Зірка до зірки збираю
може комусь на космос стане…

І в кожної зірки доля своя,
І в кожної правда інша…
Тільки одна долею обділена…
Кажуть до неба найближча…
Кажуть єдина істиною не торгує,
даром віддає…
І на нас з вами не надіється…

Бо вам ще рости й рости,
А мені ще маліти й маліти.
Так ми ніколи й не зустрінемось
У вашому персональному космосі,
де немає місця для людей…

Буває по-різному…
Один мій друг точно знав:
Любов – це фонетика.
Невпинна вібрація язика,
яка переростає у звук ррр…
Крапочка літери [і] захована за щокою.
Чергування шуму і тиші,
тиші і шуму…
Легке божевілля.
Своєрідний дисонанс.

Один мій друг надто любив фонеми.
Вони виповзали із середини
і залишались десь на кінчику язика.
Були його силою та змістом…

Могло б скластись по-іншому.
Тільки хто знайде в собі сили переписати сюжет?

Коли мій друг навчився бути глибоким,
його назвали аутистом.
А він всього лиш вірив у звук більше,
ніж у саму людину.
А він всього лиш ніс в собі щось,
що з’явилось за мільйон років до світла.
А він всього лиш знав напевне:
Любов – це коли нікого немає.
Любов – це коли тебе нема.

Ми можемо співіснувати
у різних містах, областях, країнах,
на чужих материках
і навіть планетах.
Я не чекаю тебе до сніданку,
обіду чи вечері.
Не боюсь, що загубиш ключі
від моїх дверей.
Не вбачаю тебе в тролейбусах.
Не шукаю приводу, щоб зателефонувати.
Не розмінюю дійсність на "було" і "стало".
Вмію без тебе дихати, сміятися, плакати,
ходити в магазин, виносити сміття,
заварювати каву і співати в душі.
Мої реалії не гірші від твоїх перспектив.
Мій внутрішній простір може
включати і виключати тебе одночасно.
У нас нема спільного знаменника.
І навіть те, що "МИ" є
іноді породжує сумніви.
Тут присутнє щось особливе.
Якась інша (недосліджена) субстанція.
Недоторкана гама звуків і дотиків,
дотиків і звуків...
Окрилена спонтанним натхненним поривом.
І розуміння того, що Ти покликаний
не просто бути кимось.
Твої першооснови - лініями
останніх осінніх барв.
Тут щось більше...

Нема кому
у спустошеному небі
щастя намалювати.

Сліпий художник,
у якого ще вчора
тріщала зима під пензликом,
завтра стане генієм.
Тому найкраще,
щоб годинникова стрілка
зупинилась сьогодні.

Сіре кошеня
повертається нізвідки
покинутою вулицею.
Взяти б та й заплакати,
але на дорогах і без того
ожеледиця.

А у дівчинки серце таке гаряче,
що під ногами
лід тане.
І тільки вона розуміє,
Що весна може трапитися
з кожним.

Не боїшся одинчастості, одиничності, однини,
називного відмінка і особових займенників,
інтровертів, індивідуалізму, інакшості.
Шукаєш себе у часопросторі зеленої кулі
попарно наповненої киснем,
у геометрії екзистенційних вуликів,
у найменших проекціях дотику.
Дихай спокійно: порожнеча - це, коли
тебе так мало, що починає судомити
навіть від перспективи твого приходу.
Порожнеча - це пастка, така ж відносна
і недоведена як кожен кожнісінький замах
на спорідненість зі світом.
Дихай розмірено:
ймовірно, в кожного свій ступінь "попсовості",
ймовірно, безкомпромісні залишають мрії
за зачиненими дверима,
ймовірно, ми так погрузли в пошук собі подібних,
що справжній лик затерся до непізнаваності.
Просто дихай....
бо в твоєму годиннику надто мало піску,
щоб бездумно ковтати повітря.

Ти не вмієш молитися.
Лоскочеш повіками небо,
не знаходячи там дверей,
у які можна постукати,
які можна відкрити.
Дверей, що залишаються відчиненими
навіть для тебе.
Дверей, що в тобі.

Я не вмію кохати,
бо однієї самопожертви мало,
бо від одного серця не зігрієшся.

І тільки Бог любить нас однаково.
Тебе за те, що не вмієш молитися,
а мене за Тебе.

Ким ти є,
коли стоїш на дев'ятому поверсі взаєморозуміння,
коли одягаєш свіжовиплекану маску ницості,
коли танцюєш поміж дощем,
коли догорає остання зірка.
Чорне розчиняється у білому...
Хто ти,
якщо завтра Сартр - художник,
а Хемінгвей знову торгує рибою.
Пан "Хтось" бронює останнє місце під сонцем.
Дихати важко...
Так, як і важко бути самодостатнім.
І хочеться знову не встигнути на останній потяг,
щоб зустріти тебе як друга.
І запитати:
"Ким ти не є,
коли вкотре народжуєшся ЛЮДИНОЮ???

Визначити рівень прозорості друга не важко.
Опускаєш його на обмежений
часовий проміжок у зміїне кодло
і уважно вслухаєшся у сичання за спиною.

Територіум кімнати звужується
зі швидкістю лету метелека,
якого і так нікому ловити.

Вкотре молюсь над питанням:
"Чи варто називати тебе другом,
коли мало хто з нас претендує
на щирість за дякую?"

Я не вмію малювати, друже мій,
Пробач...
Задивляюсь на твоє фото...
Німію у боязкому зачаруванні.
Десь у найтемішому куточку ніким ще незвіданої сутності
сумує мольберт...
Аркуші пахнуть сірістю, чи сирістю, чи буденністю запраних доріг...
Ображено загусли акварелі....
Послухай, рідний мій, чуєш...
Я не вмію писати картини...
Не вмію серед цієї
Своєї, твоєї, чужої досконалої завершеності бачити сенс.
Я не вмію між цього незвідано-довершеного сенсу
знаходити нас...
І не вмію змивати наші імена з пересічних сердець,
Як змиваю з пальців свого безликого Я гуаш...
Я не вмію дихати без тебе
І не можу дихати тобою.
Портрети, пейзажі, нариси, замальовки...
А потім
кістки перону, заїжджені дороги, запізніла весна...
І моє останнє пробач
за нашу Любов,
якої я не вмію малювати.......