Пусті слова ти говорив мені,
Що не могли залишитись зі мною,
Що пливли вдаль,мов човник по воді,
Що шепотів злий вітер по діброві
Пусті слова, без пауз, без надій
В яких немає й слова правди
В яких лиш гнів на щастя, на життя
В яких щомиті серце замирає
Пусті слова, як крапля в морі слів
Я пам’ятаю кожну хибну нотку
Я пам’ятаю тихий спокій сліз
Я пам’ятаю злий голос долі
Пусті слова… Пусті мрії… Пусті надії…
Пусті, як твоя хибна думка
Пусті, як мої сльози самоти
Пусті, як і твоє серце…

Як час світання, як ця чудова мить
Живе в моєму серці день стрічання
Коли ми були вдвох, без зайвих слів
Без зайвих проявів прощання.
Коли цвів сад рожево-білим цвітом,
Коли горів вогонь не сказаних ще слів,
Коли всміхнулось щастя з-під небес блакитних,
Коли ти гомонів і усміхавсь щомить.
І я любила, я кохала і не знала
Як тобі сказати про кохання,
Як тобі сказати, що люблю?
І як промовити оці слова прощання,
Що я їх в глибині душі терплю?
І знов та мить, коли прощатися пора,
Коли не скажеш більше правди,
Про ту чудову мить, про те життя,
Де ми були лиш вдвох без зайвих слів
Без зайвих проявів прощання.

Осінній вечір, тихий шелест
Гаї замріяні, сумні
І ми з тобою десь далеко
Там, де немає ні душі,
Там, де шумить у небі спокій,
Там, де співає пісню мрій
Голос замріяний, глибокий,
Що шепотів лиш про любов мені,
Що шепотів мені слова медові
Про ніжність , віру і красу ,
І про засмучені ті очі
Десь там, далеко, у гаю
Десь там, де ще не було ні світанку,
Ні мрій, ні спокою, ні сліз
Там , де був лиш вигук серця:
«Не йди, залишся, не покинь!»
І я стою, мов та тендітна квітка
Без мрій, без спокою, без сліз
І лиш слова зостались в серці,
Що не змогла сказать тобі:
«Люблю,кохаю до нестями,
Лише тебе, і до останніх днів.»
І вже не вечір, вже світанок,
Весняне сонечко встає
І я стою сама й донині
На місті тих колишніх днів
Там, де були лиш ми з тобою
І де залишились навік…