Как просто наш устроен мир:
Вокруг есть множество людей,
и я одна.

Я во все списки
внесена,
и нет меня…

И есть чем добывать огонь
из прозы дня,
но нет огня.

ИНЕТУЖЕМЕНЯ

Там, де левова частка
моєї надії,
Там, де левова частка
моєї душі,

Там, де музика мрії,
Там, де сонця дощі –

Намальоване небо
із окрайцем землі –

Там є все, окрім щастя
на брунатнім коні.

Не ошибаются, любя,
и не обламывают крыльев
сегодня, завтра, − до бессилья…
Не исчезают в никуда,
ведь путь распят наполовину,
не возвращаются, когда
встречают шквальный ветер в спину.
И не спешат топить рассвет
в озерах боли.
Никто не Бог,
и не судья, −
ни ты, ни я.
Не ошибаются, любя.

Зелені пожарища −
біла весна.
І очі твої,
мов холодна вода.

А сльози, мов зорі,
освітлюють шлях.
І сніг все не тане
у моїх слідах.

Мій дощ ллється з неба
в зелені гаї,
туди, де співають
твої солов′ї.

Ти ловиш, мов вітер,
тонкі пелюстки,
що падають з неба
в волосся мені …

Навкруг все буяє –
солодка весна.
А очі твої,
мов холодна вода.

Все уже відбулось
все уже віддзвонило
навіть вже відреклось −
все уже спопеліло.

Все уже відлітало,
все уже відмовчало,
відмарилось, відлунало
і віддзеркалилось.

Все уже відбулось,
це уже відбажалось,
але чогось не сталось…

Горький запах сирени
сладкий привкус весны
свежий ветер надежды
странный шум суеты

Все могло быть как прежде
только миг тишины
наступает все реже

Мы − не мы, все немы.
Горький привкус сирени
сладкий запах мечты

будто смешаны в небе
по рецепту весны.
Снова проблеск надежды
оживает в крови −

все не будет как прежде,
наши дни сочтены −
мы отравлены светом
этом этой белой весны.

И силишься молчать –
Вся жизнь на грани…
Немножечко луны в оконной раме.

Спасение в огне, судьба капризна,
кто любит, тот любим на рынке жизни…
и мысли-мотыльки летят на пламя –
немножечко мечты в оконной раме...

Земля замедлит бег
в межзвездном храме –
Немножечко судьбы в оконной раме.

Прерву ночной полет твоих скитаний
на пепелище снов вернется тайна,
что путеводным криком убьет молчанье –
средь темной ночи свет в оконной раме.

Віддзеркалена надія
і розіграна любов

У пустелі вічний спокій –
там солона стине кров

Небо дивиться лазур′ю
і мовчить земля

Щось вичікує сьогодні
полохливая юрба.

Світ ховає свій початок –
Безкінечна музика?

За лаштунками долі
уламки любові.

За лаштунками дива
скалки болю

За лаштунками ночі
тільки зорі.

За лаштунками завтра
знову я.

За лаштунками
все наше життя.

Сині вени і білий саван,
синя птаха і білий світ.

Синій вітер у білих хмарах,
сині крила солоних віт.

Хтось насипав білої солі
до твоєї крові –

білий саван
і білий мармур у палацах зими.

Світ загорнуто в синій саван
Із білими вікнами.

Люди завжди шукали птаха
з синіми крильми.

Отже, знову –
синій вітер у білих хмарах,
сині вени і білий саван.

дощ
на свічаді площ.
Хижий вітер
гонить хмари
я не знаю, що є справжнє –
світ тепер розбито навпіл.

дощ
на свічаді площ.
Я сьогодні тобі зраджу
і знайду у хмарах сонце –
коли пройде дощ
по бруківці площ …

Осінь грає у літаври
я візьму журбу за жабри.
Хочу я тобі сказати, –
то мій дар, мій давній спадок, –

дощ
на свічаді площ…
У троянди вітер звитий
я шукаю виднокола –
пройде все, та я ніколи

не загублю дощ
на свічаді площ.

Синя душа
в білої лілеї,
ніби небо навесні.

Під снігом завжди
тепліше, тому душа
засніжена...

Біла душа
синього птаха
вічно жива.

Але не треба метафор
білому чортополоху –
його душа неполохана.

Небо в білих
хризантемах.

Небо білих
хризантем.

Ніби біла
хризантема

небо падає
на землю.

Фіолетова ніч.
Фіолетовий сніг.
Фіолетовий сон.
Фіолетовий смуток.
Фіолетовий подих розлуки.

Фіолетовий космос
у рідних очах –
до побачення,
синій мій птах.

Зайвих немає в небі –
зайві є на землі.
Сьогодні ж усе для тебе,
сьогодні для тебе все!

А поки ще буду писати
ці чорно-білі рядки –
щасливих немає в небі.
Щасливі є на землі.

І може є справжнє світло
десь там, у незнаній імлі,
та вільні є тільки в небі –
таких немає в землі.

Берег Білого моря,
мрії стриманих хвиль.

Якщо в тебе є зброя
проти хижих зусиль,
ти радій, ти щасливий –

ти стоїш на землі,
а за обрієм лише білі хвилі мінливі,
наче сон біля моря у чаклунському сні.

Берег Білого моря,
мрії стриманих хвиль.

Якщо в тебе є зброя
проти хижих зусиль,
ти радій, ти щасливий –

ти стоїш на землі,
а за обрієм лише білі хвилі мінливі,
наче сон біля моря у чаклунському сні.

Твій погляд поцілить влучно
в люстерко моїх бажань,
уява змалює долю
без страху і без вагань.

Ти зробиш ще крок назустріч
і шлях затуманить дощ.
У сніжному вітрі зимно –
між нами мовчання площ.

Ніхто з нас не знає правди,
що змінить орнамент ран,
а посмішки легкий промінь
отрутою стане нам.

Срібний шепіт гір
зелені крила неба.
Душа втрачала зір
під гнітом твого неба.

Ти знаєш, як з води
народжується сонце
й червоно-жовтим світлом
опалює серця?

У небі серед зір
блукає час життя
і прагне вороття
в блакить моїх очей.

Оранжева душа
і досі ще жива
і буде ще жива
у ватрі сьогодення.

Я люблю тебе, білий мій світ,
я люблю тебе, сонячний промінь.
Десь у сутінках зраджених літ
я прокинусь під дахом безсоння.
Там пронизують небо дощі
кольоровими стежками рання
і вирує життя назавжди
із п′янким ароматом кохання.
Там прозорі джерела бажань
не втамовують спраги чекання
і за обрій тікає душа,
що як світ, умивається зрання.

Нащо вітер малює на вікнах
квіти?

Нащо квіти ті тануть
на підвіконні?

Нащо квіти не пахнуть –
плачуть… Нащо?

Ви знаєте мрію осіннього листя?
Воно мріє літати.
І лише мить справджується
його мрія.

Зелене листя колись
стане червоним, в’ялим, пожовклим.
І опиниться на землі,
щоб залишитись там назавжди.

Ви чули мрію осіннього листя,
мрію, про яку воно шепоче вдень
і зітхає вночі? Та мрія

справджується лише мить,
тому осіннє листя
ніколи не спить.

Місто-паліндром –
берег паліндромів.
Білі лапи гір,
Свіжий подих моря.
Синій тон душі,
хижий промінь волі.
Ти не винен теж:
все за видноколом. –
Місто-паліндром.
Берег паліндромів.