Чи то філіжанка кави,
чи може бокал вина,
ніколи його не стане,
якщо в нас розмова сумна.
Портрети старі у рамах
і запах ванілі блаженно
витає по звитих станах
принцес усієї вселенної.
І дивляться жадібно очі,
зміряють обличчя в анфас,
можливо, бажають та хочуть
але не дістануть нас.
Бо зовсім нелегко втесати
у скелю широких плечей
той стан, що вже звик завмирати
за склянкою сенсо й лате…

Зустрілись ми за юних днів -

він впав мені в обійми;

Промовив: "Брате, серед снів,

знайдемо смерть чи славу спільну!"



Зустрілись ми із плином часу,

Зустрілися на ринку;

В обійми впав й сказав одразу:

"Ходім, друже, до шинку!"

Збивсь шукати старенький Грінвіч
паралелі пролиті між нами.
Розумієш, далеко за північ,
лежу я розіпнута світами.

Розумієш, мені б хоч спокій
зберегти треба в цім двобої.
У пекучих твоїх широтах
усі прилади йдуть на збої.

Може час ненавмисно зовсім
згубить пам’ять, і біль, і страх.
І не зб'ється шукати Грінвіч
ті світи, що поєднують нас

І не кращою з-поміж інших
є ти краплею в морі вулиць.
Перейде чорний кіт дорогу
і сусіди тікають з околиць.

Й невеликою іскрою світла
є у вуличних ти багаттях,
та без тебе назавжди б зникло
це життя із буденності й свята.

Тут багато ще можна сказати,
пасувало б, але для чого?
Люди й кури йдуть собі спати,
тільки Гаврусь крадеться довкола.

Гаврусеві ж бо більше можна
любить він садівничого доньку
й закривають усі люди очі
на його завивання в садочку

Гаврусь має зелені папери,
що дістались йому від війська,
як додому тікав з револьвером
й біля Плоцька впіймали хлопчиська

Але Гаврусь насправді хороший,
на коханій своїй має бзіка,
як в мунднир убереться військовий
усю ніч потім виє на місяць.

Та говорять, проте, на Садовій
із ученістю та гіркотою,
що кружляє вже смерть нашим полем
й забере когось знов із собою.

Jesteś kroplą i iskrą...

Jesteś kroplą w morzu ulic
I nie zawsze aż taka piękna
Czarny kot tu nagle przebiegnie
Aż sąsiadka z lękiem się żegna

Zaledwie iskrą w ognisku ulic
Jesteś - i nie taka znów wielka
Lecz bez ciebie nie można żyć
ani na co dzień ani od święta

Tu wiele jeszcze nie wypada
Choć niby można - ale po co
Tu ludzie chodzą spać z kurami
Gabryś tylko przemknie się nocą

Bo Gabrysiowi więcej wolno
W córce ogrodnika się zakochał
I patrzą na niego przez palce
Nawet gdy wyje po nocach

Gabryś zielone ma papiery
Dostał je jeszcze z wojska
Kiedyś uciekł z bronią w ręku
Złapali go chyba koło Płocka

Gabryś właściwie jest niegroźny
Na punkcie córki ogrodnika ma bzika
Czasem wskoczy w mundur wojskowy
I wtedy wyje do księżyca

Wówczas mówią na Ogrodowej
A mówią niezbyt uczenie
Że śmierć krąży po okolicy
I że wnet znów kogoś zabierze
Adam Ziemianin

Кохання все тобі пробачить
і перетворить сум у сміх
тож набуває інших значень
для нього зрада й навіть гріх

Коли б тебе й прокляв з розпачу
назвав бездушною і злою
кохання все тобі пробачить
бо те кохання і є мною

А коли покохаєш як я,
так чутливо, і знаєш, так міцно
до межі божевілля, до дна,
тоді зраджуй усім що є грішно!

бо кохання все тобі пробачить...


Miłość ci wszystko wybaczy

Miłość ci wszystko wybaczy
smutek zamieni ci w śmiech
miłość tak pięknie tłumaczy
zdradę i kłamstwo i grzech....

Choćbyś ją przeklął w rozpaczy
że jest okrutna i zła
miłość ci wszystko wybaczy,
bo miłość, mój miły, to ja ...


Gdy pokochasz tak mocno, jak ja
tak tkliwie, żarliwie, tak wiesz ...
do ostatka, do szału, do dna,
to zdradzaj mnie wtedy i grzesz.

Bo miłość ci wszystko wybaczy ...

Julian Tuwim

Куди подівся кіт в чоботях,
щоб його принцом тим зробить?
Вже відправляється останній потяг,
котрий ще може щось змінить.
І фея зранку ще не діє,
і хресна матір мабуть спить,
А попелюшка далі вірить,
що він знайде її в останню мить.
Годинник відбиває сьому,
гудок вокзальний чути знов,
й вона не дума і не вірить тому,
що в казці цій не виграє любов.
Не плач моя маленька квітко,
цю казку написав не Шарль Перро
Мабуть, він знав, що плакатимуть дітки,
подумав і відклав перо...

Сьогодні падав дощ із неба,
туман заплутався в гілках дерев,
не треба плакати,
не треба,
Ти - Королева королев.
Твоє панно святіше від святих,
тобою всі радіють люди,
та плачеш ти,
так чом же плачеш ти?
і сльози падають на груди...
Цей дощ мине,
він на землі не вічно,
туман розсіється
і сонце зажаріє,
народ навернеться на віру вічну,
не треба плакати Маріє...

Сорочка в клітку і потерті джинси,
старий будинок й чорні рукавиці,
життя на двох це завжди бокс,
хто винен?
напевно парадокс...

зіпріле сонце, і морозний сніг,
то сміх, то теплі сльози,
життя на двох це завжди дощ ,
хто винен?
напевно парадокс...

серця розбиті завжди цілі... в тілі,
тріщить душа немов розбите скло,
і найсильніші з нас лежать зомлілі,
хто винен що життя на двох?
напевно Бог...

а я таки не знаю де межа
між смертю і онтогенезом
слова летять із кінчика ножа
з дуже тонким і гострим лезом

і паралелі вже марудна річ
ту крайність нам шукати годі
знайду межу в свою останню ніч
і нею буде мій останній подих

Мені себе не подолати самотужки
я знаю десь в середині є ти
збереш антоніми у круглі дужки
і через кому даш себе знайти
ти станеш силою моєї волі
яка перетягне мене в новий рядок
і нерозривним почерком поволі
здійсню я перший і безстаршний крок
такий як я завжди хотіла
який витав роками в голові
віддам тобі своєго серця й тіла
лишень зроби мене вірну собі

втекти назад, втекти у місто
в останню мить зірвати плани
у серці страх, в валізах - пусто
години рейсу на екрані
і тільки б швидше вже скінчились
ці переслідувані втечі
я вже втомилась, так втомилась!
скидати "долю" поза плечі
я не піду з тобою кроком
на все життя "у щасті й горі"
моїм валізам дай хоч спокій
нехай спочинуть в коридорі

25-26 грудня 2008р.Б.

забуття не можна пропустити
його треба з гордістю пройти
щоб могли по смерті сповістити
що безсмертним генієм став ти

і тебе вивчатимуть у школі
раз на рік нестимуть квіточки
обведуть парканом вкруг тополі
під якою щось там шкрябав ти

і кому потрібна така шана?
звісно ж їм а не тобі
й поки твої гратимуть фанфари
ще один помре у забутті

й випадково зовсім випадково
щось потрапить до чиїхось рук
і тоді заварять кашу знову
загримить перекладами друк

люди вміють гарно шанувати
все що геній їм вкладе до рук
при житті у забутті ховати
а по смерті возвеличить труп

Там де смерть ставить крапку над “і”
починається речення з “без”

хтось протягне хустинку тобі
хтось підставить своє плече

хтось промовить тобі "забудь"
поцілує в щоку і піде

і нещасних якихось шість букв
перевернуть у тобі усе

Є на світі слова такі
Від яких нікуди не втечеш
...і не знаєш як жити без “і”
...і не знаєш як звикнути з “без”.

Все життя – балаган
я закохана в нього
в хаотичність усмішок
і ран
і життя це – свобода від болю
і пекуча неволя
і стан
коли мить пролітає із вихром
завдовжки у наше буття
життя
підкрадається нишком
а потім тікає і я
здоганяти його намагаюсь –
...зупиняюсь, молюся і каюсь...

обіцяв він прийти увечері
і постукати тихо в вікно
свої крила вже трохи знівечені
поскладати у темний комод
зготувала я меду гарячого
постелила йому на диван
його кроки мені позначили
шлях короткий по небесам
й поки спав він тихо і стомлено
я плела свою мрію з радості
у комору п’янкого спомину
відкладала її до старості
не минеш ти у леті вічності
а постукаєш знов у вікно
хтось відчинить тобі серце ніжності
перелите у мрії крило

Кожен раз коли пишу дату
усвідомлюю думку одну
ми не зможемо повертати
викреслене в календарю
перед нами короткостроковії
миті-спалахи-серцебиття
а все решта належить історії
як і наше прожите життя
відриваємо з неї лиш спогадів
рвану мозаїку днів
нас собі не залишить історія
за піввіку нас спалить архів.

там де сонце нас освятить
промінням вечора багряним
за полуницями присядем
між грядок, квітів і туманів
й не буде флірту, зваблень, тіней
лиш теплі очі й ледь холодні пальці
лиш запах літа і білявих лілій
і полуниць в маленькій банці...

Під дивний запах шоколаду
за збанком пива і кориці
ми там тихесенько засядем
де щирість буде в фразах й лицях
і хай хоч зносить інших вітром
хай дощ збиває перші квіти
за столиком зі штучним світлом
ми будем плакати й радіти