійцею» – маленький, менший за дитину – і вона захоплювала мене, до сьомого неба піднесла.
Ледь-ледь пригадую, як дістався летовища, як сів у літак. Ні, то була не сомнамбула, а проте люди і події перетікали через свідомість, майже не залишаючи в ній сліду. Я летів до Нікольска. Не можна казати, що повертався. Потроху усвідомлював: не буде вже нічого колишнього. Не буде більше Ліди на полотнах, і трьох акацій не буде, і спокійного плину Калігула.
Вернісаж?.. Якщо допоможе мені міцно зіп;ястися на ноги, то слава Богу. Та й без нього – слава Богу.
Що ж то буде після приземлення, і завтра, і післязавтра? Ну, лети, літ;че, швидше!
Між крилом і чітким контуром грозової хмари виник вигин стрімкого лівого берега – велетень, що входить у глибоку воду, – і над ним, над злиттям Страду і Калігула, – оточена високим цегляним муром бура масивна будівля, неначе цитадель на краю світу.
– Тюрма. – Слово сусіда прозвучало як віщування оракула. Здавалося, він все ще й досі небожем тривожиться: очі його до землі кинулися: – Майже в центрі міста, а мало хто знає.
– Людям – без потреби. Вони й не знають.
– Та-ак... – Сусід розтягнув слово. – Хто знає, чого йому треба. Знають – чого воліють, чого хочеться...
Літак пішов на посадку... Приземлився, радше – прибетонився... Уповільнюючи швидкість, вивернув до автовокзалу. Ритуал прибуття зайняв хвилин шість, не більше. Сопрано з нутра салону виклало порядок поведінки пасажирів. Салон заворушився й засовався. Сусід нагадав мені ультрамариновим поглядом:
«Не забудьте саквояж».
Біля сектора прибуття ми опинилися одними з перших. І лиш відчинилися хвіртка, попутник мій заквапився до стоянки таксі.
– Одну хвилину!.. – Перед моїм обличчям виникло офіційне – міліцейське. – Пройдімо, громадянине.
– Куди? У чому справа?
– Ми зараз розберемося.
– Але... але я не можу. Мені саквояж треба віддати! – Я говорив ідучи. Міліціонер наполегливо підтримував мене за лікоть.
– Та йди ж ти вже! – Збоку підійшов поважний цивільний – і вдвох з міліціонером вони заштовхнули мене до контори.
Тут на нас чекали, троє: міліціонер – на кожному погоні по чотири зірочки – і двоє цивільних невідомого походження. Ті, хто мене проводили, залишилися за дверима.
– Що тут у вас? – Міліцай взяв у мене саквояж, розкрив. – О, так тут цілий скарб, цілий арсенал! Звертаю увагу понятих: пакет з порошком білого кольору, шприци – пакунок... ага... література: «Імперія зла», Нью-Йорк, російською мовою, далі... «Промивання мізків», далі ... «Карателі в білих халатах», «Кремлівські старці», так... десять книжок під назвою «Новий Заповіт», Чикаго, і... десять журнальчиків порнографічного змісту.
Він сів за стіл, дістав з шухляди папір.
– Все сходиться. – І до понятих: – Прошу підписати протокол.
Вони підписали. Їм-то щ;... І вийшли. Я – до міліцая:
– Що все оце означає?
– Зачекайте, зараз з'ясуємо. – І теж вийшов.
Я – за ним. І зіткнувся... зіткнувся з моїм сусідом... в літаку на сусідньому місці він сидів. З тим самим шатеном з двома залисинами, власником саквояжа.
– Слухайте, ми разом з вами в історію влипли!
Він пройшов до столу і, не обертаючись:
– Не ми, а ви. Але ми з вами... – Він обернувся до мене. – Ми разом можемо подумати, як вам з неї вибратися. Та так, щоб сухіше, наскільки воно можливо.
Здогад, наче вибух, що його терорист влаштував, розкидав, здавалося, мої мізки – всі! – по всьому черепу, та я все ж таки встояв на ногах.
– То ви... ви в міліції працюєте?
– Ні, я з іншої служби, спеціальної.
– А тут... що?..
– При виконанні.
Мені в очах потемніло.
– Можна, я сяду?
– Можна. Але краще – присядьте.
Сили, майже всі, залишили мене. Я впав на ослін біля стіни.
Спецслужбист делікатно очікував.
– Ви, звичайно, професіонал. – Я позвався до його гідності, до його гордості. – Але хтось через недосвідченість навів вас на хибний слід. Мене сплутали з кимось.
– Ні не сплутали. Ви художник. Завтра в Будинку художника ваша виставка відкриється. (Кажучи в дужках – можливо). Так повідомив Валерій Гнатович. До речі, він вітання вам передає. Цікавиться, як ваш вояж до Москви?
– Весь вояж – саквояж.
– Тобто сум; – тюрма. Шкода, звичайно. – І спецслужбист співчутливо і довірливо, тихо-тихо промовив: – Та не впадайте у відчай, є вихід.
– Який ?!
– Оптимальний. Ми з вами укладаємо угоду. Джентльменську, зрозуміло. Таємну. А проте – офіційну. Один раз на тиждень ви будете інформувати мене про настрої в середовищі вашої вошивої інтелігенції. Це перша умова. А друга, не настільки важлива, але все ж доконечна умова: ви дасте вільну вашій натурниці. Ви зрозуміли?
– Зрозумів.
– І що ви на це скажете?
– Треба подумати.
– Думайте. На роздуми відводжу вам чверть години. – Він склав папери в течку, течку – в руки, цупкі, міцні.
Мене – ніби лихоманка трясла. Думки набігали одна на другу, а та – на третю, купою перли назовні і не знаходили виходу.
Спецслужбист був уже біля дверей. Я попросив:
– Зачекайте. Адже справа нова для мене. Чверть години замало.
Він уважно подивився на мене:
– А вісім років – цей термін влаштує вас, громадянине преобраз;тель? – І вийшов, дверима грюкнув.
За ґратчастим вікном хтось увімкнув транзистора. Услід за голосом зачались давно чуті, та ще не пережиті «Страсті за Матвієм».* Для мене зачались.
/* Johann Sebastian Bach. Passio Domini nostri Jesu Christi secundum Matthaeum (нім.). Твір Й.С. Баха, відомий в Україні під назвою «Страсті за Матвієм», тобто згідно з Євангелією від Матвія./
Я запитав себе: якщо пристанеш на пропозицію звідти, ти зможеш лик написати? Духа вистачить? «Трійця» дозволить?
Вибору немає, – мовив я до себе. – Ти його вже зробив. Тебе теж до лиходіїв долучено, потомствений художник і зек потомствений.
Спецслужбист з'явився все-таки раптово. І пунктуально. Як смерть. Стрімко перетнув кімнату і опинився біля мети – між мною і столом.
– Ну, як наша справа?
– Нікуди не поділася. – Я мовив те з декотрим жалем. – Піде до прокурора.
Він – розчаровано:
– Шкода, шкода. Ви так і не зрозуміли...
– Чого?
– Нічого. Нічого не зрозуміли. І найголовнішого: що мистецтво належить народові. Але ж умієте. І не тільки кістку обгризену кинути – після того, як ваше збіговисько богемне обсмокче її, – а ще й і м'ясцем соковитим подражнити можете. Мастак!
Вірте – не вірте, але від потуг спецслужбиста мені стало нудно. Минуле намагалося мене за горло вхопити, та руки були закороткі: у відповідь на посмішку охранителя я не розлютився – усвідомив, що ще в Третьяковській галереї, дивлячись на «Трійцю», переступив межу часу. А візаві не вгавав.
– Ми знаємо, що ви розписали вітрину гастроному на розі Великої Морської і Комуністичної за півтори тисячі рублів, а розписалися за дві тисячі. Ми все знаємо. Ви пукнути не встигнете, а ми вже відчуємо... й чуємо. А вітрина виразна вийшла. Лиш глянеш на сири, на окіст – відразу ж апетит виникає. Та я трохи не про те заговорив... Давайте вдаримо по руках, підпишемо папір і будемо спокійно жити далі. Вирішуйте. Не ви перший, не ви останній. Згадайте, в літаку я вам гарно розповів про диск-жокея. Так ось, народився в ньому ще один радянський патріот. Я був повитухою. Як Шифра і Фуа. Ви не забули ці біблійні персонажі?
– Ні, не забув. Таж ви не Шифра, не Фуа.
– Ну й нехай не Фуа. Натомість стану повитухою новонародженого зека. Та... може статися, ви передумаєте?
Я не відповідав. За вікном наростали «Страсті за Матвієм». Мені згадалося: «Ти, що храма руйнуєш та за три дні будуєш, спаси Самого Себе! Коли Ти Божий Син, то зійди з хреста!»
/Мв. 27:40/
Охранитель – він і досі стояв поруч зі мною – виплюнув останнє:
– Я думав, ви нормальна людина.
І я – не йому – собі:
– Я теж думав. Припустити не міг, що все воно так станеться.
Той, хто тримав у руках транзистор, підкрутив, мабуть, коліщатко. «Страсті...» зазвучали сильніше, мене охопили...

1.
Чим тебе здивуєш? Хто знає...
Я не збираюся. Я вже зібрався. І тут нічого мого не залишиться: все, що мені знадобиться, – зі мною. Але дещо залишу тобі.
Ні, не це місце, хоч і комфортне. Не дай Господь! Попав я сюди (насамкінець, таки попав!) по чотирьох місяцях в'язниці і півтора року зразково-показового табору – і в голові забриніла заяложена фраза: все пізнається в порівнянні. Тут затишно й ситно. І звідсіля вдалося мені передати те, що ти в ці хвилини читаєш.
Ти мій сучасник. Ти по-філософському дивишся на життя. Можливо, ти епікуреєць. А може – стоїк. І мигцем переглядаючи оці рядки, поблажливо запитаєш: «що хоче сказати оцей марномовець?» Так уже було в Атенах. Давно-давно, ще тоді, коли туди апостол прийшов.*
/* Дії св. апостолів, р. 17, в. 18. (Тут і далі зауваги публікатора.)/
Але ж ти мій сучасник. І, звичайно ж, знаєш, що час конечний. Благаю тебе, прочитай усе. Вислухай.
Вдень і вночі благав я Бога, щоб те, про що я тут думав і що пережив, стало відомо тобі. Втім, дещо тобі відомо з популярних засобів масової інформації, та я не про маси просив. Бог почув ревні прохання – послав того самого зодягненого в біле вбрання юнака, що його бачили жінки-мироносиці, коли увійшли до гроба Господнього. Молодий чоловік (так називаю його, безіменного) став моїм повірником. Все, що оце кажу йому, переказує він літераторові, чиє ім'я значиться над цим... цим посланням. Про що ж я?..
Звідси не міг я побачити, яким він був, отой ранок, – сонячним чи похмурим. Для мене він був новим, не схожим на інші. Я усвідомив, що жахи смерті мені більше не загрожують. Не смерть, а її жахи. Їх не залишилося: ні відчаю, ані мук очікування. Тому що сама смерть віднині виглядає як надбання.
За тиждень до того пішов мені двадцять п'ятий рік. Я подумав: до ювілею (лише до чверті віку!) не дотягнути. Життя моє – кувирдь і кувирдь!.. І останній кульбіт відбувся отут.
Радощів у житті було мало. Майже ніяких. Майже.
Не міг я зрозуміти своїх батьків, нудно було дивилися на їхні блаженні обличчя. Наплодили вісьмох дітей – і радіють шматкові хліба й пшоняній каші. І ці заборони, заборони: те не займай, з тими не гуляй, туди не ходи. А в школі ще гірше: аутсайдером обзивають, печерною людиною, і просто жлобом смердючим – через мої потерті штани.
І це мене! Сто вісімдесят зросту, сімдесят два кілограми, розвинене огруддя. Та я лише дмухни на кого-небудь з них, а все – мамині синки – впаде! Та як здолати зарозумілість?
Допоміг випадок. Уже в дев'ятому класі, наприкінці другої чверті. Тоді повернувся додому з ув;язення наш сусід Микольцьо Хомченко. Як раз вчасно. І доречно.
За кілька днів усі пуцьвірінки й шмаркачі в класі дізналися, хто я такий насправді. Дівчатка об'їдалися шоколадками, а пацанву я до ригачки напоїв. Ох, і нагулялися ж тоді на крадені грошики! Вони, як відомо, не пахнуть. І мовчать, якщо не позначені.
Я тихцем усе прокрутив. Обікрав кіоск – і все цінне в недобудові сховав під купою сміття. А гроші – в городі, його на зиму скопали.
Виждав, поки міліція не вгамується, – поки не взяли Микольця. Коли дізнався, що його злапали, – щось таке всередині повстало, та я склянкою компоту присадив. І подався до ощадкаси. Там якийсь дід стояв у черзі, щоб виграш отримати по лотереї. Я запитав у нього, чи багато? Він відповів, що двадцять п'ять карбованців. Я відкликав його в сторону, дав йому дві по двадцять п'ять і попередив, щоб мовчав, інакше й ним, і мною органи займуться. Дід перехрестився і відмахнувся: «Бог з тобою!»
Міліція скрізь має очі й вуха. Після сабантуя з однокласниками у пришкільному сквері, на другий день, смикнули мене в директорський кабінет. Я лиш увійшов – мене за плечі капітан, по-свійському так: звідки у мене бабло з'явилося на цукерки й на пиво?
Як – звідки? У лотерейці виграв. Усі в класі можуть підтвердити.
Де взяв дрібняки на квиток – капітан не спитав. Зрадів. Не з того, що підозра від мене відпала, а з того, що син вірян забруднився. Він плеснув у долоньки свої капітанські – маленькі, а проте міцненькі – і потер їх одна об одну.
Не знаю, як міліція з батьками, а батько зі мною – конкретно: живого місця на мені не залишилося. Бив, бив. Не сварячись, мовчки. З постійним, звичайним виразом обличчя.
Для мене біль був ангелом смерті – сильнішим за саму смерть. Я вирвався з батькових рук і втік з дому. З грошима, але без документів.
Куди?..
У школі я ніколи не отримував більш, ніж четвірку. Та якби не родима пляма баптиста, міг би змагатися за пальму першості з Ганною Коваль – з круглою відмінницею, стрункою, зеленоокою, рухливою й водночас посидючою. Вона була першою. Часто через неї я не міг і тепер, бува, не можу заснути. Її очі не дають. Ми бачилися щодня, та одного разу вона подивилася. На мене.
Жвавим, уривчастим вітром прорвався той день у похмурий плин осені. Наша француженка, взявшись у боки, нависла над класом – і вистрілила в нашу учнівську масу:
– Je ne permets ; personne d'ignorer mes le;ons!* – І рідною мовою – ще дещо, дуже педагогічне.
/*Я нікому не дозволю пропускати мої уроки! (франц.)/
У небі за вікном, прямуючи одна за одною, мчали хмари. І в якусь мить світло наблизилось. Я відвернувся. І осліп. Від яскравого спалаху смарагду з великих неухильних, спрямованих на мене очей.
Ганна, Ганнуся Коваль... Вона була першою. Такою й залишиться: першою й останньої, в розкішній вишиванці і крепдешиновій спідниці. Тільки одного разу я відчув її руку в своїй, теплу і вологу. Перед жіночим днем. То була подяка за великий гарний альбом – у шкіряній оправі, з тисненням, з Ганнусиним ім'ям, – скрижаль, вистраждана зимовими вечорами…
Ганнуся жила недалеко від школи. Будинок Ковалів, певне, й тепер там стоїть – за двоповерховою, найбільш відомою у місті крамницею. Пройти б мені повз неї, не дивлячись на вітрину… За склом застиг клишоногий ведмедик, у лапах тримав козуб, наповнений цукерками. Я зайшов туди, до крамниці сюрпризів. Назустріч мені – я сам… шкутильгаючи, сам на себе не схожий: весь обідраний, побитий і нечистий. З високого люстра вийшов. Наче з кімнати сміху.
Ми не зійшлися. Я розвернувся і вибіг звідти.
Куди?.. Пальма першості росла десь на півдні. Згадалися однокласники, їхні вигадані оповіді й зідхання про кораблі, про училище мореплавства, навколосвітні подорожі – і, наче підводний човен у популярних фільмах, спливла перед очима начищена постать молодого моряка з Одеси, сина сусідки тітки Тодосі: приїздив якось до матері – груди всі в значках, у нагородах, у якихось блискучих бляхах... Пройшовши чистилище в крамниці одягу, того ж вечора поїхав я попутною автівкою з міста. Назавжди.
Новенький «жигуль», як на весілля вбраний ще на конвеєрі, повільно котив на південь. За три години ми доїхали тільки до повороту на Криве Озеро, та доля має інший вимір: непоквапним розпитуванням і короткими репліками водій невдовзі встиг укоськати хлопчака – норовистого стригунця.
Спроба втечі не вдалася.
– То куди їдемо?
– Я думав, ви до Одеси їдете…
Він засміявся, натиснув на газ, кинув машину в сторону, потім у другу; «жигуль» підкорявся його руці – виписував на бетоні амплітуду:
...широка та дорога, що до погибелі веде.
– Можна й до Одеси, там дівчатка на нас чекають. Але ми поїдемо туди, де справа чекає, ;геж, хлопче?
– Угу. – Я кивнув: він водій, йому видніше.
– Ти недурний хлопець. – Він перестав крутити кермо. – Ти мені потрібен. Тримайся мене, брате – не промахнешся.
Він і справді був мені братом. І хрещеним батьком. Був. Він зробив мені паспорт на інше ім'я; книжечка була казенна, а записи в ній – фальшиві. Він приручив мене, як вовченя, і натаскував, як гончака і… і як шукача. І, звісно ж, як вовкодава. Я став його тінню – хуткою, вогнедишною, нещадною – вчасно і раптово наздоганяв будь-якого зрадника, навіть можливого. Конкуренти, відчувши нашу силу, самі просилися під нашу стріху. Керівник – після двох, по п'ять і шість років, ходінь у табори – був дуже обережний і приймав до кагалу* не всякого охочого, а якщо вже брав, то новобранець попадав під мій таємний нагляд.
/*громада (івр.), івр.: ;;;;; – збори народу/
Ми діяли культурно. Пустошили сільські крамниці в сусідніх областях і неодмінно залишали оманливий слід: недалеко від дороги, в якомусь глухому провулку, розсипали цукор або гречку, або ж олію розливали – наводили міліцію на думку, що там орудували місцеві. Видобуток збував один з наших, один і той же, – одному з бариг, а той – перекупникові, що доправляв товар на ринок і там розкидав його серед дрібноти.
Втрачали при цьому чимало, зате схема працювала бездоганно – і я пишався нею: то був мій винахід. Навіть ватажок заздрив мені. Хвалив. І поплескав по рамену. Не важко, та я тягар відчув.
Я зробився відомою постаттю поміж братків, ще не авторитетом, та вже авторитетним.
І, може бути… і скоріш за все, саме тому… Наш пахан, він не боявся нічого й нікого, і він був дядько твердих правил, проте мав один дивний пунктик: погано почувався в закритому просторі, якщо там не була присутня жінка або хоча б двоє чоловіків…
І настало спекотне літо. І вечір, невідворотний, – ми поїхали за місто, в здичавілий яблуневий сад, похмурий і наскрізь проглядуваний… Ватажок притулився спиною до стовбура височенького дерева і, дивлячись собі під ноги, заговорив:
– Тут, знаєш, така справа… Дуже вартісна… і дуже небезпечна. Вчора мені дали н;від, прямий. – Він подивився на сусіднє дерево, на дорогу і потому навів очі на мене: – Підеш?.. Га, добровольцю?
– Як скажеш. Я ще жодного разу не відмовився.
Банда – вся – складалася з хлопців нахабних, і телячі ніжності в ній, зрозуміло ж, не водилися, та ватажкові все дозволялося – і він продовжив майже ласкаво:
– Читав «Злочин і покарання»?
– Так.
– Ну то пропоную тобі зробити те ж саме, що й Розкольников. Але ти обійдешся без шмарклів і сюсюкання.
– І без покарання… – Мені стало цікаво: – Стару бабу?
– Так, як у книжці, лихварку. Бабла має мільйонів з десять.
– А рідня є у неї?
Ватажок скрипнув зубами і вилаявся.
– Ось тут воно й буксує! – Вигукнув хрипко. – Небіж її, він їй – наче син, прокурор області. Він баблом усю верхівку прохромив. Один з ментури завис бабусі триста двадцять штук. Сума – як зашморг у нього на шиї. І він десять тисяч ладен заплатити за цю стару торбину, радше – за її упокій. Лукнувся* до нашої людини. Он воно як! Окрім того, все, що назбирала до кубушки, – наше. Бабки скажені. Підписуєшся?
/*Звернувся (арго)./
– На що?
– А… Втямив. – Ватажок очі повіками прикрив – зважував. – Справа, зрозуміло, дорога. Потягне, гадаю, на лимон.*
/*мільйон (арго)/
– Зелений.
– Та ти що! Там їх всього два. – Він потер пальцем скроню: – Гаразд. Тільки підеш без прикриття: місце занадто людне. Впораєшся?
Я несподівано чхнув.
– Ото так!.. – Він поперхнувся уїдливим смішком, але зумів проковтнути.
– Не думаю, що ти начхав на справу. Застудився, чи що?
– Атож. Після ранкової пробіжки води холодної наковтався.
– Ну то по руках?
– Угу.
Долоня в нього була суха, кощава і жорстка. Ми більше не розмовляли. Він відвіз мене до міста іншою дорогою, окільною, – до самого дому, доглянутого опрічного будиночка над Калігулом. Тепер, усього лише по двох роках, базіки етапники* розповідали, що річки не видно: над плесом, над самою водою, навис нестерпний кітч – химерне архітектурне неподобство, поставлене на брудні гроші нуворишів. Та мені там було затишно, на тій садибі. Тоді.
/*в;язні-новобранці (арго)./
Жив я в літній кухні. Мирно і тихо. Господиня мене не те, що п'яним, – напідпитку ніколи не бачила. Числився охоронцем на металобазі і кожен місяць акуратно платив бабі Фросині тридцять рублів – за житло і за прописку. І, бувало, якоюсь кофтиною обдаровував або хустиною пуховою. Бабуся мало не молилася на мене… на покидька гожого.
Я ж був вбивцею. Завів собі таємного агента. Він тоді в десятому класі навчався. Але хлопець ставний і не по роках височенький – у шкільному драматичному головні ролі грав. Я відвів йому менші, але більш різноманітні: то він був сином колгоспників, яким закортіло переселитися до міста, то юним кінологом… бібліофілом… Любителем акваріумних рибок… Роль зумовлювали оголошення. Вони спотворили майже весь будинок на розі Третьої Слобідської і Херсонської. Я вибирав якесь дуже давнє, записував адресу і потому – ну, прохопився… – зливав дезу новобранцеві, що опинився під моїм наглядом: у день X, о годині Y будинок Z буде пограбовано. І в тій хвилі, начебто схаменувшись, прибравши жалюгідного вигляду, просив рекрута тримати язика за зубами. Години за дві до означеного часу мій актор-агент ішов за адресою, щоб оглянути собаку (або будинок, або книжку… рибок в акваріумі), і якщо в будинку була засідка… ох, якщо там була засідка – це означало, що каламутного рекрута на чисту воду виведено, сухим йому не вийти – все одно буде… неминуче…
Я мав два пістолети: оперативний і каральний. Ні з того, ні з другого намагався не стріляти. Та якщо першому часто доводилося попрацювати – іноді задля остраху, – то другий, важчий, тільки чотири рази… І один з них, здається, невиправдано.
Для майбутньої справи потрібні були обидва. Щоб напевне. Хоч не хотілося мені. Не хотілося, не хотілося. Та ватажкові я вже дав слово. А за нього треба відповідати… або справою, або… Я поліз до схованки.
Що таке? Пусто?.. Погляд на мить ліг на дно – і підхопився, забігав по кімнаті. Вікна були цілі, Шпінгалети не порушено. Двері не пошкоджено. Замок я сам відімкнув. Баба Фросина до мене ніколи не заходила, та й ключа не мала: я замінив осердя… Що робити?
Найперше – робити ноги. І – до пахана. Далеченько, правда. Спочатку – трамваєм, потім – автобусом.
Ні, не годиться… Заплутати сліди – і до ближнього братана, до путнього. (Ми з ним в одній зміні охороняли металобазу.)
Банда, як і я, оселилася в приватних будинках у різних кінцях міста. Великий присадкуватий опрічний будинок на дві половини нікуди не подівся. Вікна кімнат, що їх займав братан, світилися яскравою, надійною обіцянкою. З магнітофона бив ключем шансон. Щось про бузковий туман.
Я відчинив двері. Світло вдарило в очі. І – морок. Тягучий і густий… Окрім нього не було нічого, лише неясні обриси якихось постатей. І ледве чутний голос: «Нікуди не дінеться, буде жити, наволоч». І другий, гучніший: «Так, але недовго». Я напружився, відкрив очі – і мало не вчадів від тьмяного світла. Я попав. До ментури.
Я попав? А дзуськи. Зась їм.
Вони, звичайно, не побачили посмішки – моєї ж, але колишньої, з іншої ситуації і в місці іншому: оточений щільним кільцем бандюків один бідолаха рекрут, юний ще, проте безпардонний, нахабний, програвся в карти, підскочив над столом і застогнав: «Я попав, попав!»* – а ватажок, теж вставши з-за столу, підтвердив: «Так, братику, ти добряче попав… у стири,** і тому до нас попав. Ми з тебе стягнемо, будь певен…» А я – ледь помітною гіркою посмішкою, самими лише очима – поспівчував рекрутові.
/*програвся! (арго)/
/** гральні карти (арго)/
Не люблю ні карти, ані феню, але посмішка не дарма в пам’яті спливла. Вона мене освіжила й підбадьорила. Тепер я міг терпіти біль, я вже не боявся його. Для мене гра тільки почалася. Зовсім не картярська. Я попався до них у лабети, але ще не програвся. У них в руках міг бути лише один козир проти мене – пістолети ...
2.
Ти ще тут. Можна здивуватися з цього: на твою увагу зазіхає стільки апетитних текстів, що саме час очам розбігтися, і стільки фільмів, стільки смачних картинок і світлин – можна слиною захлинутися. Інші, теж сучасники, вони там. А ти, слава Богу, тут, і я тішуся з цього, хоч моєї заслуги в цьому немає. Доброго здоров’я тобі.
Вчора я ризикував… своєю душею. І мої пістолети буквально звалили мене з ніг. Добре, що я знав, куди падати…
Сьогодні буду в тюрмі, у слідчій. Цілих півроку буду. Для тебе. Але тебе не буде зі мною. Уявити себе там, якщо там ніколи не був, неможливо.
…Відчинилися широкі темні двері.
– Ласкаво просимо! – Поштовх у спину.
Я в камері. Підлога з керамічної плитки, стіни, тиньковані «під шубу». Шість двоярусних нар всередині вмісту. Очі! – вони причаєно чигають на свіжину. Здалеку, з-під вузького вікна, з опрічного ложа, – пронизливий погляд.
– Ну, з приземленням, земляче.
– Всім привіт.
– Вітаннячко. Ти розумієш, куди ти залетів?* Іди сюди, я поясню тобі.
/*Арготизм. Натяк на те, що прибулець є півень, тобто пасивний педераст./
Я підійшов, простягнув йому праву руку. Він підвівся, розкрив обійми – і дістав зліва. У перенісся. Кулаком.
Впав. Напівмертвий. Я – до населення хати:*
/*камери (арго)./
– Ну, яку ще курку потоптати?
Вони мовчали. Вичікували. Нарешті, один з них, ближчий до мене, видавив, заїкуючись:
– М-ми д-д-д-д… давно цього чекали. Д-давай знай-йомитися.
– Д-д-д… Давай.
Хата сміялася. Облегшувалась. Рукостискання. Взаємні привітання…
Очухався пахан. Колишній. Встав з одра приборкання і, спробувавши повернути собі колишній статус, рикнув, ступив до мене. Але спіткнувся і впав на підлогу – сам себе опустив.* Довелося підняти його.
/*тобто звів до рівня скривдженого – пасивного педераста (арго)./
– Охолонь, земляче. Аж надто ти гарячий.
Заїка набрав у кухоль води – з крана, що біля «катеринки», – і підніс колишньому. Той, стукаючи зубами об алюміній, судорожно випив. І, коли порожню поставив на стіл, момент наспів: заїка, кремезний коротуха, – кулаком по стільниці, несильно:
– Виб-биратимемо пахана.
Хата промовчала. Погодилася, так би мовити. І лиш один з кута, з верхнього ярусу, кахикнув боязко. Я не подивився туди – вхопив віжки ситуації і до заїки:
– Що тут вибирати. У нас є пахан – ти. Ти будеш стояти поперед нас перед вертухаями.* А я… братове, де мені влаштуватися?
/*наглядачами (арго)./
Вони повернули голови до нари колишнього. Я теж.
– Ні, я буду ось тут, біля входу. Бо зверху видно все, ти так і знай!
І послав собі нагорі. Влігся. На правому боці. Дивився на хату, намісник. Заїка – він пахан позірний. А колишній – підсадна качка* він, та ще кума.** На пальмі ***– я. Ха-ха, пальма першості!..
/*у камері – таємний інформатор слідчих (арго).
**таємний співробітник адміністрації (арго).
***на верхньому ярусі нар (арго)./
Внизу творилося буття дня. Грали в доміно. Довкола столу майже все населення з’юрмилося. Трохи лівіше – літній чоловік, з невеликими залисинами, на вигляд освічений, інтелігент, розгорнув журнал «Советская женщина». Ворушив губами. Зрідка прицмокував. Над ним, на пальмі, сидячи по-турецькому, єдиний у хаті єврейчик церував шкарпетки, кивком голови відзначаючи кожен стібок. Образованець* перегорнув сторінку і крякнув. Єврейчик відклав роботу набік, глянув на запнуте вікно і тихенько заспівав:
/*Калька з російської. Зневажлива назва того, хто має освіту лише формально./
– Ти ж мене підманула. Ти ж мене підвела. Ти ж мене…
Знизу відгукнувся образованець:
– Атож, ти ж йому підмахнула, ти ж йому піддала, пневі старому. На мою голову. Порохня на мене сиплеться! – І журналом, журналом, «Совєтською женщиною» – над головою. Відмахуючись. – А щоб ти здох, жидюго недоношений!
Єврейчик не образився:
– Тільки після вас. А вам бажаю до ста років жити!
Той, нагорі, що раніше кахикав несміливо, – прокашлявся:
– О часи, о звичаї, як говорив ще Олександр Македонський. Він, звичайно, герой… * але, знаєте, хохол, що з «Шинелі» виріс, – той здивувався б, дивлячись на вас: навіщо ж списи ламати? Ви що – в казенному одязі для втихомирення? Ви що – рук не маєте?
/*Іронічний парафраз цитати: «Оно, конечно, Александр Македонский герой, но зачем же стулья ломать? От этого убыток казне». – Гоголь Н. «Ревизор», д. 1, явл. 1./
– Руки у нас є – пробурмотів образованець. – Щоб їх потиснути один одному.
А еврейчик заспівав:
– Давай пожмьом друг другу руки,
І в дальню путь на довгії года!

Така наша доля… Ти ж мене підманула, а я ж тебе, як лялю, одягав, я ж тебе всю-всеньку цілував, а ти, ти ж мене підманула, ти ж мене підвела…
Він не співав – стогнав.
– З-з-знов-ву п-погнав.* – Свіжоспечений пахан перемішав доміно і, впевнено заїкаючись: - П-подивимося, що нам камені кажуть:
/*збожеволів (арго)./
Єврейчик притих. А заїка підвищив голос:
– К-камені кажуть і так і ні. Бути м-морквині* і не бути. К-камені кажуть: хаті вир-рішувати!
/*знаряддя тілесного іспиту того, хто вперше потрапив до в’язниці (арго)./
З нари повстав образованець:
– Давайте ось що. Якщо ще раз, ще лиш раз… Ти чуєш, пню трухлявий? Усю дурість з тебе виб'ємо.
– Та що йому!.. – Колишній, дивлячись у стіну: – Він ще той псяюха! Бий – не бий – все ;дно жидюга. У нас тут є… що жодного разу морквини не куштував. У в'язниці є звичай прописки. Хто в хаті живе без прописки, той чужинець.
Колишній не здався… одначе! Я стрибнув з пальми прямо до столу. Щоб відстояти своє місце.
– Н-ну?
– А ти не підганяй. Нікого не запряг. Зараз тобі іспит буде. – Він дістав з-під подушки рушник. – Скільки присідань призначимо йому?
– Гхи-гхи!.. – Кахикач заворочався на нарі і прохрипів: – Якщо вже такий звичай, то – як зазвичай: номер хати помножити на десять і на дванадцять.
– Та ти що! – Образованець відкинув «Совєтськую женщину». – На одинадцять. Іспитованого не враховуємо. Він не унтер-офіцерська вдова, щоб самому себе шмагати!.. Та-ак, двадцять один на одинадцять – це буде… буде…
– Двісті тридцять один, – церуючи шкарпетку, підказав єврейчик.
– Отже, разом – дві тисячі триста одинадцять, – допетрав образованець.
Акуратно, камінчик за камінчиком, колишній складав на розстеленому рушнику доміно. Священнодіяв.
– Яка гарна морквина виходить!.. – Обгорнув брусок рушником, зав'язав двома вузлами. – То скільки там належить абритуентові?
Заїка, пахан, став поряд зі мною, вирвав морквину з рук колишнього. – Т-ти! Підв'яжи мітлу.* – І до мене: – В-виб-бач. Тут такий порядок. Ти присідаєш скільки можеш. Скільки треба – тобі ск-казали. Од-дна морковина важить десять недібраних присідань Ясно?
/*язика (арго)./
– Ясно. А якщо присяду скільки треба?
– Н-ну… тоді в-все, тебе прописано.
– Я готовий. – І колишньому: – Ставай-но сюди, екзаменаторе. Дивись.
Він дивився пильно. Як шакал на падаль. Рахував – лише його й чути було. Та коли рахунок перевалив за дві тисячі, язик йому став заплітатися. Тож підказував єврейчик:
– Дві тищі сто два… сто дев'яносто… двісті сорок шість… Дві тищі триста чотирнадцять…
З нари зістрибнув пересмішник і гучно кашлянув.
– Оце здоров'я! Оце сила! А розрахунок який…
– Ну годі… – Колишній сів на лаву.
А єврейчик – знаючи свою справу, свою! – промовляв:
– Дві тищі чотириста… чотириста два… Чотириста п'ятдесят два.
Я випростався, навис над колишнім. Очі на єврейчика скосив:
– Яка там різниця, банкіре?
– Сальдо позитивне. Сто сорок одне присідання.
– Будьте ласкаві, Ротшильде, конвертуйте в морквини.
– Та який я Ротшильд… Мав крамничку маленьку, та й та не моя – сільповська. Просто важити вмію, рахувати… на свою руку. А морквин виходить чотирнадцять і одна десята.
– Ну, одну десяту в банку залишимо. – І я глянув на заїку: – А що з чотирнадцятьма робити?
– Як що? – Не заїка – образованець відгукнувся. Поклав руку на серце:
– Якщо чесно – решту треба віддати.
– Кому?
– Екзаменаторові, звичайно.
Колишній кинувся до дверей. Заїка – за комір його, назад смикнув.
– Вбивають! Уб…
Заїка – під дих йому:
– Вгам-муйся, кумо. К-кум* далеко, а ми тут.
/*Оперативний уповноважений (арго)./
– Так, ми тут. – Поглядом я об'єднав їх усіх: на нарах і біля столу. – Ми всі свої, крім одного. І я знаю спільне бажання. Але… пропоную покласти решту морквин до банку. Приймете, Ротшильде?
– Ви мені лестите! – Вічка єврейчика закрилися від задоволення. На мить. А наступної – жадібно подивилися на мене: – А під який відсоток?
– Гадаю, під найвищий, але це справа банку.
Хата реготала. Рясно і злісно. Захрипів колишній – дійшов тями. Мені стало ніяково.
– Іди, – мовив я до колишнього. – Йди на своє місце. І більше не виступай.
Поглядаючи сторожко то на мене, то на заїку, прикульгуючи, він перемістився до себе на нару.
І – все ж таки підсадна качка! – звідти:
– Братове! Вибачте мене за все.
Заговорили відразу майже всі. Колишній мовчав, терпів.
І я мовчав. Вся хата бачила мене, та з тієї хвилини…
3.
Я теж перемістився. Здійснив м'яку посадку на ліжко. Думав, що сьогодні проведу у в’язниці сто вісімдесят чотири дні: скільки слідство тривало, і суд, і очікування етапу, – та вистачило мене лише години на дві.
Пам'ять підвела? Ні, певне, совість забрала мене звідти.
Ти чуєш мене, мій слухачу? Хочу, щоб ти мене зрозумів, поки ми з тобою сучасники, поки я тут. Хочу, щоб ти поспівчував. Не мені, а зі мною. З безвісним. Я не маю ліри, як у Пушкіна. Та я не твар безсловесна. Дав мені Господь дар, жаданий і несподіваний… Ти підхоплюєш: дар мови. Ні, незрівнянно більший. І поки я тут – буватиму іноді в слідчих ізоляторах, і в таборі, і… Стільки, скільки треба, щоб ти мене зрозумів.
…На другий після прописки день, третій мій день у в'язниці, повели мене до слідчого. У просторій кімнаті сидів за столом огрядний лисуватий чоловік, з одутлим обличчям і виразними набряками під блакитними очима. Коли я увійшов, він підняв свою масу, начебто вітаючи мене, і очі його лазуровими стали.
– Сідайте, прошу вас. Я сів навпроти. Він дістав з портфеля папери і почав їх перегортати. Слідство почалося. Я розглядав мого візаві – вивчав.
Астматик, напевно. І нирки хворі. І… либонь, пиво любить.
– Ну як? – Його обличчя усміхненою маскою стало.
– Про що ви?
– Про перше враження.
– Тут краще, ніж у камері.
– Але чогось не вистачає, правда?
– Правда.
– Пивця б зараз, га?
Ага, слідчий дав перше свідчення: мало що їм відомо про мене… Спиртне… ну, зазвичай, нелюбе воно мені. Позначилася баптистська спадковість. Сам майже не пив, коли пивом поїв однокласників. А в Нікольську за мною усталилося прізвисько: Абстинент.
– А може, горілочки? – Слідчий поторгав портфель.
Жодного руху у відповідь, анітелень.
– А, розумію, косячок* посмалити – оце діло! Сам іноді пробавляюся. На дачі, в шезлонгу. Сядеш, а навколо – вишні, виноград…
/*цигарка, набита гашишем (арго)./
– До справи, громадянине начальнику.
– Справі – час, синку, а забава триває. Гумористи, дуже популярні, могли б тобі позаздрити. – І шкребучи нігтями стіл, підвівся: – Де ти був третього липня у другій половині дня?
…Панорама дикого заміського саду розгорнулася в пам'яті; наш ватажок притулився до шорсткого стовбура старої яблуні і наводив мене на оту стару бабу, на її кубушку… Я перепитав слідчого:
– Третього липня?
– Так, між дванадцятою і двадцять однією годиною.
– А якого року?
Він рвучко вдихнув повітря – потьмянілі ґудзики його потертого піджака, посірілого, могли не витримати такого обсягу, але – охоронець будь-якого порядку – він видихнув негайно:
– Я ж кажу, ти самому Райкіну дав би фору. Справа, однак, серйозна, хоч і очевидна.
Cонячний зайчик ліг йому на лисину. І він приступив. Він – старший слідчий прокуратури… Він буде вести мою справу. Запитав моє прізвище.
Я назвав – те, що в паспорті.
День, місяць і рік народження?
Я – так, як у паспорті, – відповів.
Протокольна церемонія тривала недовго: цятка не встигла сповзти з маківки слідчого. Він сам скинув її за спину – подався вперед, підсунув мені аркуш паперу:
– Давай-но скумекаємо явочку з признанням, синку.
– З признанням – у чому?
– Сам знаєш.
– Знаю. У вас паперу не вистачить на все. Тому писати не буду.
– Ну розкажи.
– Розкажу…
Пелена запнула зіниці – і батько, дивлячись мені в очі:
«На будь-якому місці очі Господні». За тиждень ти пропустив два уроки. Де ти був?"
"Бог знає".
«Знає. Але хоче, щоб ти розповів, щоб ти вчинок свій назвав гріхом і перед Ним засудив…»
Я подивився на слідчого.
– Прийде час – розповім.
– Завтра?
– Не думаю. Але якщо прийде, то розповім не вам.
– У такому разі, синку, я сам дещо відкрию тобі.
І він дістав з шухляди загорнутий у поліетилен пістолет.
– Твій? – Він показав мій оперативний.
– Що ви, громд'начальнику. У мене навіть іграшкових ніколи не було.
– Не клей дурня, хлопче. Тут відбитки твоїх пальців.
– Громд'начальнику, ви ж на дурня не схожі. Гадаю, ми з вами дійдемо спільної мови, тобто виберемо статтю, що влаштує вас і, насамперед, мене. Погоджуюсь на незаконне зберігання зброї.
– А куди ж подіти стареньку, синку?
– Яку ще стареньку? Бабу Фросину? Мою господиню?
– Ні, бабу Ніну. Ріг Конопатної і Першої Військової. Вбито її третього липня, приблизно о сімнадцятій тридцять… – Начальник торкнувся пальцем дула. – Пострілом з цього пістолета, приставленого до потилиці… Поховано її п'ятого липня. Однак присутня у справі про її вбивство. Справу теж треба поховати, тобто закрити. Чим швидше, тим краще. Впливові люди вимагають.
Мені свінуло. Впливовий – це той, з міліції, бабин боржник. Схоже, саме він вирядив її до праотців… Але мій пістолет – як потрапив до нього? Хоча… вони все вміють. Так, але як вони дізналися, як вони взагалі дізналися про схованку та й про мене самого – що я існую? Хтось… свій хтось.
…І – знову сад. Заміський. Дикий. Ватажок очі навів. На мене… Раптово…
Я продовжив слідство:
– А впливовим… їм воно навіщо?
Мій підслідний, співробітник прокуратури, долонею лице закрив, лівим оком стежив за мною крізь пальці.
– Синку, я розкрив тобі багато карт. А цю не можу.
– Добре, що ви, батечку, пропонуєте?
– Оборудку. Ти пишеш явку з признанням щодо старенької, а я тобі гарантую мінімальний термін – сім років. Років зо три відбудеш… бібліотекарем у колонії – на умовно-дочасне звільнення підеш. Подумай, за мокруху дрібничкою заплатиш, га?
Він очікував. Я зволікав. Зіткнулися два ремесла. Взаємозалежні – вони одне одним живляться.
– Ну то як, синку?
– Громд’начальнику, ви хоч прізвище її скажіть, старої баби тієї.
– А так… Полозова, Ніна Климентіївна.
– А як я дізнався про неї?
Громадянин начальник, майстер своєї справи, вигадану ситуацію виклав:
– А вона частенько, ну, скажімо, не рідше, ніж раз на місяць, до твоєї господині на чай приходила. З пляшкою. І ви втрьох засиджувалися допізна…
– Гм… отакої…
– Що, синку?
– Я ж не охочий до алкоголю.
– Це добре. Ти для годиться пригублював. А потім, пізно ввечері, відводив п'яненьку бабу Ніну додому. Вона тобі за це грошима дякувала.
– Червінцем.
– П'ятьма рублями. Лихвар… гх-гх… старі люди – вони скнари. – Він зібрав пальці. Йому припала до вподоби його власного витвору легенда. – І одного разу не знайшлося у бабусі в гаманці дрібних грошей. Вона веліла тобі відвернутися. Ти послухався, дістав з кишені дзеркальце і спостерігав… Ну як?
– Непогано. Для… для…
– Ти говори, синку. Говори, як думаєш. Непогано для мусарні, еге ж?
– Для контори. Припустімо, умовили мене. Але що вам скаже баба Фросина?
– А хто її питатиме ...
– А вона сама не запитала, чому мене, її квартиранта, ось уже тиждень, як немає вдома?
– А до неї приходив твій начальник з металобази і сказав, що тебе у відрядження послали. На півроку. За цей час – комірне їй приніс.
– Отже, я вам потрібен, вельмишановний. Та чому я маю вірити вам, що ви не обдурите мене?
– А ти вибору не маєш. Не напишеш явку з признанням – отримаєш повною мірою. А напишеш… Розумієш, я тут свій інтерес маю – скоріше справу закрити і поховати, щоб не смерділа, щоб не пронюхали… г-м…
– Яку справу? – Я знову клеїв дурня.
Він – втомлено, проте з наголосом на кожному слові:
– Справу про вбивство громадянки Полозової.
– Та навіщо ж мені було вбивати її, заради чого?
– А заради того, що тобі люстерко показало.
– І що ж воно показало? Десять мільйонів рублів?
– Хто тобі таке сказав?! – Поважний начальник трохи підняв себе над стільцем.
– Люстерко.
– Криве воно у тебе. Дві штуки там було. Всього лише.
– Небагато ж бабуся важить. Сумнівно, що я заради нещасних двох тисяч…
–Так тобі за ці гроші, хлопче, при твоїй зарплатні – цілий рік кантуватися в будці охоронця! – Він урочисто посадив на стілець свою пишну гузницю.
За вікном спохмурніло.
– Завтра.
Він зрозумів мене з одного слова.
– Завтра, то й завтра. Підпиши протокол.
– Це теж завтра, начальничку.
– Годиться. – Він засунув руку під стільницю.
Двері відчинились, увійшов вертухай. Начальник йому:
– Побачення закінчено. Будьте ласкаві, проведіть підслідного до камери.
Я уточнив:
– Мене. А громадянин начальник самостійно піде…
4.
І знову я тут. Мій час X наближається. Залишилося небагато. Може, тиждень. А може, ніч. Чи тільки година?.. Чи встигну побувати в зоні, у своїй книгозбірні? Мені там треба провести деякий час. За ніч?.. За годину?..
…Ми знаємо, що час мінливий:
стрімкий або ж повільний він –
такий від того, що змогли ви
внести в його байдужий плин…
Один за іншим тяглися дні. Густа нудьга, нудьжища, неробство, неможливість – ні, не йти на діло, а взагалі неможливість щось робити – розтягували час до краю. І здавалося: ще день, ще хвилина – і лусне він. Як роздута дитяча кулька… І що буде?
Що? – Подивився на полиці. На книжки. На залізні двері.
Того ранку, коли вперше увійшов до цієї кімнати, спіткнувся об біблію для вірян і тих, котрі не вірують. На підлозі – книжковий розкид, на підвіконнях – пом'яті журнали. Через нещільні стулки залізних рам протягався пізній жовтень.
Пора зябу… Батько, і я, і двоє, що побачили світ після мене, копали город, широкий і довгий – до річки. З мене два поти сходило, а з них, напевно, сім. Увечері, після каші, батько читав нам Біблію – мудру книгу, справжню. У малих злипалися оченята, а батьків голос гучнішав і бив по вухах – хлопці винувато кліпали очиськами. Я сидів, підперши голову кулаками, і слухав, слухав. Мені подобалися єврейські казки…
Батько, чим він тепер клопочеться? Виховує менших? Так само: Біблією і, згідно з Біблією, різкою?.. А мама… вона й далі так само пече хліб двічі на тиждень? Білий, пахучий. Перш, ніж покласти до рота шматочок, я ковтав його очима…
Я зітхнув. Підняв з підлоги книжку спотикання, поставив на полицю… Ніколи не думав, що стану бібліотекарем…
І – думка, наче куля шалена: «А що бандитом – думав? Що рука не здригнеться в ту мить, коли…» Він заридав. По-дитячому, йойкаючи… перший з чотирьох, що не встиг ще стати зрадником…
Щось треба було робити. За день розгріб макулатуру. За другий – вже не пам'ятаю що… До кінця тижня вийшло щось схоже на зібрання, цілком прийнятне для зони. Книжки розмістилися на стелажах, як зеки на нарах. Книжки-зеки… І друзі зеків. Бажані. І важкодоступні: щоб дістатися цієї обителі мудрості, треба подолати кілька перешкод, прохаючи вертухаїв відімкнути ґратчасті двері.
Навмання узяв один журнал. Навмання розгорнув. «У давньогрецького філософа Епікура є вислів: «Смерть не про нас. Ми є – її нема. Вона є – нас нема».
Отакої… Отже, прийде час, коли мене не буде… Час буде, а мене не буде… Та як же так?! Небо, птахи, дерева і річечка при нашому городі – все це буде… І Ганна, Ганнуся Коваль буде… Але якщо не буде мене, якщо я не буду про неї думати, якщо я зникну, вона… вона ж теж… бо думок моїх про неї не буде. Нісенітниця якась.
А оце… Він прийшов до мене вночі, перед світанком. Зіперся плечем на бильце нар. Мовчав. Тільки грудей моїх дотикався тремтячими пальцями. Я прокинувся. Поруч – нікого. Слабке місячне сяйво на нарах. Насичена сопінням тиша. Напружена.
Але він приходив, таки приходив. Щоб помститися? Я помацав себе: голову, рамена, груди. Цілий. Та хробак занепокоєння ворушився всередині, під грудниною. І майже до побудки я пролежав з розплющеними очима. Щоб не повернутися в простір між дійсністю й сном – хисткий, доступний для них: для мого першого, того, з пушком над верхньою губою, що ридав і благав очима, і для тих трьох, що я їх після нього. Той простір, Боже! – він… і для Ганнусі доступний… Ледве чутний скрегіт ключа в замку – вертухай відмикав двері бараку – підняв мене з ліжка. Тихенько одягнувшись, я пішов до себе в шуршу* – до книгозбірні
/*тут: окреме приміщення, що його ув’язнений, давши хабара адміністрації, на певний час придбав для себе (арго)./
…притулку спокою, і праці, і натхнення… Який там спокій… Яка праця… Нудьга. Марнота.
Рука до стелажу потягнулася, очі по корінцях побігли, спіткнулися об назву: «Гра в бісер».
Яка така гра? У бісер?..
У двері з коридору хтось легенько постукав. Не вертухайський стукіт, той – ґвалтом, ключем по залізу: бах! бах! бах! бах! А цей – обережний, благальний.
– Заходьте!
Оце так!.. Єврейчик, той самий, але вже в бавовняному зеківському однострої. У лівій руці стиснув казенного кашкета. Уніфікованого…
– Доброго здоров'я вам. – Він вклонився – найнижче прихиляння висловив. – Ви мене пам'ятаєте?
– Ще б пак! Як можна забути банкіра, в чиєму банку лежить весь твій капітал! Добридень, вельмишановний .
Я простягнув йому руку. Він ухопився за неї, як за руку допомоги. І намагався утримати її в своїй рученьці, і тряс її, тряс.
– Ну гаразд, годі. Я вірю твоїм дружнім почуттям, Беню.
– Не Беня я. – Він прибрав руку. – Мені, коли обріз;ли, дали ім’я Шолом, а просто – Шльома.
– Цікаве ім'я. Шльо-о-ома!
– А знаєте, що воно означає? Мир.
– Он воно як! І за що ж тебе посадили, Шоломе? За шахер-махер? Нагадай…
– Та ні. Я чесний чоловік. Документація завжди в ажурі була. І каса. Як вечір – обчислював я виторг, ревізію робив. Те, що сільпові належало, – йому й віддавав. А якусь там зайвину невеличку: ну сто-півтораста рублів – за товар, що його експедитори за мої гроші давали мені, – собі до кишені клав. Сказано ж у Євангелії: трудящий достоїн поживи… На ранок у моїй торгівлі все чисто було.
Ще один підслідний стояв перед моїми очима – не підозрював, що його вивчає такий же, як і він, зек. Анітрохи не вагаючись, я продовжував:
– То за що ж вони тебе, га, Шоломе?
Він притулився до стіни.
–Та Хіба я знаю?.. Ну, моя Циля померла від цукрової хвороби. П'ятдесят п'ять їй було, а мені шістдесят два – саме вчасно. Бо я ще на бабів молодих заглядався. Та найчастіше – на одну вдову, на Маню, прибирала у мене в крамничці. Бувало, миє підлогу та нагнеться – мене зсередини почуття розпирає. Ну, побралися ми… Хата в мене велика, половину від вулиці сільпо орендувало під крамничку, під мою, а в другій – кухня й дві кімнати. То й спали ми з Манею нарізно – після того, як навтішаємося, – бо я хропу, як сплю. А втішалися довго. Любив я її роздягати. Вона у мене була вбрана, мов та королева. І от, бувало, граємося з нею; вона пручається, а я... я знімаю з неї то кофту з вовни, тонко пряденої – за п’ятдесят рублів купив по блату, – то плаття з шовку – за сорок вісім п’ятдесят копійок... А чобітки італійські за сто п’ятдесят рублів – переплатив за них, бо на руках узяв, – не знімав я з неї. Уявляєте, стоїть переді мною ляля – я пальчики облизував після того, як торкався її: випнуті груди – мов гарбузи, а жопа! а ляжки! – і ноги в чобітках вишневих з добре вичиненої шкіри. Смакота!..
Нічого не жалів я для моєї жіночки. А все ж не догодив. Злиґалася вона з головою колгоспу. І знахабніли вони. Приймала його в моїй-таки хаті посеред дня, коли я торгував. Після того він щоразу в крамничку до мене заходив, плескав по плечу та казав щось таке сороміцьке: не переймайся, мовляв, Шльомо, ще й тобі там залишилося чимало – насьорбаєшся.
Що я мав казати? Я мовчав, бо вище за голову не стрибнеш. А всередині все кипіло.
Запирав крамницю та йшов до Маньки. До суки до моєї. Вона лежала на ліжку розпашіла, руки розкинула й усміхалася, бо ще не відійшла, ще в любощах купалася. Я велів їй ставати на табуретку. Вона реготала, але ставала. Я цілував її, як богиню, всю-всеньку: ляжки, сідниці, живіт, груди – цілував і ридав. Та якось не послухалась вона мене – не встала з ліжка. Я схопив її за руку – вона плюнула мені в лице. Не знаю, що мені зробилося. Біля плити лежали колосники, кілька, один в один, щоб у гнізді прогорілі замінити. Я взяв один і вдарив Маню по голові тим колосничком, маленьким таким – двадцять одну копійку стоїв. Тепер, мабуть, дорожче... Так вона й померла: посмішка на лиці глузувала з мене. Я...
Він ще щось хотів сказати, маленький жалюгідний єврей. Містечковий. Але я – я йому сказав:
– Двадцять одну копійку, кажеш, коштував колосничок. Так, Шоломе?
– Атож. Там тавро було.
Я йому – по очах. Він зойкнув. Здивовано якось. З ніздрів кров потекла. Але не завалився – повільно спускався. Роба на спині об стіну задерлася. Очі слізьми переповнилися. Він тихо заплакав.
Мені стало моторошно. Він, ясна річ, заробив, та не я зобов'язаний платити йому. Я відвернувся і – о, Боже! – на мить очима в очі зустрівся з ним… з тим же малим, що приходив до мене вночі. Я опустив голову, закрився руками. Але думка – несподівана, казна-звідки взялася вона – гостра, пекуча – вдарила в скроні: на кулі, на отій, що його, хлопчика з пушком над губою, не було тавра, воно залишилося на гільзі.
– Шоломе-е-е!
– Я… Що?
– Ти вибач. Ти не розумієш, за що я тебе. Я й сам не розумію – чому я так… Давай-но чаю заваримо. Підбадьоримось.
– Давайте… – Він обтер обличчя носовичком. – Я цукерки приніс.
– Та не треба, Шоломе. Це з мене належиться. Та в мене, окрім чаю й хліба, нічого нема.
– Та що ви... Хтось таки мав мене покарати. Того дня я хтів повіситись – і не зміг. Мені вісім років дали, та хіба це кара? З моїм жидівським копфом відбуду, найбільше, років три-чотири шнирем* на бараці та й додому. А ви мене покарали відчутно, та мало.
/*прибиральником (арго)/
Я сплюнув в урну біля столу. І несподівано пожартував по-ведмежому:
– Вибач, Шоломе, не знайшлося у мене напохваті колосничка. «І… пістолета не знайшлося», – додав німий голос нічного гостя.
Та Шльома не почув. Шльома дивився в стелю, а рука його щось шукала у внутрішній кишені курточки. І, нарешті, з виглядом фокусника:
– О! - На столі – пакуночок.
Шльома розгорнув його – і я побачив. Льодяники теж побачив. Деталь побачив на рушнику, розшитому по краях червоними нитками – півниками, що прилетіли… Звідки?.. Достоту: вони сиділи у Ганни, у Ганнусі Коваль на рукавах сорочки. Я поклав руку на полотно.
– Звідки це в тебе, Шоломе?
– Від отоварки залишилося.
– Та я не про льодяники – рушник звідки?
– А… – Шльома очі опустив. – Від Мані. Для Божої Матері вишила. А я забрав, як мене забирали…
Чай у мене вийшов непоганий. Міцний. Ми майже все цукерки з'їли. Останню Шльома відклав убік. А рушник склав.
– Забираєш?
– Угу. Пора вже йти. Нагостювався.
Він пішов. І рушника забрав. На столі сиротою залишилася книжка. Я розгорнув її по-єврейському.
МИЛЬНІ БУЛЬБАШКИ
О, скільки треба літ, щоб день такий настав!
І сивий чоловік нарешті гляне вгору,
І пізня мудрість випаде в кристал
Усе життя омріяного твору.
І розчерком пера, натхненно, в один мент,
Науки всіх віків збагнувши за два тижні,
Напише перший твір доскіпливий студент,
Де будуть відкриття й прозріння дивовижні.
І хлопчик, що сидить і бульбашки пуска, —
Так тішиться дитя, так дме у соломинку! —
І кожна з них летить, прекрасна і легка,
Хоч, може, їй летіть всього яку хвилинку.
Але і той старий, і хлопчик, і студент —
Всі троє творять з однієї піни
Ніщо, дрібничку, мрію, сентимент, —
Однак і в ній, хоч на єдиний мент,
А вічне світло спалахне і згине. *
/*Г. Гессе. Гра в бісер. Вірші Йозефа Кнехта. Переклад Ліни Костенко./
Защеміло під грудниною. Гм, бульбашки… мильні. Мить, за миттю мить.
Свистять вони, мов кулі біля скроні, – на повторення пройденого свиснули, за миттю мить, за миттю мить:
…Хлопчак, ледь навчившись ходити, наздогнав жучка, що тікав по стежці, наступив на нього ніжкою;
…У добре натопленій хаті, на столі, палає літошнім жаром розрізаний кавун – соковитий і, мабуть, солодкий-пресолодкий – і хлопчик бере скибочку, відкушує – ух, яка кислятина!..
…Хмари пливуть, хмари, похмурі й густі, наче брови у батька, і їх, оці старовинні хмари, розриває яскравий спалах смарагду – Ганнусині очі – мить невгасима, особлива вирвалася з череди інших, минущих…
Мене хитало. Наче куля біля скроні – призабутий вірш; батько його часто читав: «О, коли б я був той… як за днів тих, коли боронив мене Бог, коли над головою моєю світився світильник Його, і при світлі Його я ходив у темряві…»*
/*Книга Йова, р. 29, в. 2-3/
Не в скроню – мить влучила в саме нутро. Я чув, як серце вдаряє об ребро. А світло підступало дедалі ближче й ближче – я відсахнувся до полиць. Корінці книжок світилися, наче кістки на рентгені. Навмання – я виламав одну, розламав посередині. Посипалися іскри, з розвороту вогняними краплями літери бризнули:
Світячи іншим, сам згораю !*
/*Власне: «Aliis inserviendo consumor» (лат.) – автор невідомий./
Прости, Боже! Не світив я іншим – гасив їх!.. І сам догораю. І не знаю, навіщо горів… Навіщо я Тобі?
Світло наздогнало мене, не стиснуло в обіймах – обняло. На мене, голомозого, на стрижену голову привітне тепло спустилося. Господи, за що?!
…Лежачого не б'ють. Однак штовхають. Мене посланець оперчастини розбудив, контачений.*
/*Тут: нечистий (арго)./
– Збирайся!
– Куди?
– На етап.
– А куди?
Істеричним реготом він туш виконав.
– На той світ, напевно!..
5.
Десь поблизу, перед дверима, чи що…
З цієї кімнати, несподівано затишної, до коридора – довжелезного, кінця не видно, – тільки одні двері. Один вихід.
Щоправда, потім… Бо ж і в тюрмі, й на етапах, і в таборі – за чаєм, у марній метушні різноманітні всі не ті дзижчали в вуха про якогось там справочинця при великому панові: він, мовляв, отой клерк, ставить кому у вирішальній фразі: «стратити не можна помилувати». І правило пунктуації, в цьому разі, залежить від прибутку: якщо лимон, хоча б дерев'яний, то згідно з традицією справочинства к;му буде поставлено після другого слова сакраментального вислову. І зірка з високої вежі батьківщини не блискавку скине, а років на двадцять світло (світ, себто вік твій) продовжить. І милостиво – щоденну сьорбанку в тому батьківському світлі.
Я в собі сміявся з тих теревенів. Це вони, базіки (й до них подібні), частенько патякали, що воші народжуються з людини, з її тіла, що саме тіло їх виробляє.
Я кивав – начебто підтримував вульгарну сентенцію і додавав при цьому: так, справді так, якщо творення вошей відбувається за образом і подобою людини. Поглинувши вухами моє резюме, теоретики людської вошивості, чекаючи що я далі скажу, роззявляли роти. Та марно: я поживу їм не розжовував…
Ти бачиш, мій незнайомцю, що я ще можу жартувати. Не дивуйся: тепер вже можу. Вільно… До того, як мене закрили (вперше й востаннє), я раз у раз жартував з довколишніх, а коли вона, ну, скажімо так: доля, – зіграла доконечний жарт зі мною, я потішався з обставин – покривав їх вимушеною іронією.
Але – жарти геть. Вихід один. І шлях один. І розвилки не буде. Навіщо вона, за гамбурзьким рахунком?..
Я все ж таки попав, слава Богу. Столипін* відвіз мене сюди. Мені відвели окрему камеру. До нестями втомившись від велелюддя, півтора дня відпочивав. Втішався. Не самотою, не самотністю – осібністю.
/*вагон для перевезення ув’язнених (арго)./
А потому… Двоє вертухаїв заштовхнули мене до слідчої камери; здалося, що до нікольської: такі ж вікна, і стіл такий же – замизканий, і стільці – два, обабіч столу, – обдерті, з патьоками засохлими. Але чоловік біля столу стояв інший, невисокого зросту і молодший за нікольського, молодший за мене. Увесь у чорному.
Інерція від вертухайського стимулу змусила мене зробити два кроки до столу.
– Привіт! – Від привіту – раптовий біль під грудниною.
Відповісти належним чином мені забракло чемности. Не тому лише, що видихнути нічого не міг і що – н;ручні не дозволяли. Здивувався – і сам до собі осміхнувся: не захотілося мені. Невідомий дух загасив іскру гніву. Повільно підвів я голову – і обмер. Невже минуле воскресло? Наді мною… він вивищувався, той самий, що впав на коліна, що плакав на березі глибокого озера смердячого відпрацьованого мастила. Одного разу він вже відвідав мене – ще в зоні, в гарячкових снах удосвіта.
– Нарешті довгоочікувана зустріч віч-на-віч! – Кулаком лівої руки – у щелепу мені.
Бумеранг. Запізніле і неминуче відлуння пострілу на тому далекому березі в'язкої смердячої гноївки.
У Нікольську і в таборі я навчився тримати удари – хитнувся, відступив на крок. І глянув крізь біль.
Ні, не він. Може, родич.
Таке ж волосся їжачком, такі ж – тонкі – брови, але губи тонкіші – тонкіші за ті, вкриті шмарклями і слізьми, – за ті, що вимолювали пощаду. І вилиці інші – меморіальні, ріжкуваті вилиці дзержинця.
Цей не-він (а в тій ситуації – саме він, той самий) пругко присів на стілець, призначений мені і подібним до мене. Я – опустився на підлогу. Не-він, не підводячись, гаркнув:
– Встати!
Я підкорився:
– Як вам буде зручно, громд'начальнику.
– Саме так зручно. Можна видовищем навтішатися – видовищем нікчеми, що має себе за бога, і – поваленого. І покірного одному твоєму слову. Ти хоч зрозумів, що порожнечу в душі неможливо заповнити ніякими людськими жертвами?
– За винятком однієї, громд'начальнику.
До нього не дійшло. Не могло дійти: ще не прийшов той час – ще про це не заговорили на розпуттях велелюдних. Він витлумачив почуте по-своєму:
– Ти про бабу-лихварку?
– Ні.
– А про кого?
– Ви все одно не знаєте, шановний.
– Дізнаюся. Я профі. Мені в Києві сам генеральний прокурор сказав: «Ти слідчий від бога!»
– Від якого бога?
– Не знаю. Він, гадаю, мав на увазі Дзержинського, його методи, прийоми.
Він натхненно зіскочив з мого стільця і, чіткою ходою виписавши по камері коло на честь себе, неоціненного, сів на своєму, теж нечистому. Порився в паперах на столі і до мене:
– Ти сідай, не бійся. Гадаю, мені вдалося налаштувати тебе на діловий лад. Сподіваюся, будемо успішно співпрацювати… А куди ж тобі діватися? Та спочатку будемо знайомі – після прикрої, одначе ж доконечної увертюри. Я старший слідчий з особливо важливих справ… – Він представився і представив всю свою значимість, і, як я зрозумів, - нічого не обминув.
Присівши на свій стілець, я шанобливо мовчав. Поважний начальник згідно з формою звідався про моє прізвище, ім'я, по батькові. Я їх зазубрив ще в Нікольську, до того, як мене закрили, а за три місяці в таборі, в двох щоденних перевірках, втовкмачилися вони в обидві півкулі мозку, пустили глибоке коріння в підкірку – ніхто не міг би запідозрити, що ім'ярек – це не я. Для довколишніх я став тим, ким не був. І для себе теж. Майже завжди. Майже.
Поважний слухав мої відповіді, звіряв їх з якимись паперами, хмикав. І глянув на мене нишком:
– То ти з дитбудинку вилупився?
– Так. – Я подумав, що б;тьківщина нічим не відрізнялася від дитбудинку.
– Це добре. Сумувати ніхто не буде…Ти ж знаєш, навіщо тебе смикнули сюди. Знаєш. Долітався. Втягнув у свою орбіту цілу плеяду – і всі зірки загасив мокрухою,* всі до однієї! – Він дивився на мене застиглими потьмареними очима, але вибагливими й ненависними.
/*вбивством (арго)./
– Які такі зірки? Не розумію вас, громд'начальнику.
– Не штука й забути, і через давнину – з рахунку збитися. Так я тобі нагадаю. – Він простягнув мені трійко з'єднаних аркушів: – Читай, згадуй.
Там прізвища були записані, імена та по батькові, і адреси , і дати. І все під номерами, і номерів було шістнадцять.
– Ну… Хто ці люди, громд’начальнику?
– Та вже не люди вони – трупи, радше – прах. Це ти їх усіх, ти! Ти гарно постарався своїм важким пістолетом. Та неохайно: слід на ньому залишив.
– Ви зле жартуєте, начальнику! Навіть вам не можна так! – Я не здійнявся: біль у щоці ще не минувся – стримав.
– Добре в тебе виходить! – Слідчий відкинувся до бильця. – Та тільки стріляного горобця на полові не обдуриш. Та до біса лірику. Я бачу, що словами – як горохом об стіну, відскакують, а ціль не пробивають…
Він не встиг договорити або ж – обірвав себе. До камери вдерлися двоє… Я відразу ж визначив: двоє мордобійників. Обидва – стрижені наголо. Обидва – у зеківських одностроях. Начальник до них, до своїх поплічників:
– Ви завжди вчасно, хлопці. Хвалю. Будьте люб'язні, розберіться з ним. Товк йому, глузд йому дайте. Поштовхайте. Ой, що я кажу – потовчіть. Так, щоб зізнаннями розродився.
У будь-якій в'язниці є прес-хата, або й дві. У тій, куди мене привели, в очікуванні справи ходив з кутка в куток коротко підстрижений, міцненький недоросток з величезною головою. Двічі швидко пройшовся повз мене і втретє почав, та раптом зупинився, кинув руки мені на рамена, підстрибнув… і – кров заюшила мені обличчя, я захлинувся кров'ю. Кашлянув, харкнув. Виплюнув.
– Мордою до стіни, півню! – Недоросток ткнув мене в бік. – Очі в стіну! І не відводити. Будемо у м'ясо грати.
Хтось із них ударив мене навскіс у вухо. Лоб – у стіну. Струсонуло мозок:
…через великі страждання нам призначено увійти до Царства Божого…* «Невже це про мене?..»
/*Дії св.. апостолів, р. 14, в. 21/
– Скажи, хто вдарив тебе?*
/*Майже за Євангелією від Матвія (р. 26, в. 68): « і казали: пророкуй нам, Христе, хто то вдарив Тебе?../
Не дочекавшись відповіді, знову, ніби кувалдою, – у вухо!
До мене, наче крізь кам'яну стіну, дійшло:
«Скажеш чи ні?»
– Я нічого не чую. Я вас не знаю, нікого.
Бах! .. Ба-бах! .. Бах! бах! бах! бах! ..
Я прошепотів:
– Годі. Вб'єте.
– Що, перейми почалися? – Недоросток в обличчя мені плюнув. – Тоді – до акушера, га-га! Пологи нехай начальник приймає.
Він уже був готовий, начальник. Коли мене заштовхнули – підвівся зі свого стільця, здивування виявив, Співчутливий вигук видав – невиразний, щось на кшталт «ах!». Які ж ах-мерзотники! Що вони з чоловіком зробили… Їм було сказано поштовхати, а вони – відбивну зробили.
Я повалився на свій стілець. Начальник не заперечував. Похмуро – він ніби співчував мені. Та збігла хвилина мовчання – він тихо-улесливо запитав:
– Ну що, будемо розмовляти серйозно?
– Я ... я подумаю.. Можна?
Він – до вертухаїв:
– Будьте ласкаві, відведіть його до кабінету філософії.
Він, той кабінет, був розташований поряд зі слідчою камерою. Розташований – іронічно-гірке перебільшення. То був вбудований у стіну, поставлений сторчма пенал. У ньому я міг стояти, лише схиливши голову набік. У ньому я міг лише стояти. Неможливо було сісти на підлогу або стати на коліна: коліна впиралися в жорстке дерево стінки. Неможливо – зробити крок-уліво-крок-управо, а отже, висловлюючись по-вертухайському, – горезвісну втечу вчинити.
Невідомо – скільки часу стояв я в пеналі. Час викривився, звивався в конвульсіях, як моє побите тіло. Сісти хотілося, ох, як хотілося! Чоло й колінні чашечки, стукаючи в двері, позначали тривалість страшенним болем. Ноги набрякли, оніміли… потекли жахіття.
…Я опинився біля підвалини піраміди. Дув південний вітер пустелі. Сфінкс розкрив з вічності пащу. Але з’явилася людина з родимою плямою на лобі, мимохідь затулила звіра газетою, схопила піраміду і встромила вершину в пісок.
Десь щось вило, улюлюкало, хлюпотіло…
І ген-ген, на березі широкім, хвиля стрімко вдарила в пісок.
…І довгоочікуваний визволитель з'явився. З диригентської паличкою в руці, змахнув – і політбюро затягнуло:
«Боже, царя храни!»… І батько розгорнув Біблію і, дивлячись на мене, прочитав: «Бійся, сину мій, Господа та царя; з бунтівниками не водися…»*
/*Приповісті Соломонові р, 24, в. 21/
І видовища страхітливі минули, тільки батьків голос пролунав: «Ти переміг, Галілеянине…»*
/* Вигук, що його історик церкви Теодорит (Феодорит) Кіррський приписує римському імператорові Юліану Відступникові, що зробив був марну спробу відновити поганство як державну релігію Риму, тобто воював проти християнства – і зазнав поразки не тільки в битві з персами, в якій дістав смертельне поранення, а й у протистоянні Христу, тобто Галілеянинові (див .: Євангеліє від Луки, р. 22, в. 59)./
На якусь мить я повернувся до пеналу – і тут мене вічність злапала.
…І вона, вічність, ніби спам;ятавшись, відступила кудись. Пом’ятий благенький матрац, на якому час відлежав своє, вивалився на цементну підлогу – усвідомив себе, визначив: я в тюрмі, в просторому коридорі, слава Богу – не в пеналі.
Почуття свободи відносне, мій незнайомцю. Як милість, як таку собі ласку сприйняв я вертухайського штурхана.
– Вставай! Нема чого тут косити…*
/*симулювати (арго)./
Нема чого… На тому березі річечки, що обгинає город б;тьківщини, свіжоскошений луг відкрився. Торочка низьких верб відділяла його від неба, а по небу ...
Хмари білі пливуть і пливуть,
Хмари білі, неначе в кіно…
І коник на руку мені стрибнув, на передрам’я, і…
І я побачив над собою медбрата в білому.
– От і добре. – Легке задоволення розгладило на його обличчі зморшки. – Можеш стати на ноги?
– Не хочеться. Якщо знімете наручні, спробую.
Молодий вертухай поглядом запитав старшого. Той кивнув, і молодий відімкнув замок. Спираючись об стіну, я підвівся. І похитнувся. Молодий підтримав мене.
Двері в слідчу були відчинені. За столом сидів прокурор. При формі, при всіх регаліях. Над міру важливий в убозтві камери. Щось пильно розглядав у записнику. Наша з вертухаями поява змусила його підняти голову.
– А ц-це що за неподобство?! – Вигуком прокурор означив мій жалюгідний вигляд. – Увесь ізолятор обійшов – і все добре, жодних порушень, жодних скарг. І н; тобі!
– Та це він сам себе… – І старший вертухай причину виклав: – Щоб з'їхати на санчастину.
– Сам себе, кажеш? – Прокурор підвівся, наблизився до мене. – Та хіба так мастиряться,* щоб місця живого на тілі не залишилося?.. Ви йдіть, контролери, попсуй-контролери! Буду розбиратися без свідків.
/*мастирка – навмисне ушкодження, каліцтво (арго)./
Я поклав руку на бильце стільця.
– Можна, я сяду?
– Звичайно… боже, що вони з тобою зробили!.. – Він стояв потойбіч столу і, стиснувши кулак, бив ним по стільниці. – Ну я їм покажу – всі зірки з погон злетять.
У мені заворушився черв довіри, десь під горлом, – волога залила очі – і відкрилася наша родинна кімната; брати і я слухаємо батька:
«Не мстіться… бо написано: Мені помста належить, Я відплачу…»*

/*Лист До Римлян св. ап. Павла, р. 12, в. 19/

…– Заспокойся. – Прокурор подав мені серветку. – Пиши скаргу, а ми розслідуємо.
– Не можу я. Рука не підніметься.
– Так, я розумію. – Він подивився на мої руки. – Ну, то я за тебе напишу, а ти ...
– Ні не треба. Залиште їх.
– Ти їх жалієш?
– І жалію, і все одно нічого не доб'єтеся.
– Розберемося і доб'ємося, хоч і непросто це буде. Але я тут не затим, я – в твоїй справі. За тебе клопочуться деякі люди. Шановні.
«Невже ватажок? Невже совість, нарешті, прокинулася?.. Або той, з міліції, боржник баби Ніни? Або обидва: одним миром мазані? »
– …Особисто мене про це нещодавно призначений нікольський прокурор попросив. Неофіційно. Тому треба, щоб ти сам написав клопотання про перегляд твоєї справи.
– Та не можу я. Ви ж бачите мій стан.
– Бачу. Тобі не треба ускладнювати собі життя. – Він дістав з шухляди кілька аркушів. – Я все підготував. Слухай.
…Зашумів під вітром похмурий сад за містом, у луковині Калігулу. Ватажок навів на мене очі і сказав те, чого насправді не говорив: «Погуляємо тут, постріляємо по консервних банках»…
…Літня кухня баби Фросі. Схованка. Порожня…
…Біжу до надійного братчика. Заклично світяться вікна його притулку…
Прокурор дочитав:
– «На підставі викладеного вище та враховуючи додатково виявлені обставини клопочуся про перегляд моєї справи. З моїх слів записано вірно, в чому й розписуюся».
Грудка в горлі не давала щось мовити. Сунув палець під кадик – запхав грудку кудись усередину.
– А ...
– Що? Говори.
– Я ж написав явку з признанням.
Прокурор глянув на мене якось співчутливо.
– Це нічого, ти сам себе обмовив. Факти всі і всі матеріали справи свідчили проти тебе.
– А що… що тепер змінилося?
– У тебе з'явилося алібі. Твій друг, – слідчий прізвище ватажка назвав, – заяву подав, і в ній він стверджує, що в момент вбивства ви з ним були за містом. Не міг же ти в один і той же час у двох місцях перебувати.
Я заридав. Якусь хвильку зачекавши, прокурор знову подав мені серветку.
– Заспокойся. Слізьми справі не зарадиш.
– Так… Давайте клопотання.
Літери розпливалися у мене в очах, літери й слова.
– Де ставити підпис?
– Отут… Ага, добре. І ще ось тут, будь ласка… Ага, ось так. І ще в кінці… Ну все, спасибі.
– Це вам спасибі, громадянине прокуроре.
– Та нема за що. – Він підвівся з-за столу, підійшов до вікна, повернувся до мене спиною. Полегшено зітхнув. І не стримався – розсміявся.
Як так? Чому?
Увійшов вертухай, надів на мене наручні і – до дверей мене:
– П;шов!
Я переступив поріг…
6.
Щось ще тримає мене тут, щось ще…
Що – намагаюся зрозуміти. Наразі – марно.
Ні, не треба мені більше до зали суду, в скупчення нещасних розлючених. Навіть для тебе, мій незнайомцю, не треба. Ти ж не кровожерливий і принцип «кров за кров» не сповідуєш.
Але ж покарання було доконечне. То була данина їм, отим знавіснілим, що горлали несамовито… щоб греблю терпіння не прорвало і – бурхливий, нікому не підвладний, потік не хлинув: «крові, крові!»…
Мене засудив другий мій пістолет. Важкий… він виринув ще під час слідства, і каламутним потоком неправди його на суд винесло. А там, хай не за шістнадцятьох, але за чотирьох, за них, за безвісних та й за моїх, і… і за Шльому, за єврейчика, – слід було… Ти читаєш ці рядки – слухаєш мене… і сумніваєшся. Не треба. То був праведний суд, хоч і неправедно здійснено його. Я вистояв на ньому. Буквально. Вхопився за думку, що не буду стояти на останньому. І… і інша мене підтримала: я переступив поріг. Ще там переступив, у другій моїй слідчій в'язниці.
Тепер я тут. Чекаю. А людина не приходить – либонь, хоче завітати несподівано і потішити мене. Безтілесний мій повірник на плече мені крило поклав. Я пливу. Чи то камера відпливає кудись…
…Чимало часу вже спливло після чергової страти… Ватажок гроші роздає, мені – першому. Ого! Я відмовляюся брати… Так, не влаштовує… Ні, не мало – аж занадто: не розрахуюся. Ось платня у мене – сто рублів… На Глазенапівській крамниця є… Мій одяг якось дуже швидко зносився… одягаюся в хітон ціловитканий від верху… заходжу до храму… вдалині священик тримає розгорнуту Книгу, водить пальцем по сторінці, потому киває: є, мовляв твоє ім’я… я осмілів і дивлюсь управобіч, на Ганнусю, вона вся в білому, вінець на голові… до вівтаря! До вівтаря!.. Але священик промовляє: «Ite, missa est…»* …вінець падає на мозаїчну підлогу… сльоза розмиває її, Ганнусині, обриси, і я кричу: «Ганно! Ганнусю! До альбому свого запиши мене…»
/*Ідіть, месу відправлено (лат.)/
…Хмари пливуть, хмари… Густі, важкі, не кіношні. Зачіпають мою голомозу голову, колючий вінець Господній зачіпають – з-під шипів кров сочиться… я шепочу… Він відповідає. Я не чую – я знаю, що Він каже…
Повірник обережно дотикається до очей крилом. Відчиняються двері. Прийшов чоловік. Він такий же, як я: мого зросту, і рамена такі ж, і груди. От тільки очі… мовчазні якісь. Та ж час прогулянки – він прийшов. І з ним ще один…
Я підіймаюсь. Рутинний вихід. Іду коридором, іду, іду… Та не на хрест же я йду! І – не на прогулянку…
Коридор нескінченний: смерте! Де твоє жало?*
/*Перший лист До Коринтян св. апостола Павла, р. 15, в. 55/
За мною – людина. Остання. Така ж, як і я. Боже, благаю Тебе, щоб жало смерті обминуло її.
... ... ...
…На шию, за спиною, – несподівано все ж таки, звідки він?.. – коник сів, клюнув…*
____
* Це, звичайно ж, не все. (Та й що воно – «все»?) Одначе це все, що повідомив мені «юнак у білому вбранні».

2011

Повесть

Неужели психушка по тебе вздыхает?
Вроде никогда не страдал ни манией гениальности, ни графоманией, ни какими-либо другими фобиями, ни – упаси Боже! – симпатией к И. В. Сталину или В. Ф. Януковичу, а эти глаза, они смотрят на тебя – вот уж сороковая осень пришла. Поздняя осень.
Нынче она мягкая. И утренний Киев сегодня туманно задумчив. Листопад, месяц, ещё не истёк теплынью, и не слышны, не видны отдалённые седой зимы угрозы. Листва на тополях и каштанах поредела, но всё ещё держится, и по жёлто-багряному разбросана зелень.
И оттуда, из листвы, – глаза. Большие, придирчивые.
С устатку – медленно идёшь по Днепровской набережной. За спиной – сумка, почти пустая. И будка охранника – там, где строится новый мост для автомобилей и поездов.
Руки – в карманах брюк, правая играет мелочью: четырьмя-пятью монетками. Достаёшь одну, трёшь пальцами. Рассматриваешь. На реверсе – нечёткий символ независимости. Достоинство – 25 копійок. Три американских цента. Если в супермаркете, в экономичном, – спички можно купить, целых три коробка. Суёшь монетку обратно, припоминаешь – что у тебя дома осталось. Мысленно шаришь глазами по узким полкам подвесного шкафчика над кушеткой, по столику, по самодельной электроплитке – на ней, в кастрюльке, сваренный вчера суп. Прожиёшь. Сегодня двадцать третье. Через три дня – долгожданная получка. Ждёшь с томленьем упованья. Ждёшь уже больше месяца. А последние дни – страстно. Ты любишь получку. Как первую свою женщину, любишь. Как...
Эти глаза!.. Глаза, глаза, глаза, глаза... Одни и те же – нет им числа.
Мост Патона впереди. И круча за ним, на правом берегу. А над ней – затмевающие златоглавую лавру бездонные карие глаза. Господи, за что такая честь?!
Трясёшь головой и бежишь, бежишь. Перед улицей Серафимовича круто забираешь вправо, к своей девятиэтажке. Виски – на пределе, сердце ударяет о ребро...
Что это – внезапный финиш? Чтоб не упасть, хватаешься за ствол молодого клёна, опускаешь веки, и – слава Тебе, Господи! – ничего не видишь. Ничего. Стоишь, не падаешь, шатаешься, Богу известно – сколько времени. Но чувствуешь: осень тихо подплывает к зиме. С того дня – сороковая и, сердце подсказывает, последняя. Что ж, так тому и быть.
Чему? Как скоро? Пустая сумка тяжела, лямкой давит плечо. Идёшь к дому, то есть восвояси. Подходишь. У первого подъезда под мусоропроводом есть каморка, откуда в советские годы выгребали пищевые и бытовые отходы, где обосновался электрик Дима и куда тебя впустил за просто так, из жалости – чувства недешёвого и дефицитного.
Навстречу – машина. Развелось их в Киеве, как червей в навозе: на детских площадках, на облысевших делянках земли у многоэтажек, где раньше на газонах росли чернобрывцы и метлица, у мусорных контейнеров и на дорожках между домами.
Отскакиваешь в сторону, падаешь на лавку у подъезда, у четвёртого. Пытаясь отдышаться, задерживаешь дыхание, смотришь вслед лихой «тойоте» и видишь... след: шина отпечатала рисунок протектора на юном откровении, пятиметровом, явлённом на асфальте белой краской:

ТВОЯ КРАСОТА БЕССМЕРТНА
И – дымка покрывает писаный восторг, и дома, и машины, и деревья, и сор повсеместный: пластиковые бутылки, и целлофан, целлофан, и окурки – всё-всё. И глаза смотрят из дымки. Те же, из той осени.

1.
Предчувствие не проходило.
Не хотелось идти в контору, на неделю отложил, потом на три дня: причину придумал, – потом... Но к исходу августа паспорт, удостоверяющий право пребывания на территории, которая называлась родиной, – этот аусвайс напрочь выдохся, и на почте, по торжественным дням, обычно воскресным, когда стоял у окошка «до востребования», серая обложка источала трупный запах. Ладно, со святыми упокой. А где – в конторе найдут место, да оно уж, небось, имелось – в каком-нибудь скотомогильнике никому не нужных бумаг.
Хоть круть, хоть верть, а понедельник 28 сентября был неминуем, потому как время не исчерпалось и не прекратилось. Тот денёк, привычно тяжёлый для всей страны, ремонтный кагал начал раскумаркой. Прямо в бытовке.
Механик Серёга Махалевич вякнул что-то про обязанности и про вонь эрсеушных начальников, но Женька Орёл, бугор, предложил ему поправиться, и плодово-выгодное – всего-то рубль семь пол-литра – осадило у шефунца обличительный похмельный синдром. До самого пупа. Серёга подобрел.
Поставив стакан, уже пустой, на стол, высказал трезвую мысль:
– Сколько ни работай, зарплаты всё равно не прибавится. Хлопцы, меня сегодня нет. Если кто спросит – я уехал искать недостающие запчасти к подъёмнику. А ты... – на самом тогда молодом – полтора годка до двадцатника – как бы запнулся: – Что ты?
– А я в отгуле за субботу. Пойду сдаваться блюстителям. Паспорт у меня весь вышел.
– Ну... давай. Сдавай себя. Хотя нет, не годишься. Ты же выпил.
– Да, чай. Два стакана.
– Гы... А закусывал?
– Конечно. Вишнёвым вареньем. Домашним.
– Ладно, иди. Да смотри, никого там не обругай.
– Что вы, Сергей Сергеич! Там все такие любезные, обходительные...
– Эт´ точно! – Серёга усмехнулся. – Особенно, когда у них дубинки в руках.
Бугор провозгласил тост во здравие советской милиции – ремонтная банда, не исключая механика Серёгу, смеясь, приложились к стаканам.
Милиция тем временем жила – не тужила. У входа в отдел подбилась могучая кучка крепких сержантов. Проходя мимо, из трёх-четырёх реплик понял: все они ещё во вчерашнем дне – кто с кем, (кого, чего) и сколько.
Коридор заполнила тишина, какая-то нарочитая и сонная, густая. В закутке между кабинетами, где граждане обычно заполняли листки прибытия и убытия, не было ни души. Тусклая полоска окна между шторами намекала на то, что за ней что-то имеется. Если да, то что оно и каково?
Против окна – дверь, крашенная в серое, массивная. Постучал.
– Да, войдите!
Неожиданно – мелко и противно – задрожали лодыжки. Однако напрягся и переступил черту. В глубине кабинета, у окна, женщина поливала герань и фиалки.
– Извините, я сейчас. – И вылив остатки воды в большую кадку с кактусом, обернулась: – Что у вас... молодой человек?
Не «уважаемый», не «гражданин» – выразилась деликатно. И точно – потому что большие, очень большие карие глаза пролились тихой, сдержанной грустью бальзаковского возраста. И – мгновенье за мгновеньем явилось – улыбнулись: в открытую форточку воробышек влетел, но тут же круто развернулся, сел на раму и как бы раздумывал, что ему делать дальше.
– Ещё один посетитель, робкий... Так я слушаю вас. – Казённая униформа не могла скрыть изящную уверенность.
– Красиво... Красиво тут у вас.
Она опять улыбнулась. Но не так, как прежде, – ярко и щедро:
– Не похоже на кабинет, правда?
– Может, и не похоже. Я в кабинетах бываю очень редко – когда вызывают.
– Понятно. – Она тронула стул, провела рукой над сиденьем. И кивнула – приказала.
Пришлось подчиниться. А воробышек, вольная душа, улетел.
– Даже не знаю, как обратиться к вам...
– Октябрина Владленовна.
– Как?.. А... а почему?..
– Почему такое имя-отчество? Мой дед профессиональным революционером был – и сына именем вождя революции назвал, а мне имя дали в честь самой революции.
– Очень хорошо. Меня – Павел... У меня... паспорт просрочен.
– Давно?
– Завтра месяц будет.
– Для того, чтоб выписать штраф, достаточно вполне.
– А большой?
– Ну, на этот раз, на первый и, будем надеяться, последний, – немного. Ограничимся пятнадцатью рублями.
– Пятнадцать рублей?!
– Да. А что?
– А пять нельзя?
Она прошлась по кабинету, от стола к окну, и вернулась.
– Дай-ка паспорт, Павел.
– Вот...
– Та-ак. – Усевшись в кресле, перелистала странички. В какой-то момент, не поднимая головы, как бы сама себе проговорила: – Пятнадцать рэ жалко на алтарь Отечества положить. – И вскинув голову, но продолжая смотреть в паспорт: – Ты член комсомола, Павлик?
А, плевать. Всё равно скощухи не будет. Решился:
– Я член. Но сам не знаю, действительный или недействительный. Два года на собрания не хожу, взносы не плачу.
– Что ж ты так? Такой молодой, крепкий – и сторонишься молодёжи...
– Октябрина Владленовна... Вы вот штраф хотите мне выписать. На пятнадцать рублей! А я хозяйке задолжал двадцать пять. Не отдам через пять дней, в получку, –выставит мои вещи из квартиры. А получки-то всего рублей пятьдесят будет. На что жить? И на что мне этот комсомол?
– А всего-то, Павлуша, сколько за месяц заработал?
– Да рублей девяносто получится.
– Куда ж аванс девал?
– Купил брюки, вот эти.
– Хорошие, тебе идут.
– Лучше б не покупал. Мог бы штраф уплатить.
– Ладно, Павлик, обойдётся Родина без твоих пятнадцати рублей. – Октябрина Владленовна встала с кресла, обошла стол, приблизилась. И – чуть с ума не сошёл – по волосам ладонью, мягко и требовательно: – Но за тобою, мальчик, долг. Или должок.
Что это, что? Дотоле неведомая дрожь охватила. Едва сдержал себя, чтоб не застонать оттого, что – рука… и оттого, что – убрала.
– Вот и хорошо, малыш. Заполни вот эти листки – и можешь быть свободен.
– Да я не знаю как. Помогите мне.
– Ладно. Распишись, а паспортистка всё сделает.
– Ага, спасибо...
– Да не там, чуть выше... Теперь правильно.
– Спасибо вам, большое. До свидания.
– До свидания... воробышек. Иди. В субботу придёшь, к часу дня.
Сержанты всё ещё стояли у входа. И на звук открываемой двери все обернулись.

***
Сколько лет она не крашена, эта скамейка? И сколько здесь времени прошло в этом сидении-бдении? Минут десять? Десять лет – уже не детских, уже приправленных горечью?
Нырнул в тот наплыв, чтоб укрыться от них, от глаз... вида вполне человеческого, но невиданных. Нырнул – и понесло, понесло...

2
С тринадцати лет понесло – подальше от ямы, от материнского праха – к бездетной тётке Насте, сухощавой и сутулой, но живой.
После уроков летел. Домой, домой, то есть к тётке. Там уже суп поджидал, уже подогретый. И какой-нибудь пирожок – с вишнёвым вареньем или с нелюбимой капустой. Наливая в полýмисок, тётка день за днём выкладывала порциями думки. Или расчёты.
– Ти, Павлику, на мене не дуже надійся. Бач, яка я стала. Постаріла, а дядько Микола на той світ пішов. Без чоловіка тяжко... – И после, может, через неделю:
– Ох, Павлику, що мені робить? Як нам до пенсії дотягнути? Га? Скажи. Ти ж хлопець тямущий 1. У тебе ж дар, Павлику. Ти ж у математиці, наче янгол у небі. Та й до заліза, я бачу, вдатний 2 .
Через месяц она ещё что-то причитала – уж и не вспомнить. Говорила, говорила... А за окном гуляла студёная весна, и в старую хату ветер дул, продувал насквозь, северный – на юг, в сторону Никольска.
И без устали дни к лету летели... потом – к его излёту. И вдруг остановились, свернулись в тревожном трепете перед воротами, крашенными под сталь, высокими, железными. Тётка захлюпала носом, дряблые щёки затряслись, и сожаление – неподдельное, щемящее – продрало сухую глотку:
– Будь слухняний в училищі, Павлику... – Прижала к себе, голову – к двум бурдючкам под ситцевым платьицем. – Покірливе телятко дві матки ссе...
– Ма-а!..
– Та не мама я тобі...
– Знаю, ма… тітко. Мами нема. – Лбом вжимался тётке в грудину.
– Нема... Я скажу тобі, синку, щоб ти не побивався, щоб...
– Що, тітко? Що? Кажіть!
– То не матір твою поховали, хоч за маму тобі була ще з пелюшок... Зразу ж по тому, як муж її, Льонька, під поїзд попав, ішла вона од нього, од могилки, та й Богу казала, що якби Він їм дитину дав, то легше б їй було, _______
1 понятливый, сообразительный (укр.)
2 охочий (укр.)
розраду мала б. Та в сльози... Але доходить до дому, заходить у двір, а на ґанку – дитя. Ти, Павлику. Очичками кліпаєш і до неї, до мамки: ґу-ґу...
– Тітко Настусю...
– Нічого більш не знаю, синку. Ти йди. Як Бог пошле яку копійку, то вишлю тобі... Іди. – Перекрестила.
Поглотил пацанёнка Никольск, всего, без остатка. Рогатник 1 – проглотил и через три года от несварения вырыгнул. На стройку! В люди...

***
Две крысы у контейнера. Не он и она – просто две ожесточённые твари. Дерутся.
Бóльшую меньшая побеждает, гонит. У свалки строительных отходов – краткое противостояние, угрожающее решающей схваткой. Но нет: хоть и непримиримые, твари всё же расходятся.

2
...По крыше хрущёвки, мимо кучи мусора, под стрелой крана, мимо поддонов с кирпичами – по крыше, по крыше... Она, почти плоская, – взлётная полоса... Там, за Никольском, у дороги на Воздвиженск. Дорога устремляется в гору... И – ввысь. Ну, выше! Ещё выше! Над городишками... придумали ж: Никольск... Воздвиженск... Над людьми, над двулапыми, над...
Ещё выше – и за квартиру отдавать не надо... и долг-должок – не надо... Но Октябрина Владленовна – саму
её не видать, но голос внятный: «Павлик, малыш, куда ты? Куда без паспорта? В тюрьму захотел?..»
И рука, властная, повелительная – за плечо:
– Павлуша!
– Га? Я Павлуша.
_______
1 профессионально-техническое училище (арго).
– Уже полдвенадцатого. Тебе пора.
– Га? Куда?
– Забыл, что ли? За паспортом.
Ага, за паспортом. Значит, уже суббота. Исподтишка подкралась.
Опомниться – минуты не нашлось. Накануне допоздна гуляли. С Полинкой, с такой ароматной и глазастой, с большими зелёными. С Полиной с трикотажки. Коктейли пили... А за что? За какие такие? А... перевод получил, целых двадцать рэ тётка Настя прислала. Ну и погуляли. У Страда, у причала, а потом на Набережной и ещё где-то – аж хмель ударил в голову, на минуту какую-то. Ясно, на какую... Часа в два ночи отвёл Полину в общежитие. Она ничего, Полинка, – целовать даётся...
– Вставай же, парень, да поживее. Опоздаешь.
Хозяйка. Рот раскрыла, обнажая зубы цвета гнилого яблока. И зияющие пустоты между ними. Ещё не старая, но благосклонная к бормотушке, лиловеющая, грузная – заполнила перегаром всё воздушное пространство низкой, тесной клетушки.
– Вы, Алевтина Паллна, выйдите.
– Да что ты, Павлик! Разве я ничё такого не видала?
– Тем более выйдите, если видали. Зачем вам?
– Ну ладно, ладно. Токко больше не проси разбудить. – И зацепив ногой кровать, развернулась.
Суббота началась не совсем удачно. Во дворике у рукомойника наскоро умылся, натянул штаны и – за калитку, к сточной канаве, вылезшей из-под земли почти у самого лимана, почти в самом устье широкого распадка. По обеим её сторонам селеньице угнездилось: домишки, аккуратно и обстоятельно сработанные из отходов жести и фанеры жилистыми мужиками, перетекшими в город из окрестных сёл. Подшучивая над судьбиной, поселяне дали своему гетто броское название: Ялты.
Перепрыгнул канаву и по глинистому склону – вверх, к цивилизации, на Кузнечную, уютную и спокойную. Несмотря на трамваи, иногда проходившие по обеим её сторонам, она никогда не была оживлённой улицей. Наверное, такой и осталась. Хотя пришло время, неверное и долгое – почти весь прошлый век, – и сама собой как бы не была: заклеймили кликухой большевика Борзоходова. Но историческое это кощунство улица перенесла спокойно и с достоинством. За фасадами домов из пиленого камня жизнь из года в год творила самоё себя. Вдоль трамвайной линии, упрямо пронизывая корнями неподатливую землю, тихо и настойчиво росли корявые акации, древние, но чуждые старости.
Таких, как на юге, нигде больше не видел. Подумал: попроси россиянина назвать первое пришедшее на ум дерево, он скажет: берёза, – украинец: калина, а южанин, будь то украинец или гагауз, конечно, вспомнит акацию. Стойкое дерево, крепкое. Как-то помучился и сделал из него рукоятку к молотку. Для себя. А если... если будет продолжение рода, то и правнук возьмёт её в руку и сыну своему заповедает тот молоток. Чудо-дерево.
Какой ум его измыслил? И в школе, и в рогатнике говорили: это дар земли. Получается – земля придумала. А терновник, а будяк, чертополох колючий, – тоже земля? Умница!
А если не земля, то кто? Тётка Настя что-то про дар... ага, математический – обмолвилась. Но если – дар, то и даритель должен быть. Кто он? Родная земля? Страна? Ну, известно, чтó она дала. С хозяйкой рассчитаться никак не удаётся.
Но – впихнул сам в себя, в самое нутро: хватит, не для тебя, работяги, эти мысли. Ожидало то, что нарочно не придумаешь и... и вряд ли приснится.
В том же кабинете, за тем же столом, по соседству с тем же кактусом сидела Октябрина Владленовна. Но другая. Преображённая. Помолодевшая. Вскочила, как девчонка, взяла со стола новенькую книжицу и, взметнув её над головой, представила:
– Читайте, завидуйте, я гражданин Советского Союза! – Улыбалась, улыбалась. Так сказать, лучезарно.
Затем не спеша опустила руку с паспортом на стол и ещё медленней двинула на край, на другой, противоположный:
– Вот, Павлик, бери свою краснокожую паспортину.
Потянулся, чтобы взять книжицу, но она, Октябрина Владленовна, отвела в сторону. И другой, левой, рукой в запястье уцепилась:
– А должок? – Глаза, чёрные, – блеснули, вспыхнули: – Вот что, малыш, поедем сейчас ко мне домой, там работа для тебя есть.
Усадьба Октябрины Владленовны одной стороной примыкала к воинской части. С двух других – два забора, намного выше человеческого роста, почти трёхметровые, увенчанные колючей проволокой. За воротами, сразу же, – сад, молодой и роскошный. И дендрарий. А за ним – дворик. И дом над самым лиманом. Небольшой, но высокий, гордый, простёр из широких окон уверенный взгляд на плёс и на далёкую Барбариху на низком правом берегу.
– Ну как, нравится тебе здесь, Павлик?
– Да, нравится.
– Пойдём в дом.
Но подошли к резному крыльцу – и вынуждены были остановиться: откуда-то – из-под крыльца, что ли? – огромная псина выскочила, дорогу преградила, внушительно зарычала.
– Стоять! – Октябрина Владленовна руку вскинула. – Свои.
Псина замерла, только хвост чуть-чуть дрожал. Хозяйка наградила собаку лаской:
– Иди сюда, Джон. Познакомься. Это Павлик. Павлик хороший. Понял?
Джон понял – отступил в сторону.
В прихожей на одной стене висел обрамлённый позолоченным багетом портрет мятежного отца страны, а у другой, между двумя окнами, стояла скульптура в натуральную величину: человек с распростёртыми руками, пригвождёнными к брусу. Необычная фигура. Не так, чтоб вовсе неизвестная, но не то, что её визави, Влад Лен, с его вездесущим прищуром.
Октябрина Владленовна тоже посмотрела на скульптуру:
– Сын божий... Это, малыш, сын божий. Копия, конечно, но хорошая.
– А настоящий?
– Настоящий? – По её лицу улыбка растеклась, показалось – грустная: – Настоящего, может, и не было никогда. Скорей всего, не было. Выдумка, миф – так вожди наши утверждают. И другие – вторым голосом. Но что с того, что миф? Где их нет, выдумок?
Сначала – выдумка, потом дело и всё остальное. Пусть бы он был у нас везде, а не только в музеях и в прихожих, этот сын божий, если люди верят в него. А ведь верят, Павлуша. Скульптор поверил – и вот какой шедевр получился. Тёть Маня – она приходит ко мне, убирает, – как придёт, работу не начинает, пока не поцелует этот камень. Живой он для неё. Но тебе, я вижу, неинтересно, да, малыш?
– Почему же... Интересно. Не так, как вашей тёть Мане, но всё равно. А... а тёть Маня, за что она его так любит?
– За страдания. За грешников, говорит, пострадал. И ещё за то, что небо открыл.
– Небо? Так его ж Гагарин открыл.
– Это же самое я тёте Мане сказала. А она мне ответила: «Для мотылька и лужа как море, и за тучами ничего-то нет. Но есть, есть и третье, и седьмое небо. И туда, – говорит, – никакая ракета не долетит»... Хочешь, малыш, на небо?
– На какое небо?..
– На седьмое.
– А работа?.. Ну, та, что вы про неё говорили.
– Ах да, Павлик. Иди сюда. – Она опустилась на софу. И полулёжа: – Иди же!
Полинка с трикотажки так целоваться не умела. Очумел, ошалел. Вот он, вот он... сон? Сон в руку. Уже не сон. Вот-вот... какая-то секунда до взлёта.
– Подожди, малыш. Подожди...
Потащила через прихожую, вон из дома. Через дворик – в сад, в окружённое терновником укромье. Там постель ожидала, широкая, облачного цвета.
– Я люблю тебя, малыш! Я люблю под открытым небом. Я под открытым небом люблю... Чтоб облака – высокие, и редкие, и лёгкие, как перья, как пух...
Суббота ушла как-то по-английски. И воскресенье вконец истекало мгновеньями. Сидели за столом под раскидистой грушей, и, проголодавшись, натурально ужинали. По-царски: сёмгой и салатом из помидоров. Потом пили чай с ромом.
– Ну как тебе, малыш?
– Ты ещё спрашиваешь...
– Ты такой славный! Это самое важное. Умения, правда, чуть-чуть не хватает. Но я тебе обещаю, я сделаю из тебя мужчину, мужа, ко всему приспособленного.
– А можно спросить?
– Спрашивай, Павлик.
– А почему из меня? И почему именно я такой славный?
– Другие тоже неплохи. Но ты... Ты – это ты. Я долго выбирала, но как тебя увидела – всё! И выбирать забыла. – Она протянула руку и погладила волосы, нестриженые и непокорные, отчаянно мужские. – А я – я тебе хоть немного?..
– Много. Очень. Через край.
– Павлик, знаешь, я подумала, переходи ко мне.
– Что значит – к тебе?
– Жить. Места хватит. Будешь за домом ухаживать, поддерживать его. Сад и огородик – тоже твоя забота будет.
– Когда ж я успею? Ты столько хочешь нагрузить на меня, что хватило бы времени на это, если с утра до вечера хлопотать. А ведь есть ещё работа на стройке.
– За эти жалкие гроши? У меня ты в два раза больше будешь иметь.
– А ты – где возьмёшь?
– Ну... есть источники.
– Я подумаю, ладно, Октябрина?
– Нет, Павлик... Зови меня иначе.
– Тебе не нравится это имя? Оно же твоё. Октябрина Владленовна.
– Для тебя я – суженая... О! Есть имя Эжéна. Благородная. А для тебя, по звуковому подобию, я буду Сужéна. Удачно, не так ли?
– Может, и удачно, но как-то непривычно.
– Всё у нас непривычно, малыш.
– Не зови меня так. Я уже не малыш.
– Но ведь Павел, в переводе с греческого, и есть Малыш. Или ты уже не Павел?
– Павел.
– Малыш, значит...
И – опять, опять... И ещё, ещё... и уже невмоготу – и не оторваться! Ещё...
И воскресенье истекло в небытие. Глаза открыл на рассвете, в понедельник. Но плаванье – сквозь густую листву притихшего сада – всё ещё длилось. И женское лёгкое дыхание, лёгкое дыхание... Удивительно: дыхание свежести, утренней прохлады...
Поднялся. Сделал сотню приседаний и пятьдесят отжатий от земли. Натянул штаны.
С востока, из-за казармы, свет вытекал, игриво отражался листьями деревьев, пытался преодолеть забор, но – виделось: остановленный колючей проволокой, падал на траву. То был знак.
Что день грядущий нам готовит?
Сам себя спросил – и понял, что вопрос риторический.
– Па-авлик... малы-ыш...
– Да, Павлик. Павлик я. Но что – так и останусь малышом? До старости? До гроба?
– Нет. Оставь эти комплексы. Малыш – мужчина. Малыш – муж.
– Понятно. Мужчине пора на работу.
– Какая работа, Павел? – Она поднялась, неторопливо потянулась – прелестная и восхитительная сочной своей наготой. – В отношении работы мы ведь уже всё решили. Зачем же к этому возвращаться?
Она умела подчинять себе. И, чтоб не покориться, отступил:
– Надо же заявление на расчёт написать... Да и расчётные деньги не будут лишними.
– Ладно. Только позавтракай.
– Угу.
Яичница с беконом показалась невкусной. Хотя в другое время и, наверно, в месте другом... В другом...

***
Что-то шею как бы обожгло слегка. И опять. А, снежинки...
До первого подъезда, до дому, – метров сто, не больше. Но не торопишься. Не хочется.

3.
Пришлось пойло выставить. Много: в обычном режиме хватило бы на два раза. Но причина солидная оказалась: часа за три Серёга Махалевич расчёт оформил и даже расчётные принёс вместе с расходным ордером.
Бугор проповедь выдал. Или напутствие. Или торжественное слово, как перед погребением... И уже после первой все забыли про виновника пьянки.
Куда направиться – решать не пришлось. На трамвайной остановке стояла одинокая... та самая стояла, не умевшая целоваться. Но в непонятном предвкушении – модно и празднично одетая. Ждала. И дождалась.
Вдалеке, с Малой Морской на Кузнечную, трамвай выруливал.
– Поленька!
– Павел!
Как два потока. Как Страд с Калигулом сливаются – и одна вода получается, а потом... да, в море, огромном и часто-часто штормовом, и ещё раньше, в лимане, растворяется в солёной и горькой большой воде. Нет! Нет и нет...
– Павел... Павлик, люди вон идут.
– Идут? Пусть идут, куда им надо. Мы их не трогаем. И нас они не трогают, нисколько. Мы – куда пойдём?
– Куда поведёшь.
– Хотелось бы в райский сад, испробовать этих... нектара и амброзии, да адрес не знаю, и спросить не у кого. В зоопарк пойдём, в шапито, на мороженое, на коктейли. На Соборную не попадём: она теперь, под стать времени, Коммунистическая, – но эту почтим своим визитом, пройдёмся по ней церемониальным шагом. Там все сливки Никольска. И всё сливное, весь парабомонд...
– Павел! Ты где всего этого нахватался, Павел?
– Конечно, в Никольске, на центральном рынке, и в приютивших меня Ялтах, и в бытовке... да, в нашей. А, в основном, – на улице Московской, в библиотеке.
– Хочу в библиотеку.
– Хорошо. Но сначала на Комм-улицу, на мороженое.
Полина-Поленька... Горячая ладошка приветливо увлажнилась в крепкой и, думалось, надёжной руке. В мужской. Рука об руку, вроде как обручённые, пересекли перекрёсток Садовой и Кузнечной, вошли в подошедший трамвай.
– Полина, у тебя богатое воображение?
– Ну, есть...
– Мы сейчас в этой старой, разбитой колымаге. Можешь себе представить, что это свадебная карета?
– Я даже рай в шалаше могу себе представить.
На крутом повороте на Малую Морскую вагон качнуло в сторону – Полинка... влипла, грудью всю её почувствовал... И так себе напредставляли, что чуть было не проехали остановку на Потёмкинской.
– Поль, зайдём на почту. Я каждое воскресенье туда захожу. А вчера пропустил.
– Зайдём.
– Там и кафешка рядом.
Но не попали – ни на коктейли, ни на мороженое: письмо от тётки Насти получил, написала, что приедет в Никольск в понедельник вечером, около девяти, и чтобы встретил, потому как везёт кое-что. Ушли с почты погрустневшие, пришибленные неожиданным известием.
– Поленька...
– Да, Павел...
– Пойдём на Никольскую.
– Зачем?
– Затем, что...
Цветочный рынок растянулся почти на квартал. Нагідки, троянди, жоржини, повсеместные на юге півники или петушки, по-русски... Нет, всё не то.
И только в самом конце базара, уже затихающего, – неожиданные лилии. Белые-белые. Опрятная бабушка обрадовалась долгожданному вниманию:
– Купляй, хлопче, для свої дівчини. Вона в тебе краля. Подаруй ці гарні квіти, як раз до лиця їй будуть, при-красять.
– Вона, тітонько, й без квітів красуня. Такі розквіта-ють раз на тисячу літ. А квіти – щоб мене не забувала 1.
Полинка, Поленька и вправду цвела.
– Приеду на работу – все девки ахнут! Вся вторая смена завидовать будет, и наша, третья, а утром – первая! Я тебя не забуду, Павлик. Никогда, ни за что!
Подпрыгнув, обняла за шею, поцеловала. Умело, од-
нако же.
Проводил до остановки.
– До свиданья, Павел.
– До встречи, Поленька.
Где? Когда?
Трамвай удалялся, уменьшался и, маленький-малень-кий, скрылся за поворотом.
«Что ж это такое?! Как же ты допустил, дурак? И почему?»
Потому. Потому, что... Павел.
И – что делать, придуманной свадебной карете не угнаться было за разболтанным старым трамваем... – поспешил к месту встречи с тётей Настей, уже привычно-

_______
– Покупай, парень для своей, девушки. Она у тебя краля, – Она, тётушка, и без цветов красавица. Такие расцветают раз на тісячу лет. А цветы – чтоб меня не забывала.
му, на углу Пушкинской и Потёмкинской, рядом с остановкой трамвая. Другого, с другим номером.
Выйдя из автобуса, тётя Настя с какой-то удивительной радостью причитала:
– Оце, подумала, поїду. Мо´ вже й не прийдеться більше: стара стала й кости крутить, ломить. – И, ука-зывая на два больших клумака: – Тут тобі всього пона-давали: і сала – двоюрідний твій дядько Григорій кабана заколов, – і ковбаси домашньої – він же дав, – і варення з вишень, і вершечків – тітка Ліда, сусідка, – пам’ятаєш її? 1
И пока ехали до Четвёртой Слободской, всё вспоминала и рассказывала – вроде как по Воздвиженску прошёлся и в гостях побывал у знакомых. И, выйдя из трамвая, вместе с двумя клумаками на плечах – нёс нелёгкий, но приятный груз недавнего прошлого. И про Полину не думал.
Домик Алевтины Павловны, освещённый непривычно сильными лампочками, виден был издали. И «москвич» неказистый стоял на берегу дремотно журчащей канавы, напротив домика. И, чего никогда не бывало, коридорчик тоже был освещён. И, когда вошли в комнату хозяйки, встретила не она...
– Ты? Как ты здесь оказалась?
– Ты, малыш, недооцениваешь нашу службу и некоторые её возможности.
Никто ни с кем не поздоровался. Тётя Настя продолжала держать в руке довольно-таки тяжёлую сумку. Алевтина Павловна в ту же минуту ушла подальше от греха. А она, «Сужена», одетая в ментовскую форму,

_______
1 – Вот подумала, поеду. Можʻ и не придётся больше: состарилась я, и кости крутит и ломает. /.../ – Здесь тебе всего понадавали: и сала – двоюродный твой дядя Григорий кабана заколол, – и колбасы домашней – он дал, – и вренья из вишен, и сливок – тётка Лида, соседка, – помнишь её?
отмеченная майорскими – уже! – погонами, улыбалась – тепло и завлекательно. И, улыбаясь, продолжила:
– Мне, конечно, приятно, что молодой человек обращается ко мне на «ты». Но, к сожалению, я при исполнении. Перейдём к делу. А оно состоит в том, что молодой человек обвиняется в подделке документов и подлежит задержанию, что я и выполняю.
– Какая подделка! Ничего такого я не знаю!..
– Поедем в отдел, Павел, разберёмся.
– А тётя Настя?.. Я сколько там пробуду?
– Сколько? – «Сужена» помолчала, кратко и оглушительно. – Это зависит от тебя, Павел. Но я надеюсь, даже уверена, что не позже, как утром, ты вернёшься. Ты же парень благоразумный.
Ну да... Скорее, смышлёный. Понял, что ситуация несложна, однако – зуд от неё. И вынужденно подыграл «Сужене».
– Ви, тьотю Настю, не перймайтеся. Ляжете спати в мене на ліжку. А я вранці прийду, довезу вас до автобуса.
– Іди, Павлику. Дай Боже, щоб усе добре вийшло... Дай, Боже, дай! Ти ж такий багатий на милості...1 – Обняла, поцеловала…
«Москвич» – он він чий! 2 – оказался машиной послушной. Как воронок 3.
«Сужена» управляла им ловко и лихо. Хохотала взахлёб. И – десяти минут не прошло – приехали. В крепость, в её, в домашнюю тюрьму...
Сели за стол. Она коньяка налила в рюмки.
– За нас, малыш.
_______
1 – Вы, тётя Настя, не беспокойтесь. Ляжете спать у меня на кровати. А я утром приду, довезу вас до автобуса (укр.)
– Иди, Павлик. Дай Боже, чтобы всё добром получилось... Дай, Боже, дай! Ты же так богат милостями... (укр.)
2 вот он чей! (укр.)
3 автомобиль для зэков и задержанных милицией.
Не притронулся. Изобразил обиду на лице:
– Ты, может быть, объяснишь мне...
– Хорошо, только в стойку не становись, малыш. Я приехала домой, а тебя нет. Семь часов вечера – тебя нет, восемь – нет. Полдевятого... Я ещё раньше узнала твой домашний адрес, не тот, по которому ты прописан, а действительный, – и к тебе.
– «Сужена!..» Т-ты... ты, «Сужена...»
– Да, малыш, суженая. Судьба. Ты хоть понимаешь, что обратной дороги у тебя нет?..
Вжал себя в сиденье, спину в спинку стула. Она подошла сзади и ладонями – под сердце. Мучительно желанная, неподдельно нежная – обняла по-матерински.
Обмяк. И увлажнились глаза под веками.

***
...Нет, веки... От нескольких снежинок.
Сколько ещё сидеть здесь, на этой... скамье памяти?.. скамье подсудимых?
Сколько ещё терпеть обличения? Сердце всё ещё сту-чит. Как – не важно. Стучит.
Сидеть или встать и идти – всё равно. Сидеть – до чего досидишься? Идти – куда? И зачем?
Не карие – чёрные глаза перед глазами. Глаза укоряющие и влекущие. Но обратной дороги нет. Ни для кого. И ты, честное перед совестью ничтожество, и рад бы умалиться, да это невозможно тому, кто взвешен... и найден очень лёгким, легче пустоты.
Что за слова? Где их слышал? Или читал где-то? Откуда они?.. А, это ж тёзка, Павел Андреич, говорил, потом, лет через пять. А тогда...

4.
Ехали по Садовой. Миновали стадиончик, и рогатник, и трикотажку... Поперёк – улица. Та самая, Кузнечная. И
здесь, на этом перекрёстке, с любовью встретился...
– Малыш, ау!
– Да?
– О чём грустишь, маленький?
– Там, на том углу, – база, где я работал. И остановка... трамвайная... там.
– Ну?
– Жалко.
– Нашёл, о чём жалеть!
– Не нашёл, а нашло на меня. Мимо едем, вот и...
– Не грусти, малыш. У тебя всё впереди.
Доехали до Четвёртой Слободской, где рельсы, описав широкую почти замкнутую дугу, завершали второй трамвайный маршрут. «Москвич» остановился.
– Извини, малыш, немножко не довезла тебя. Обратно – трудно выбираться из ямы. Иди, проводи свою тётю... Кажется, я где-то встречала её раньше, давно когда-то... Да ладно, иди. Только не шали.
– Не шалю, разве не видно?..
Трущобина Алевтины Павловны, приют раздумий и... тревоги. На дом не похож. Пристанище. Не первое и, видится, не последнее. Тот, материнский, в котором, почитай, всё было сделано из самана: и стены, и крыша, и даже призьба 1 – он тоже, насколько хватало остатков прочности, служил пристанищем. И домик тёти Насти таким же был, временным...
А свой, тот, где с Полиной – до старости, до глубокой, из которого вперёд ногами вынесут, и... и в котором и потом – жить и жить (ну, непонятно как – душой, что ли), он будет когда-нибудь? И где? В Никольске? Или в дремотном Воздвиженске?..
Тётя Настя сидела на кровати и тихо плакала.
– Тітонько, чого ви? Я ж повернувся. І цілий, ви ж бачите.
– Бачу, бачу, синку. Я цілу ніч не спала.
__________
1 завалинка
– Та й дарма.
– Ой недарма, Павлику. Не через тебе – через неї не спала. Я її впізнала. Не відразу ж, а як ви поїхали. Бо вже на форму не дивилася. От вона й постала перед очима, наче й не минуло цих вісімнадцяти літ... Павлику, синочку!..
– Та не плачте, мамуню. Що ж таке сталося? Ну впізнали...1
Тётя вытерла платком слёзы, встала с кровати.
– То вона тебе підкинула, вона. Жила в сусідстві, на квартирі в Ліди Багряної, і на швейну фабрику ходила в третю зміну. Була така статуриста, що хлопці табунами бігали за нею, аж дивлюся – як циганка зробилася: спідниці такі барвисті та квітчасті носити стала, широ-ченні. На кутку подейкували, що дитинку носить... як її звали? Таке якесь дивне ім’я, не наше, щось на «Дарину» схоже. Та ось мама підбирає тебе на ґанку, а сусідка Ліда на другий день, увечері, дізналася та й – до мами, до твоєї: то, каже, наша хвойда спекалась дитини, бо вже здиміла. І за два місяці не заплатила 2.
Это невозможно – ни в тот день, ни после не мог себе представить, как не рехнулся в те минуты. Отбиваясь от ужаса, приступил к тётке Насте:
– Не може бути, тітонько, ви все вигадали.
_______
1 – Тётушка, что вы? Я же вернулся. И цел, как видите.
– Вижу, вижу, сынок. Я всю ночь не спала.
– Ну и зря. – Ой не зря, Павлик. Не из-за тебя всю ночь не спала – из-за неё. Я её узнала. Не сразу, а когда вы уехали. Потому что на форму уже не смотрела. Вот она и встала перед глазами, будто и не прошли эти восемнадцать лет... Павлик, сыночек!..
– Да не плачьте, матушка. Что ж такого? Ну узнали... (укр.)
2 – Это она тебя подкинула, она. Жила по соседству, на квартире у Лиды Багряной, и на швейную фабрику ходила в третью смену. Была такая фигуристая, что парни табунами бегали за ней, но вдруг смотрю – как цыганка сделалась: юбки такие разноцветные да цветастые носить стала, широченные. На кутке у нас поговаривали, что ребёнка носит... как её звали? Какое-то странное имя, не наше, что-то на «Дарину» похоже. Да вот мама подбирает тебя на крыльце, а соседка Лида на следующий день вечером узнала – и к маме, к твоей: то, говорит, наша гулящая избавилась от ребёнка, потому что сбежала уже. И за два месяца не уплатила (укр.)

– Вигадала? І родимку над губою вигадала? І вели-чезні карі очі, такі пронизливі – що аж мороз по шкурі від них? І голос, що наче лапає тебе тим голосом?
– Ой, тітко, тітко, краще б ви цього всього не казали...
– Мо´й краще, Павле. Та вже розказала... Ти... їй того не кажи. Краще вже нічого не буде. Стережись її. Я... я поїду, Павлику 1.
...Посадил тётю Настю в автобус. Глядя, как он поворачивает на Пограничную, проводил... в безвозвратное прошлое, и – день вернулся в сознание, мерзостью своей ударил по вискам. Бежать, бежать! Куда – не раздумывал.
Опомнился только за проходной трикотажки. И только потому, что окликнула здоровенная охранница:
– Ты куда, парень?! Покажи пропуск.
Остановился. И, возвращаясь к проходной, в неизбывный гадкий день, сник, потерялся:
– У меня... нет у меня пропуска. Но мне надо, очень.
– Ишь, какой прыткий! В бабье царство ворвался. К зазнобушке, видать, спешишь?
– Да, милая.
Охранница заулыбалась и смягчилась:
– Ну если так, иди. Но будешь идти обратно – обшмонаю.
Что там было? Какая-то фигура приближалась. Как тихий прилив надежды.
– Вы не скажете?.. Тут Полина работает, на фабрике...
– Полина? У нас на фабрике их четыре или пять.
– Она... она в третью смену ходит.
_______
1 – Не может этого быть, тётушка, вы всё выдумали.
– Выдумала? И родинку над губой выдумала? И большущие глаза, такие пронизывающие, что аж мороз по коже от них? И голос – будто щупает тебя этим голосом?
– Ох тётя, тётя, лучше б вы этого всего не говорили...
– Мож´ и лучше, Павел. Да уж рассказала... Ты... ей этого не говори. Лучше уже ничего не будет. Остерегайся её. Я... я поеду, Павлик.
– В третью, говоришь? Я мастер третьей смены. У нас их три... Ой, нет, теперь две осталось. А ещё одна в больницу попала.
Одна, одна... Одна-единственная – и в больницу? Нет, наверно, не она.
– Почему? Когда попала?
– Сегодня утром, после смены. Я отчёт дописывала, задержалась часов до девяти. И в это время из больницы позвонили... – Она, фигура, сама себя оборвала. И, прокашлявшись: – Да та ли это Полина, которую вы ищете?
– Она вчера с цветами пришла на работу? «Ну скажи, что нет, что в будничной одежде, как обычно. Скажи, фигура, ну...»
– Да, с лилиями.
– С белыми?..
Конечно, с белыми. С пышными, красивыми. Чтоб не забывала...
Не забудет... Поленька не забудет, никогда, ни за что.
...В травматологии дежурная в белом халате, белом-белом, отдающем синевой, скупо сообщила: нет её, вот уж полтора часа. И полчаса, как увезли...

***
Снег покружился, покуражился и улетел на юг, а упавший на землю – растаял. Но лёгкий ветерок дышит севером. И каким-то непостижимым путём дыхание это проникает под куртку и глубже, глубже.
Ты? Кто ты? И от чего предостерегаешь бездомного?.. От чего бы то ни было, от всего – поздно.

5.
Какое-то время, не больше недели, выручали расчётные деньги.
Два дня за Калигулом скрывался, в Солонихе, у Юрца – временного приятеля, скользкой проходной личности, почти криминальной. На третий, часам к одиннадцати, поехал на Лантуховку.
На кладбище, у ямы, вырытой экскаватором, людей собралась какая-то горстка – сколько вместил небольшой утконосый автобус. Но множество цветов. И венков: от профсоюза, от комсомола, от подруг, от...
Самые дорогие цветы подарены были накануне. Ни на гроб, ни в могилу они не попали. Но в пригоршню глинистой земли набрал – и в рану, зияющую посреди многолетней травы. Отвернулся, в поле побрёл.
В лицо ветерок дул, к могиле стремился. С неуютного севера ветерок, с близкого.
«Не плачь, малыш. Не оборачивайся, Павел. Ничем не закроешь рану, ничем. И не одна она. Но иди, иди. Дальше. Куда-нибудь дойдёшь».
Заглянул к Алевтине Павловне, за квартиру уплатил, наскоро собрал в рюкзак вещички да продукты и:
– Спасибо вам за всё: за приют, за внимание, за всё доброе и не очень доброе.
– Куда же ты, Павлик? Разве я тебя обидела чем? Оставайся. Я с тебя ни копейки не возьму. Разве что уголька привезёшь, дров наколешь. Ну, кода-никода винцом угостишь...
– Нет, Паллна, нельзя мне. Да и вам неприятности могут быть: без прописки у вас живу. Прощайте.
Распахнул дверь – и в дождь попал.
– Пережди, Павлик.
– Нет, Паллна. Этот дождик надолго. Надо идти.
Над балкой тучи нависли, тяжёлые, угрожающие накрыть собою гетто. Но, видать, не пришло ещё время – внезапно разрешались потоками и затем долго-долго сеяли на землю редкую назойливую морось. Дорога по глинистому склону сделалась почти неодолимой. И... и куда дорога?
Подошвы скользили по слизи – мог запросто упасть. Но шёл, шёл. Упрямо, не останавливаясь, без передышки: дело чести, чёрт возьми!..
На Пограничной вскочил в автобус – дождь остался позади. Ничего, что промок до нитки. Ничего, только бы и горя. Достал из рюкзака полотенце, обтёрся. За окном показался Калигул. И мост калигульский. Автобус ехал в Солониху.
Не сестрёнка Юрца и не сожительница – на условный стук: первые такты американского гимна – дверь открыл сам хозяин. Худой и длинный, как сосиска, подмигнул:
– Павлуха... Ты вовремя. Помощь твоя нужна.
– Для тебя, Юра...
– Да, для меня. Для нас.
– Хорошо. Тут вот продукты – разберись. А я тем временем переоденусь.
– О, какая хаванина, Павлик! На неделю хватит. Быстрей к столу!.. Девочки, праздник у нас. – Юрец азартно хлопал в ладоши, приплясывал – одним словом, шаманил над продуктами.
Улыбаясь и жеманясь, явились девочки. Младшая, расфуфыренная пигалица, беспричинно хохотала – стяжала внимание к собственной персоне. Старшая, женщина Юрца, что-то шептала ей на ухо – подзуживала.
– Девки! – Юрец осадил обеих. – Не ломайтесь, ещё не время. За стол!.. Павлик, ширнуться хочешь?
– Да нет.
– Правильно. Лучше водочки, родненькой. Она вдохновляет.
Расселись. Юрец наполнил рюмки.
– Люди! Тост один, универсальный. Как говорит мой знакомый поп, выдающийся бабник: за здравие! Всё остальное приложится.
Выпили. И всё остальное не замедлило навалиться. Чужестранный гимн постучался в дверь. Юрец недовольно крякнул:
– Кого там чёрт принёс? – Подошёл к двери, в глазок заглянул: – Кто?
Оттуда, с лестничной площадки, – хрипло и едва слышно:
– Не узнаёшь? Это я, Полоз.
Юрец открыл дверь – и в квартиру четыре мента вторглись: два офицера и два сержанта. Девочки заорали. Тонко и протяжно. Но недолго. Первый из ворвавшихся оборвал:
– Заглохните! Всем на своих местах оставаться. – И к Юрцу: – Поднять руки, живо!
Ощупал Юрца до пупа и разочарованно свистнул. Другой мент, преградивший дорогу к двери, приказал:
– Спусти штаны, барыга!
– Не имеете права! Это беспредел, начальники. – Юрец сыграл негодование.
Первый молча надел ему на руки браслеты, подтолкнул к двери:
– Пошёл!
– Куда, начальник? Зачем?
– В отдел, на лекцию о правах. Там тебе конкретно объяснят. – И сержантам: – Мы всех забираем, полный комплект. А вы, ребята, обыщите квартиру. Тщательно: тут имеется кое-что.
В конторе, в обезьяннике...1

***
Поднимаешься, медленно идёшь: куда торопиться и зачем? Ничего не ждёшь, ни к чему не стремишься, но идёшь, не спрашивая себя о цели, не задумываясь. Тихонечко дышишь, передвигаешься.
_______
1 в камере для задержанных (арго).
6.
В гостиной кошечка встретила. Уже привыкшая, доверчивая – потёрлась о ногу. Погладил. Кошечка выгнулась и заурчала.
Присел на софу. Ангорская крохотуля прыгнула на колени, в ладонь уткнулась. Да, блаженство относительно. И непродолжительно, иначе – скука.
Появилась хозяйка – и содрогнулся. Как и раньше, в ментовке.
– Вот это я понимаю, Павлик. Это по-домашнему, по моему. Почти идиллия. Будем надеяться – полная воцарится.
– Да ну?
– Ну да, она в принципе невозможна. Но почему не надеяться? Надежда, она не последней умирает – предпоследней, после неё – человек. И если нет надежды, то жизнь, как посмотришь исследовательским глазом вокруг, такая пустая и глупая шутка.
Чувствовал себя заложником и молчал. И она... хозяйка ситуации, ободрила:
–Ты молод, мой мальчик, и неопытен. Знай же: коль есть в этой жизни нас возвышающий обман, то жизнь, может, и глупая, но не пустая.
– А... судьбу – судьбу можно обмануть?
– Нет, судьбу – невозможно.
– Вот как!.. Я кое-что расскажу тебе. Про одну девчонку, неопытную. И хотя этой истории скоро девятнадцать лет исполнится, она как раз ко времени...
Кошечка спрыгнула с колен, побежала к едва прикрытой двери, юркнула в щель.
– Не надо, Павлик... Не надо, маленький. Я этого не забываю. А вчера, когда вспомнила, где с твоей тётей Настей встречалась, я эту твою нерассказанную историю и всё, что из неё последовало, опять пережила. Сильно, остро и... и ярко!
– И что же?
– Я тебя ещё сильнее люблю. И ещё нежнее.
– Но это же... это же ужасно!
– Малыш, ты про Эдипа читал? В супружестве он был счастлив, хоть конец постиг его нехороший. У нас конца не будет. Возьмём деток из детприёмника, воспитаем, вырастим, а там и внуки пойдут, и правнуки... Мы умрём, а они будут жить и продолжаться. И будут помнить о нас. Мы, значит, будем среди них. Не на первых ролях, конечно...
По-своему резонно рассуждала. Однако внутри что-то восставало против её умствований. Совесть, наверное. Но постарался помягче:
– Нет, Октябрина Владленовна. Нет. То, что вы рисуете, уже не обман. Это ложь.
– Ты не веришь, малыш, тому, что так и будет?
– Так не будет. А хоть бы и было, всё равно – ложь.
– Почему же, Павел? Потому только, что мать и жена – в одном лице? Что сын и муж – тоже?.. Ты Горького читал? Человек – сын и муж родной земли... Ты мне молодость вернул. Рожать от тебя нельзя, но мы с тобой такое... Короче, обещаю тебе блестящую будущность. Как это выглядит у романтиков, образ её – всадник на белом коне. Ты на «чайке» будешь ездить, на чёрной. Ты будешь величиной, и я буду гордиться тобой.
– Нет, Октябрина Владленовна.
– Нет? Значит, вот что я тебе скажу: ты Павлуша, гордец. И большой дурак. В прошлый раз я тебя из ямы вытащила. В этот – из каки. Третьего раза не будет. Не нравится тебе твоё нынешнее положение – что ж, тебе уготована роль шестёрки, к Джону какому-нибудь, не герою, не такому, как наш, в помощники пойдёшь. Или будет ещё хуже. Обещаю. Потому что... от матери отрёкся. Подумай, малыш. Закрой глаза на ситуацию и постарайся вообразить, какая перспектива перед тобой открывается! – Как дешёвая актриса из театра, ещё не погорелого, но обречённого пожару, она устремила жест в окно, на ширь лимана, – мимо Распятия. – Подумай, и сделай выбор.
– Выбора не будет. Никакого. Выбирать нечего. И перспективы нет – одна видимость.
И тогда она посмотрела. Так в родимой стороне когда-то каторжников клеймили.
– А... а паспорт, Октябрина Владленовна?
Она подошла к полке, достала папку.
– Перспективы нет, а бумага всё-таки нужна – видимость. Возьми, Павлик.
– Спасибо. Спасибо и за это – за краснокожую вашу паспортину.
Ушёл. Ушёл-таки!.. На улице обернулся. Оттуда, из-за забора, из-за колючей проволоки, смотрели неотрывно…

***
Холодно. Зима началась.
Подходишь к своему приюту.
Что такое?! Дверь в мусорную каптёрку наглухо заварена.
«Дима!..» А где Дима? Где его искать? Киев вон какой большой... И многолюдный. И, наверно, мильон квартир тут наберётся. Да и не Дима дверь заварил.

7.
Почти по Клочкову-Диеву, хранимому в памяти древних дедушек младшему политруку военного времени: велика страна, а отступать было некуда. То, что позади, что вызывало боль и отвращение, осело на дне сознания пожизненными скорбями.
«Ты хоть понимаешь, малыш, что обратной дороги у тебя нет?..»
Ну и не надо обратно... А туда?..
Туда – это куда?
Туда – всё равно, что обратно, хоть и скитался по невиданным дотоле северам и югам. Тошно было прислуживаться, но другого не было дано. Так распорядилась Октябрина Владленовна. Сходил с ума от горящих чёрных глаз: появлялись неожиданно в любом городке, в любом посёлке – всюду, куда скитания приводили.
Только однажды они поугасли, эти глаза.
В Каргополе? Или в Целинограде? Нет, видится, что всё-таки в Украине, на какой-то станции, в зале ожидания. Как только встретились, Павло Андрійович, плечистый, но не толстый мужчина лет около... около шестидесяти, темноволосый и удивительно светлоокий, понял, что перед ним земляк – и по-украински:
– Дуже-дуже я радий, Павле.
– Це приємно. А від чого радієте?
– Як то від чого? Люблю мандрівників і приходьків. А тут – не просто приходько, а Павло.
– Дивний ви чоловік, Павле Андрійовичу. І цікавий.
– Людина – то взагалі цікаве створіння.
– Тим, що вона – міра всіх речей?*
– Це не зовсім так, Павле. За всю історію людства лише одна Людина, одна-єдина, була і є мірою всіх речей. А всі інші, всі разом, легші за пару. Бо...1
Он не успел договорить. На скамье напротив завязался традиционный спор из-за места – и возня.
_______
1 – Очень-очень я рад, Павел.
– Это приятно. А отчего радуетесь?
– Как это отчего? Люблю странников и пришельцев. А ты не просто пришелец, а Павел.
– Удивительный вы человек, Павел Андреевич. И – интересный.
– Человек – вообще интересное создание.
– Тем, что он – мера всех вещей? (* Протагор. Цит. по: Платон. Протагор)
– Это не совсем так, Павел. За всю историю человечества только один человек, один-единственный, был и есть мера всех вещей. А все другие, все вместе, легче пустоты. Потому что... (укр.)
– Вы не толкайтесь, не толкайтесь! – Одна единица из слабой половины человечества отодвигала собой дородного мужика в широкополой фетровой шляпе. – Я сидела здесь, а вы потом пришли, когда я пошла лимонаду купить.
– Ты сидела, курица? – Мужик дал волю злости: – Тебе только на яйцах сидеть, на мужских. Садись-ка сюда. Чем не место? Уютное, гы-гы-гы!
– Ишь ты, какой бойкий петух!..
Павел Андреевич поднялся:
– Ходімо, Павле, на перон. Мій московський на підході, хвилини за три-чотири підійде 1.
Вышли из вокзала. Постояли молча, наслаждаясь роскошью родства, неожиданного и непродолжительного. Подходил поезд. Павел Андреевич пожал руку, обнял и тепло, с какой-то нежной загадочностью:
– Бувай здоровий, Павле... Ми ще зустрінемось. Там, де всім є місце, де чужих нема.
– І ви їдьте здорові, Андрійовичу.
– У мене такі сини, Павле, як ти. Можна, я тобі напуття скажу?
– Кажіть...
– У житті всяке буває. І хоч би що там сталося, все міряй єдиною мірою – мірою всіх речей 2.
Из окна вагона он ещё раз, последний, посмотрел своими ясными молодыми глазами.

***
Идти некуда. Нигде на земле ни жены, ни детей нету. Стоишь у двери. Остываешь, коченеешь.

_______
1 – Пойдём, Павел, на перрон. Мой московский на подходе, минуты через три-четыре подойдёт (укр.)
2 – Будь здоров, Павел... Мы ещё встретимся. Там, где всем есть место, где чужих нет (укр.)
Из-под контейнера крыса выбежала. В зубах недоеденную сарделину держит. Остановилась, оглянулась, изучая окружение, и прожогом 1 – в щель под заваренной дверью. Домой.
«И крысы, и лисицы имеют норы... а Павел, сын человеческий, не имеет где голову приклонить...
«Ты думал уйти от меня, Павлик. Куда? Вот и незалэжность наступила, а от меня не уйти. Кто не со мной, тот бомж, но они все при мне, бомжи, хоть и незалэжные. Ты бомж, Павлик».
Оглядываешься, но никого поблизости не видишь. И начинаешь понимать, что это дух, вместо чёрных глаз, – исподтишка. Или – это окончательное безумие. И в безумии:
– Нет, это вы, матушка... это вы слишком, Октябрина Владленовна... Я всю жизнь ходил под открытым небом: на лесоповале работал и охранником – жил, можно сказать, под ним – и не видел, что оно открыто. И вот смотрю, впитываю расширенными зрачками.
«Ах-ах!» – Небо вздохнуло...
Небо. Необъятное, широкое, распахнутое, как... ну... точно крестные объятия.
Впадаешь в них.
«Прощайте, Ок...леновна. Ухожу к живому... Он для вас так и остался камнем. И вовсе не краеугольным. Как стояли на лжи, так и стоúте. Не устоите...»

***
Утром какие-то незнакомые люди трогают этоокоченевшее тело, бросают в подошедшую машину. Но ты уже не чувствуешь, как оно ударяется о жёсткий пол... И огня крематория не чувствуешь...

_______
1 опрометью (укр.)