Заступи, захисти, заверни, спокутуй.
Чужа мені й досі…
… Мамо!
Синами своїми неба… непутніми…
Не…
заплямленими…

Відверни, о, Боже!
Гріхи відмолюю.
Ти пробач іще сотню відступів.
Руками своїми… ти ба?
За-лом-ле-ни-ми
Помітнію…

П’ю за смуток у склі вагона
Перехресніють долі світла
Різдвяного дзвону.
Дзвонами
Самітнію…

Проклинаю вогонь нам з тобою сьогодні холодно
Ти змальовуєш день я чекаю нового року
Ялинкові сюжети одні за одними
Поприходили в гості важкими кроками

Посріблені святом сніги за вікнами
Телефонними дзвонами люди звучать здалеку
Не стихає до болю журна віхола
Де замшілою стежкою йде ханука

Двадцять друге чоло. Прихились вітами
І закінчився день. І на сон хилиться
І не віриться нам, що зима й вітряно
І звучатиме дзвонами нам
… пісня ця

Скалічено віти одвічним весільним стогоном.
На сполох пробили сніги: горить епоха.
Спізнившись на сум, я стану твоєю тремкою тривогою.
Невже не залишишся? Дивно, мабуть, так удвох нам.

Пробило за ранок, снують незнайомі в пальтах.
А я обираю шлях, наче провісник долю.
Твій нерозхристаний відчай
Озветься гучними альтами.
Безмарно, безкарно, без барви… лечу на волю.

І тільки дерева, як скелі, як голі жіночі груди,
Торкаються висі екстазом чужих ілюзій.
Дві долі на шлях, наче більше уже не буде.
Бувай, ще побачимось…
Я ночую сьогодні в друзів.

Нанизую рани як осінь пожовкле листя
На шпилі старих церков.
Це місто ранить, і погляд висне
У відчаї спить любов.
Стежками вулиць блукає ранок,
За ширму образ
витікає день.
І місто знову так боляче ранить
Узбіччям колючих фраз.

А літо…
І море.
І друг запеклий.
У попіл згорає час.
У шрами – золото.
Біль – у петлі.
Зливаються стогоном альт і бас.

І знову й знову, як Бог на мулі,
У темпі нових надходжень
Вертаю будні, давно минуле,
Яке… без відроджень.

Очі твої блищать зорепадом чужих сплетінь.
Губи торкаються ночі.
А він... він...
Шию лоскочеш. Цю прірву нам
Не перейти.
А ти...
В темряві хочеш.
Знову зупинка...
Час вже мені зійти.