Козачка
- Ярино! Ярино-о-о!.. Я тобі ще раз кажу: я так вирішив! І моє рішення для тебе має бути законом! Через місяць ти таки вийдеш за Єрмоленка!
- - Але ж… Та я ж… Тату… Я ж не люблю того Єрмоху поганського! Нащо він мені здався! Та він мені в батьки годиться! Та в нього ніби кінь по обличчю потоптався, а руки, як оті корчі при болоті! Не пі-ду!
- От чортова дівка! Та що тобі оте обличчя, як у нього стільки грошей, що ними можна поле засіяти! Ти в нього, як у Бога за пазухою житимеш!
- Не житиму! У річку кинусь, але не житиму!
- Житимеш… Це моє останнє слово!
- Але ж…
- А якщо впиратися будеш, то ще скоріше оддам! Не довго тобі дівувати лишилось…
Ярина не витримала і вибігла в садок. Не той у неї був характер, щоб батька та ще й чоловіка терпіти. Дівчина була єдиною дитиною і виховувалася в пестощах та ласці, які вона з дитинства не любила так само, як і всі спіднички та стрічки з черевичками. Усі ляльки вона б обміняла на шаблю чи рушницю, а кішку Мариську - на коня.
Коли Ярині виповнилося шістнадцять, батько захотів віддати її за багатого пана Єрмоленка, але вмовити доньку з парубоцьким характером йому не вдалося.
- Терпіти не можу оці батькові забаганки: «Як сказав, так і буде…» Не буде! Не хочу цього більше терпіти! Бачте, що надумав: Єрмосі, цьому ледацюзі багатому мене «продати». Не бути цьому! Ось візьму і втечу з дому, у козаки подамся! Буду в шароварах широченних ходити і шаблею на турків махати! Оце життя… А що… Чого б і ні! Не можу більше… Так і буде!..
І Ярина почала складати план, як би непоміченою з дому батьківського вибратися.
Потихеньку спускався на землю вечір. Село почали огортати сутінки, рожеве небо повільно гасло, і почали з’являтися перші зорі. Сім’я Копієвичів тільки-но зібралася за вечерею і почала жваву розмову, лише Ярина сиділа сьогодні якась мовчазна, невесела:
- Чого засмутилася, доню? – запитала мати.
- Та нічого, мамуню, стомилася трохи, вранці з дівчатами весь ліс оббігала, за грибами ходила, а вони все ховалися від нас. Мало назбирали, ото ж і не весело мені…
- Та хіба то біда?! Завтра ще підеш, більше пощастить, може. Не журись, - з доброю посмішкою відповіла мати. Вона все ще ставилася до доньки, як до дитини, на відміну від старого й примхливого батька.
- То що ж, дочко, не змінила ти часом щодо Єрмоленка своє рішення? – долучився до розмови батько.
- Ой, тату… Я не в змозі більше противитися вашій волі, і, як би важко не було мені, маю підкоритися вашим словам…
- Ох, доню! – Аж підскочив на стільці Копієвич. – Нарешті я дочекався цієї хвилини! Люба, мила моя Яриночко! Квіточко моя весняна, сонечко моє золоте! Радосте моя єдина! Нарешті розум навідав твою нерозумну голову! Нарешті і на нашому подвір’ї сонце засяяло! Через місяць я стану найщасливішою людиною у нашому селі! Ти і не уявляєш, наскільки цей шлюб буде вигідним для мене! Дякую тобі, доню моя!
Вечеря пройшла весело, і Яринка, лукаво, посміхаючись пішла до себе в кімнату:
- Нема за що! Нема за що, тату! Потішся хоч трохи на останок. Не знаєш ти, що завтра тут і духу мого не буде!
Дівчина почула, як проспівали треті півні, і біла тінь вистрибнула з вікна. Перебігши через садочок, вона шмигонула через дорогу в кущі, а звідти через поле навпростець прямо до лісу.
Не кожна людина наважиться піти о третій ночі до темного лісу, де в таку пору кожна гілка може здатися чудовиськом, а кожен пес – вовком, але це була єдина дорога, що непомітно вела до омріяної свободи.
Не один день і не одну ніч йшла Ярина полями, безкраїми степами і в’язкими болотами, під палючим сонцем та сухим вітром, ні на день не зупиняючись. За цей час вона дуже змінилася зовні: біла колись шкіра засмагла і стала грубішою, русяве волосся вигоріло на сонці і посвітлішало, а біленькі сорочки та яскраві спіднички посіріли. Навіть рідна мати не впізнала б її зараз. Проте не змінили ті дні характеру Ярини, не зламали буйні вітри сильної волі дівчини. Не жалілась і не плакала Ярина, не сумувала за домівкою. Навпаки з кожним прожитим днем ставала все сильнішою й життєрадіснішою, упевненою в собі молодою дівчиною.
Нарешті ліси почали рідшати, і перед очами стомленої Ярини розлігся безкрайній степ з тисячами різноманітних пахучих трав. І ген-ген на горизонті виднілися окремі хатинки і височіла дерев’яна чудова церква з золотими банями. Приблизившись до поселення, дівчина ясно побачила, що це було не що інше як Запорізька Січ. Ярина ледь не зомліла од радості. Те, про що вона мріяла з дитинства, те, що приходило до неї уві сні кожної ночі зараз було перед її очима, усього за декілька сотень метрів. Якби дівчина вчасно не схаменулась і не стримала себе, то через мить її б уже везли на возі додому. Але вона все давно продумала. Неподалік Ярина помітила невеличкий кущ і, сховавшись туди, швидко перевдягнулася у козацьке вбрання, взяте заздалегідь у батька. Та єдине, що викликало у неї жаль – це волосся, якого потрібно було позбутися, аби козаки нічого не запідозрили. Довго сиділа вона, прощаючись зі своєю найбільшою гордістю, а потім легким помахом шаблі, теж викраденої у батька, відрізала її, відрікшись назавжди від свого минулого життя. Але не довго сумувала бойова дівчина. Натягнувши на голову шапку, вона чимдуж погналася до козачого поселення.
* * *
На Січі свято було у розпалі. Святкували прихід нового гетьмана – Богдана Хмельницького, про якого ходила дуже добра слава, що нібито і в бою він був не переможний, і на ворога кидався, як на собаку скажену, і, кажуть, один - п’ятьох татар покласти міг. Ото ж і свято на йог честь було гучне. Нового молодого козака, який сидів у кутку біля тину і лише цікавим поглядом обводив все навкруги ніхто і не помітив. А він собі тихенько стояв і уважно вивчав кожного козака, кожен рух, кожен крок, кожен жест і кожне слово – усе запам’ятовував і ніби вбирав у себе цей парубок. Ніхто і здогадатися не міг, що поряд, в декількох кроках від них стояла дівчина, і вивчала їх. Так і пройшов перший день нашого козака на Січі.
Вранці-рано, прокинувшись хто де, козаки почали лаштувати господарство. Хто до пороху кинувся, хто до рушниць, щоб перевірити, чи все на місці, хто ножі точити сів, а хто і на город подався. Кожен взявся за своє діло, лише один молодик тинявся по поселенню без діла, от його і запримітили.
- Ти хто такий, парубче? Раніше я тебе, здається, не помічав, хоча після вчорашнього і матір рідну забути міг…
- Та ні, пане, ви праві. Я тільки вчора ввечері сюди прибув.
- Справді, видно, що новенький, паном мене називає! Та бодай ті пани повиздихали у своїх маєтках усі, та щоб їх трупи собаки бродячі поїли! А я свого пана довіку не
- забуду, як він мене, пес поганський, лупив батогами за те, що я , бачте, води приніс його жіночці не в скляній чашці, а в глиняній! Щоб його чорти побрали три рази! А тебе, хлопче, як звати? І звідки ти такий узявся?
- Та я… Мене… Ярема із Копища. Мене пан зам… Замість вола хотів другому панові оддати за три золотих, а я противився, тож він мене почастував добряче кулаками, а я ненароком не втерпів та й врізав йому по обличчю. А він як розлютиться… Мати рідна! Чого я тільки не вислухав… Чого тільки не витерпів од нього… А після того він мене хотів у Сибір, та я утік… Ось так. – Яринка аж посміхнулась од гордості за себе та за свій розум.
- Нічого собі! Парубче, то я бачу, ти не зі слабких! Гарно тебе тут приймуть. Нам такі сміливці і потрібні! Але зрозумій, на татарина озброєного йти – не з паном товстопузим товктися! Тут однієї сміливості замало, потрібно вправно шаблею володіти та й рушницю в руках тримати. А у тебе з цим як?
- У мене… З рушницею… Та я… Не бачив…
- Як! Ось тобі й на! Досі і рушниці не бачив! Оце козак… - розпливаючись у широчезній посмішці вимовив козак. – Покажемо! Будеш у сокола високо в небі цілити!
Так з'явився у Ярини перший січовий друг. Її поселили в новому коші, який ще не заселений був, а на наступний день старий козак призначив їй перше заняття по стрільбі з рушниці. Не можливо описати, яка радість охопила дівчину після такої пропозиції! І взагалі, з дня прибуття сюди, Ярина забула про все на світі: і про батьків, і про важкий шлях, який довелося їй подолати на шляху до Січі, і про кішку Мариську. Вона була щаслива як ніколи.
Наступного дня Ярина прокинулась дуже рано, сподіваючись, до того, як прокинуться козаки, обійти Січ, і трохи зорієнтуватися на місцевості, але наскільки вона була здивована, коли, прокинувшись, побачила, що всі давно вже за роботою: хто корів пасе, хто свиней годує, хто траву косить, хто їжу готує. Ярина і не думала, що ці кремезні, дужі, загартовані війною чоловіки тримають господарство, і вміють доїти корів. Це була перша новина, яка вразила дівчину, але далеко не остання.
По обіді козачка зустріла свого знайомого. Перший урок зі стрільби проходив на полі, недалеко від поселення.
- Ну що, козаче, як облаштувався? До заняття готовий? – зі своєю звичайною посмішкою, до якої вже звикла Ярина, промовив січовик.
- Звичайно готовий, Степане Васильовичу. Облаштувався якнайкраще!
- Який я тобі Васильович? – тут чоловік вже не втримався і голосно зареготав. Він від природи був веселим і добрим. У молоді роки його прозвали Реготайлом, бо сміявся без причини постійно. А зараз йому йшов п’ятдесят один рік, і цей, колись сміхотливий і потішний хлопчина, перетворився на поважного козака. Саме з ним і довелося подружитися Ярині. І тепер, дивлячись на те, як молодий новоспечений козак намагався втримати в руках зброю, він ледь стримував сміх, аби не образити юного товариша. – Ану, дай сюди рушницю, синку, подивись, як потрібно. – і маленька куля, свиснувши в повітрі, пронизала дошку, яка стояла кроках в тридцяти від стрілка. – Ось так, козаче. – і він знову засміявся.
Після довгого уроку, добряче натомившись, друзі повернулися до поселення. І тут їхнім очам відкрилася вкрай неприємна картина, яка запам’яталась їй на все життя. Посеред двору, під стовпом лежав страшенно п’яний козак. До нього підійшов січовий і кілька старшин. Вони довго про щось розмовляли, чого Ярина не змогла почути, але кінець кінцем кошовий дав розпорядження, і козака підняли. Через декілька хвилин до нього піднесли здоровенну діжу, наповнену чимось важким, чого Яринка теж не змогла одразу побачити. Потім у ту діжу посадовили козака, який миттєво протверезів і почав щосили пручатися. Потім біля його голови почали махати шаблюкою, та так близько, що козак повинен був пірнати у діжку, аби зберегти життя. На це видовище позбігалися усі козаки, і почали шалено реготати, та коли козак випірнув з бочки, Ярина з жахом і відразою зрозуміла, що суміш, якою була наповнена діжка, не що інше, як гній. Після побаченого дівчина не виходила із будинку аж до наступного ранку.
Наступного дня кошовий збирав раду. Як виявилося, татари напали на одне з сусідніх українських сіл, і козаки вирушали у збройний похід, визволяти рідну землю. До такого Ярина ще була не готовою. Ця звістка налякала її не на жарт. Збираючись з силами, дівчина просиділа півдня в коші, а виглянувши надвір, побачила, що все навкруги змінилося. Козаки були насторожені й серйозні. У кожному їх русі відчувалась якась напруженість і неспокій. Одні лаштували вози й годували коней, інші готували порох і чистили рушниці, деяка частина возилася з харчами. Цей настрій передався і Ярині. Вона перевірила свою рушницю, як її вчив старий Степан, затягнула міцніше пояс і вийшла до гурту. Її відразу послали до кошового, сповістити, що до походу все готово, завтра можна вирушати. Дівчина миттю помчалася до головного коша і постукала. Їй не відповіли. Тоді Ярина прочинила двері і зайшла в приміщення. Усі стіни були завішані трофейними шаблями та рушницями, луками та мушкетами, а між ними освітлювали хатину чудесні ікони з зображенням Божої Матері та Спасителя. Підійшовши до столу, Ярина аж побілішала, її серце защеміло, а на очах виступили сльози: над столом висіла біленька хустина, поцяцькована червоними квітами, перев’язана чорною стрічкою – то була хустина коханої, зовсім недавно померлої дружини кошового Хмельницького. Вона, ніби оберіг, висіла над образами і своєю могутньою силою, не розгаданою досі ніким, відвертала всі нещастя від отамана. І в цей час, коли розчулена до сліз Ярина стояла посеред хати, увійшов кошовий. Його подиву не було меж. Ярина, почувши за собою кроки, швидко обернулася, і голосно проговорила те, що їй сказали.
- Дуже добре, – відповів Хмельницький.- Але дозволь запитати тебе, що могло викликати сльози на очах у козака? – здивовано і водночас лукаво і підозріло запитав отаман у Ярини.
У цю мить їй здалося, що кошовий бачить її наскрізь, що він від самого початку знав, хто ховається під цим одягом і називає себе чужим ім’ям. Дівчині хотілось заплакати і кинутись цьому величному і мудрому чоловікові на шию, розказати усе, попрохати про невідкладну смерть за порушення козацьких законів, але якась невідома сила втримала її, і Ярина твердим голосом відповіла:
- Ніщо не може змусити мужнього чоловіка, що покинув родину заради батьківщини і пішов виривати її з рук підступного ворога, який намагається упродовж багатьох років спаплюжити й занапастити її, плакати, окрім пам’яті про рідну неньку, яка чекає його на порозі, дивлячись мокрими від сліз очима на дорогу у надії, що ось-ось і з’явиться її коханий син, простягне до неї руки, обійме і більше ніколи не покине її одну… - вимовивши це, дівчина згадала і рідну домівку, і тата, який не здавався їй тепер таким тираном, і рідну неньку, яка мабуть не одну ніч проплакала біля вікна, чекаючи свою рідненьку кровиночку. Уперше за довгий час згадала Ярина своє колишнє життя і зрозуміла, що більше ніколи вона не зможе побачити рідних своїх батьків.
Це була остання краплина розпачу. Дівчина не втрималася і, кинувшись на шию отаману, заплакала, своїми дівочими сльозами змочуючи білу козацьку сорочку. Вона не знала, що з нею зроблять, але до останнього думала, що її, звичайно ж, стратять, а козаки навколо будуть кричати лайливі слова і ганьбити батькове ім’я. Але не знала вона великого і доброго серця Хмельницького. Він не розчулився від сліз Ярини, але й карати за законами її теж не хотів, бо знав, що потрібно мати величезну витримку, аби за тисячі кілометрів прийти пішки до місця, де ніхто тебе не знає, витримавши спеку, холод і голод до своєї мрії. Він був вражений силою духу і розумом тендітної дівчини, яка змогла легко обдурити не одну сотню козаків.
Розпитавши у Ярини, звідки вона насправді родом, Хмельницький спорядив для неї віз, подарував рушницю, як знак пошани батькові та дорогу хустину, яку здобув під час минулого походу, матері і попрохав того самого Степана, який так подружився з молодим Яремою відвезти дівчину додому, та так, аби ніхто не дізнався про те.
* * *
Через чотири дні козак із дівчиною дісталися місця, де жила Ярина. Степан, попрощавшись з відважною дівчиною, поїхав назад на Січ, а молода козачка, зібравши подарунки, увійшла до хати.
На лаві біля столу сидів змучений батько, а біля нього на колінах стояла та молилася мати, плачучи, благаючи Господа повернути або хоча б зберегти їх єдину донечку.
- Тату… Мамо… - слова, які змогла вимовити Ярина.
Наступної миті, не вірячи своїм очам, знесилені, але щасливі батьки обіймали свою єдину, кохану донечку і плакали.
- Тату, я більше ніколи не буду противитися твоєму слову! Як ти скажеш, так і буде! А Єрмоленка витерплю, хоч би він мене і в кімнаті на все життя замкнув! А вас, рідні мої, більше ніколи не покину!..
Довго розмовляли Копієвичі про все наболіле і дивувалися, як ці декілька тижнів змінили кожного, і сміялися й плакали. А батько встав і промовив слова, які на все життя вкарбувалися Ярині в душу:
- Та нащо нам той Єрмоленко, коли у нас в хаті своя козачка є!
Прокоментувати
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-