А в криниці так рясно намела зима,
Припросила до цЯмрини сідий туман,
Заліпила крижинками діряве денце
Зашкарублого, потьмянілого відерця.

Рудошерстий ланцюг оздобився пухким,
Білогривим сніжком, що дотиком чутким
Опустився кристально на гладíнь джерельця,
Охолоджувати глибинне, мокре серце.

Ой криниченько, зледенілая краса,
Не впивайся журбою. Вéснонька-ясá
Приголубить проміннячком діряве денце
Зашкарублого, потьмянілого відерця...

Стрункий канделябре, знімай павутиння,
Не гребуй прощанням німих побратимів.
Трьом срібникам годі бряжчати в гамані
Сумнівно прекрасної, п’яної пані.
Тебе занесуть у покої розорні,
Поставлять на стіл засмальцьований жорном.
У брудно-гнилій атмосфері терзання
Пірнеш в найсвітліші у світі зізнання...

Ти пам’ятаєш у руці троянду ?
Оту найпершу – символ залицянь.
Зніяковілую палку тираду,
Сміливий погляд, сповнений вагань.
Ми вдвох. Юрба відходить антуражем.
Пливе...пливе у далеч манівців.
Віражимо...чи...радше нас віражить
Далека хвиля свіжих почуттів...
Була трояндочка. ЇЇ не стало.
Зав’яла тихістю гарячих днів.
Ми ж зачаровані навік зостались.
Закохані у свіжість почуттів...

Глибоко, сама в собі.
Дригаєш ногою механічно.
Однолапий пес журби.
Лейтмотиви прозаїчні.
Ранок. Дощ меланхолічний.

Лезо бритви. Масло. Хліб.
Дірка різнобарвної шкарпетки.
Обпікаючий окріп.
Коні верхом на каретках.
Шкереберть. Дзвінкі монетки.

Ірреальність. Блеф. Талант.
Мокротинний контур марґінесу.
Хижа ящірка (варан).
Бензовози на колесах.
Ванна. Хлоровмісне плесо.

Поглянь у лЮстерко, ти замастилась медом.
Нектар на грудях, на пухких губах.
Лежиш п’янючая під шовковистим пледом
В прообразі страждань й потали Андромеди.

Хіба ж тебе я не голубив ,
Хіба ж тебе я не любив,
Хіба ж пиху я не почубив,
Відколи враз заволодів

Твоєю вродою під шовковистим пледом,
Нектаром млосним на пухких губах,
Отим люстеречком, в якому ґречним медом
Вимазувала слід від тіні Андромеди...

Рядки, рядки, криві посіви,
Ви надто, надто не красиві,
Для того, щоби не любити
Шпилястий контур ваш розмитий.

Кому, кому німі кричите ?
Кого ви хочете здурити ?
Вам шлях один - повільна теча
У вічну вічність - порожнечу.

Рядки, рядки, криві каліки,
Хіба ж ви винні, що довіку
Не внесете бодай словечка
У кровотечнеє сердечко.

Батьки, батьки, не покидайте
Дітей своїх. Не потикайте
Надію їхню ефемерну
В одужання давно померлих.

Рядки, рядки, криві посіви,
Ви надто, надто не красиві,
Для того, щоби не любити
Шпилястий контур ваш розмитий...

14.12.2007

Не поспішайте плескати в долоні,
Ваш короленко уже не в короні,
Ваш короленко - звичайний голяк,
Дискредитований тлом розбіяк.

Не поспішайте плескати в долоні,
Бо королівна в ганебнім полоні,
Бо королівна - утіха для зла,
Зніяковіла під лезом тесла.

Не поспішайте плескати в долоні,
Се королівство ніхто не боронить,
Се королівство навколішках вмре,
Занапастившись себе пожере.

Не поспішайте плескати в долоні,
Єдиновладдя у тиші хоронять.
Єдиновладдя - пропащая роль.
З пошануванням. Люблю. Ваш король.

Я готовий до співпраці!
Де ви, демони удачі?
Де ви, демони суття?
Я готовий до співпраці,
Де ж ви, демони пуття?

Шановний злодію, ходімо в дім.
Негоже з гостем на порозі
(Та ще й у лютії морози)
Гримасувать немов люб’язний мім.

Проходьте любчику. Своє взуття,
Начищене багном поживи,
(Ті горлорізи страх примхливі)
Залиште при своїх брудних ступнях.

Не знайте сорому своїх очей
В моїх розхристаних пенатах,
(Ох, ти пристойносте триклята )
Не знайте темряви глухих ночей...

Похмурий день,
Похмурий день весінній.
Дванадцять жмень,
Дванадцять жмень насіння.
Рясні дощі,
Рясні дощі. Пологи.
Гілки кущів,
Гілки кущів розлогі...

Що ти залишиш по собі
У нетрях сивої доби,
Туманний карб,
Чи дивний скарб,
Що годен впасти на олтар?

Закипіла, заревіла
Лютим стогоном земля.
Небо хмарою чорніло.
Жовта, жилава рука
Обривала стиглі грона,
Бгавши черево плодів,
Розливала тінню морок
Поміж куряви ґрунтів.
Не вино текло рікою,
Не краплистая сльоза.
Не багрянистою кров’ю
Упивалася гроза.
Рідина та незбагненна,
Ще не бачена до нас,
Щось між вірою в спасенне
Та приреченням на фарс...

Земля дрімає, небо спить,
З промінням сонячним, умить
Заграє море, вітер заспіває,
У височінь злетить пташина зграя.
Заворушиться, зашумить
Примара давніх лихоліть,
Химера доблесті, одвічна гана.
Осанна древності, навік осанна!
Вклоніться тіняві руїн.
То слід угаслих поколінь...
.......................................................
.......................................................

Не рвіть листів своїх коханців,
Не відправляйте в небуття
Прекрасний запах забуття,
Що дарували милі бранці...

Прощай, талане, вірний побратим,
Більш не поберемось пліч-о-пліч ми за славу.
Під натиском колись загинув й Рим,
Тебе і поготів ті варвари здолали.
Я був сокирою у ворогів,
Мучителем твого палаючого слова,
Шептав по-зрадницьки : „солодких снів”,
В той час як серце обливалось стиха кров’ю.
Вінець лавровий покладу до ніг,
Поставлю камінь незворушний на сторожі,
Та й хай проростає юнак-моріг
На насипі свіжесенькім покрай дороги.

„- Дозвольте, пані, впасти вам до ніг,
Коханням щирим заквітчати стіг,
Віддати серце під заставу тіла,
Задути всевидющеє світило,
Щоб тільки темрява була між нами.”
„- Візьміть мене та ще й мої кайдани.”

Поглянь, кохана, як іскриться
Небесная цариця
В озерній розкоші глибин.
Полум’янистая жар-птиця
Укрила наші лиця
Полотнищем м’яких світлин.
Моя ти зоре ясноока,
Із року в рік нівроку
Я проживав без тебе дні.
Кричало серце: „ей, пороку,
Візьми мов ненароком
Мене в обіймища чадні”.
Але, незгода обминає
Безумця, що чекає
Почути в ній солодкий спів....
Ти не повіриш та буває,
Що думонька блукає
На цвинтарі у зграї псів.
У тому „чепурному” роді
Усі живуть у згоді.
Чужого хліба досхочу.
Немовбито останній злодій,
„- Замовкни любий, годі.”
........................

05.11.07.

Гей-гей, пастуше, зачекай,
Дорога темна поночі,
Лиха година в помочі.
В сінник мостися, спочивай.
Бо тяжка втома не з руки
У підневільній вільності,
В поневіряннях вірності,
Тим більш, коли ведуть сліпі...

О, Дефініція, холодна королево,
В місцях, наближених до матінки-богеми
Нудьгою бавите гостей тривожних,
Ганьбою славите думки порожні,
Суворим поглядом окутуєте лемент.

Ах, скільки людності бажало полонити
Премудрі тонкощі незнаної палітри,
Льодові пестощі ідей пекучих,
Грайливі течії думок колючих.
Та ощасливились лише талановиті.

Вони, засліплені величчям перспективи,
Як птах, розпурхавши усемогутні крила,
Деруть до сонячних покоїв дзьоба,
Ніяк не сповнивши жагу утроби.
Не поціновують прихильну вашу силу.

Я ж, оббиваючи, ваш заповітний ґанок,
Не раз самотністю розважував світанок,
Чекав взаємності із трепетанням,
В словах оспівував черстві зізнання.
Ви ж відмовчалися понуро й невблаганно.

І

Так тяжко. Нудить. Страх погано.
Ще й досі на сухих губах
Зосталась гіркоти відрада,
Що з перцем вчора зайнялась.
Похитуються босі ноги,
Шукають пальці навмання
Прим’яту рясу на підлозі
Та кляті гроші лихваря.
„У кожного своя робота” –
Майнула думка у попа
Та й десь побігла за ворота
Притуплена й на-пів жива.

ІІ

Так тихо. Любо. Лячно трохи.
Це ж вперше, вперше у житті
Виблискують великі очі
Блакиттю в темряві м'якій.
Сплелись незграбно рученята ,
Завмерли острахом вуста.
„Тут так велично, так пихато” -
Подумало мале дівча
Та й далі Богу замолилось,
Прохаючи на це Різдво
Похилену, стару хатину
Та оберемочок стрічок.

ІІІ

„- Ішла по лісу й ненароком
Побачила як паненя
Ховало у дуплі монету.
Я зачекала та й взяла
Її холодну та пикату.
Тепер так соромно мені,
Що душу хлібом кострубатим
Нагодувала я в пітьмі”.
„- Через таких як ти, небого
Давно готується вже нам
Протоптана крива дорога
Та розгарячена смола...”

Мій милий друг,
Хоч ви й далекі,
Але немає ближче вас,
Відколи сум
Осів у серці,
Відколи розділяють нас
Вітри подій
Та кручі часу,
Розмиті хвилями життя.
Минають дні
Мого нещастя,
Минають грози забуття.
Згадайте ніч,
Біляві зорі,
Ставок круглястий за селом.
Ви чарівні
Та трішки голі,
Ви прозябаєте теплом.
Тремтять вуста
І ніби сором
Вам заважає утекти.
Цвіте весна
Все знову й знову.
Цвітемо квітчасто і ми...
Куди пішли
Ті дні грайливі ?
Чи ще побачу я колись,
Як дмуть вітри
Й періщать зливи,
Як заграє до поля ліс,
У тім раю,
Де ми лишили
Все найсвітліше та святе.
У тім гаю,
Де ми молились,
У тім саду, де ви спите....

Я ситий голодом, не більше,
Нечуваність і дерзкість слів -
Лиш мара недовіри серця,
Що так бентежить простір нив.
Я ладен їсти із підлоги,
Змітати крихти зі столів,
Лиш заберіть мою тривогу,
Катів моїх лиш заберіть.
Шматочок правди, жменьку віри,
Краплинку совісті, подай.
Подай хоч те, чого не шкода,
Я не забуду...Забувай
Мій нерв оголений у холод,
Мій спокій у твоїх очах,
Не гнівайтесь, лукаві люди.
Я – божевільний. Не жебрак !