Не побачу, не плачу, не думаю…
Наче сон пролетіли роки.
Я для тебе безсмертною думою
Ляжу складно в рожеві рядки…

Я до тебе кохання розпечене
З теплим вітром пришлю на вуста.
Наше щастя, навіки приречене,
Десь загубиться в сивих літах…

14.07.2010

И пусть я буду бешено рыдать,
И пусть мои глаза нальются кровью,
Ты разреши последний раз сказать,
Как я горю... горю к тебе любовью...

06.04.10

Їх сліз ми не побачимо ніколи,
І стуку не почуємо сердець.
Гранітні й дерев’яні частоколи
Хрестів холодних – пам’яті вінець.

Їх не обнімемо ми в знак пошани,
Не поцілуєм теплої руки
Та у думках вони назавжди з нами,
На місяці, на тижні, на віки…

З небес сіяють посмішки привітні
І вітерцем лунає рідний сміх…
Кохані наші, любі наші, рідні,
Ми пам’ятати будемо усіх!

24.03.10

А на дворе опять весна!
Цветут сады, щебечут птицы!
Ну как тут можно не влюбиться?
Ведь на дворе опять весна!

Ну как тут можно не влюбится?
Поют веселые девицы,
Смеются парни у водицы!
А на дворе опять весна!

Зорі, небо, місяць, небо, зорі,
Ніби хвилі у людському морі,
Колихають розуми і душі,
Як легенький бриз в людській задусі.

Сонце, квіти, поле, квіти, сонце –
Тепле щастя в крихітній долоньці,
Ніжний спогад славного дитинства,
Дерев’яна батьківська колиска.

Горе, щастя, спокій, щастя, горе –
Темні й світлі плями на просторі
У житті звичайної людини.
Радощі і смуток – все єдино!

05.03.10

Капли медленно в небе кружились,
Падали тихо, на землю ложились.
Холодно было, но все же приятно.
Серыми стали на курточке пятна.

Сырость проникла под самую кофту,
Холодно, зябко и как-то неловко.
Зонтик в руках, я о нем и забыла,
Веди мне так приятно и холодно было…

04/02/2010

Чи ти кохав мене, чи ні,
Вже не суттєво, не важливо.
Я так втомилась від брехні,
Що ти казав мені лякливо.

Тепер із уст твоїх п’янких
Лише прокльони та зітхання.
У мене викликали сміх
Твої розмови про кохання.

Чи ти хоч раз мені сказав
Хоча б одне правдиве слово?
Ти по очах моїх читав –
Я розуміла все чудово…

Ті живі-мертві очі уважно дивились у вікна,
І було в тих очах щось таке невимовне людське,
Ніби очі ті бачили голодомори і війни,
Але все ж залишили те серце чудесно м’яке.

Чи ви бачили смерть, чи ви бачили горе розлуки,
Чи кохання, розбите об скелю рутини життя?
Чи ви бачили, очі, вигнанця довічного муки,
Чи убивці сердешне, промовлене ледь каяття?..

Що убило вас, вічно живі та палаючі очі?
Що забрало іскринку із ваших бездонних глибин?
Очевидці війни, очевидці смертельної ночі,
Дзеркала епізодів, жахливих, мерзенних картин…

Прости меня,
И я тебя прощу...
Верни меня,
И я вернусь сейчас же...
Ведь знаешь:
За тобою я грущу...
Ведь знаешь,
Что любовь приходит дважды...

Как счастлив ты, когда тебя любовью окружают,
И как несчастен ты, когда тебя же отвергают.
Как переменчива любовь! Изменчива, как ветер:
Родится утром и умрет, когда наступит вечер.

Стою на полі. Гріє сонце,
І вітер колоски гойда.
У мене квіти у волоссі,
А у мого коня - трава.
І так духм'яно, так спокійно
Свобода пахне навкруги,
Блакитним небом, чистим, вільним,
Пшеничним полем золотим...

Біленькою голівкою,
Піднявшись над травинкою,
Маленький ніжний пролісок
До сонця підроста.
І тягнеться листочками
Над гучними струмочками,
Неначе промінь сонячний,
В блакитні небеса.

Да, пусть жизнь не сказка, но ведь смерть - это не выход тоже.
Алое пятно от крови на красивой белой коже,
Три последних слова, и прощальное письмо готово:
"Жить, любить, мечтать..." хотела но ушла и не успела.

Что же ты творишь, девчонка! Как же мама, папа, парень?
И о них подумай тоже, ну и что, что не в ударе!
Ведь они прошли с тобою все несчастья, неудачи.
Ты о том подумай! Ведь для них ты очень много значишь!

Ушла... Навсегда, безвозвратно, навеки от мира ушла.
Никому ничего не сказав, ты себя отдала.
Небесам отдала и дождем к нам на землю пришла.
А вчера ведь еще жизнь красиво прожить ты могла!
Но решила, что так будет лучше и проще. Ушла...

Не ругайте меня,
Всеравно я смеюсь.
Не корите меня,
Всеравно я молюсь
И за вас, и за ваши несчастья!
Вы убьете меня,
А я буду молчать,
Вы умрете со мной,
А я буду кричать,
Ведь вы дали мне жизнь - это счастье!

Обломки слов, пустые фразы,
Душа без голоса поет.
И неграненые алмазы
Бездонный рот все время льет.

Глубокий смысл заумных мыслей,
Чужих, ник месту, ни к лицу,
Заученных из старых книжек,
Простое щегольство несут!

Напыщенность сквозит сквозь зубы,
Тупой и гордый, наглый взгляд.
Накрашенные ярко губы
Чужие мысли говорят.

И в блеске пышных фраз таится
Пустая вовсе голова,
В какой могли соединиться
Столь разношерстные слова!

Сухой асфальт, намоченный дождем,
Как черствая душа, омытая любовью.
Горит она негаснущим огнем,
Как сердце, обогретое мечтою.

И как бы не старался дождь тушить,
И как бы ливень не залил водою,
Душе влюбленной надо, надо жить!
Омытой как асфальт сухой - любовью!

Я відчуваю аромат весни.
То пахнуть квіти на зеленім полі,
То пахне листяна стрункій тополі,
То пахне крапля срібної роси.
Я відчуваю дотики небес
І вогкий подих весняного вітру,
І різнобарвну весняну палітру,
І весняних наближення чудес.
Весна – пора відтворення життя,
Весна пора безмежної любові!
Коли лунають у нічній діброві
Ліричні, ніжні пісні солов’я.
Весна – пора відродження краси.
І почуттів палких та неминучих,
Пора сліпих надій та мрій квітучих.
О весно! Ти – симфонія краси!!!

Любовь долготерпит,
Любовь не гордится,
Любовь зла не терпит
И не прекратится.
Она милосердна,
Она терпелива,
Она не капризна
И не горделива.
Не любит неправду,
Не знает бесчинства,
не терпит обмана.
Любовь бескорыстна.
И все покрывает,
И все переносит,
Всему доверяет,
Надежду приносит.
Прощать всех готова,
Надеяться, верить,
Терпеть, окрылять,
Воскрешать и лелеять.

Разбитая ваза на старой лавчонке,
Как память любви оскорбленной девчонки.
Никто не поймет, никто не услышит,
Что ласковым утром девчонка не дышит.

А ей всего двадцать, всего ей немного,
И дальняя ждала ее путь-дорога.
Но сердце велело, что надо любить,
А мальчик осмелился, словом убить.

Он знал, издевался, в любви вечной клялся,
И лгал, что так раньше ни в кого не влюблялся.
А нежная роза любила, внимала,
Лжи ласковых слов она не понимала.

Будет наука влюбленным девчатам,
Что сердце нельзя доверять этим катам.
Они не умеют, не могут любить.
Они для себя лишь приучены жить!

О муза милая моя!
Ты мучаешь меня ночами,
То вдохновение даря,
Что днем таится за дверями!

Тебя люблю и ненавижу,
Благодарю и проклинаю,
Тебя, и слышу, и не слышу;
Тебя, и знаю, и не знаю.

Тебе вовек верна я буду!
Тебя предам и позабуду!
Тебя готова я убить!
С тобою вечно буду жить!

Так тихо-тихо, чудно тихо,
І ліс дріма, і річка спить.
Мені ж не хочеться, на лихо
Очей зімкнути ні на мить.

Я думкою лечу у гори,
Я мрією десь в небесах.
А серце – на степних просторах,
А розум губиться в лісах.

Люблю я ночі українські.
І їх легенький вітерець
І сонні верби довголисті,
Де спить, стомившись, горобець.

Люблю нічну я прохолоду,
І тихий шепіт колосків,
І дивовижно теплу воду,
І колискові цих полів.