Зацілуй мене тишею,
Світлих дум полонезами,
Що, мов соком березовим,
Рядна сонця розвішують.
Заколиш мене колосом,
Стиглим небом вечірніх див,
Щоб я знов воскресав і жив
У всесвітньому голосі.

Я так люблю твої листи,
Бо в них твого тепла частина,
Це – найдорожче, це – безцінне,
Це вириває з самоти.
Я так люблю твої слова,
За ними – теплота безмежна,
Гортаю тихо, обережно
Листи, і серце ожива.
Вдягнувшись вітром, мов свята
Душа, мов сонця наречена
Коли ти думаєш про мене -
Промінь краплини у листах.
Моє джерельце, я люблю
Ту воду, що тече з потоків
Небес твоїх, святих, високих,
Я в нім печаль свою топлю.
І оживає небокрай,
Навіть коли життя безбарвне,
Сонце засмучене, негарне,
У цих листах живе мій рай.

Пожовклою осінньою травою
У сходу, чи-то заходу промінні
Повз мене і крізь мене у сувої
Повзе пронизливе до щему тління.
І падає земля, і світ кружляє,
І я тепер один на всій планеті
Я весь той час, що був у мене, згаяв
В залитих тугою глевких тенетах.
В моє драглисте серце вкорінилась,
Пустує, пестить надпуста отрута …
Але я так жадаю мати силу…
Але я так жадаю бути… бути…
…Самотній острів серед океану
Вбирають хвилі берегову душу
В полон беруть, насаджують оману,
А стиглий захід мої очі душить.
Лози золою, залозою злою
Поманить зміна, та мине в омані,
Зарано норов рану не загоїть
І грають очі, у заграві тануть.
На гору горнуть і горять прегарно,
У них вогонь навіки льодом стане.
І хмари, наче мари – міра марна,
Латають лати – карані і карні.
Бузок овитий димом тютюновим
Бентежить душу, млосно кроки лічу
У ніжні очі сиві лину знову,
Донизу серце впаде – наче ближче...
…та більший біль…

Так, біль – це він, а не вона…
І річ не в тому, що то – мова…
Ніяких втом, лише умови,
Що не образа - то стіна
На згадку спільний водограй
Лишиш, і знову – до шпаківні,
Та я собі удам все рівно,
Що то був рай,… та що за рай?
Пашіє сонце у очах …
Я так молив, я так молився,
Все злив, і сам на себе злився,
Лиш тінь тримаючи в руках.
Я в тебе душу переклав,
Але його! щоразу очі…
Я забуваю, що я хочу,
І хто мене в тобі тримав.
Я б загубився у очах
Твоїх, щоб вічно там лишитись,
Аби щораз промінням литись
До рук, що на твоїх плечах.

Наповни сяйвом мою тінь,
А сміх мій - пухом тополиним,
Щоб я воскрес і знову линув
У неба срібнолицю синь.
Наповни сіном подих мій,
А серце – свіжою травою,
Немов у чесному двобої
Я виграв вітер- духовій.
Я буду литися струмком
Між рук твоїх у неба кручі,
Я буду ніжним і жагучим
Для тебе потайним замком
І тільки ти знайдеш ключі
У дзеркалі думок прозорих,
Я буду там, де пахнуть зорі
І сяють вдень як уночі.
Лишусь у серці, мов поема,
Хвилюючим і теплим, вогким,
Щоб соловей натхненно тьохкав
Від наших зоряних взаємин.

Ти усміхаєшся щасливо уві сні,
А я ховаю сам від себе вогкість вій,
Щаслива мить, врочистий буревій,
І плавлять серце думи, світлі і ясні.
Зів'яле сонце докотилося межі,
І виграє у його сяйві листопад,
Неначе трон – цей наш з тобою сад,
І тому так приємно в мене на душі.
Гаряче листя все недобре спопелить,
А листопад – неначе ковдра нам на двох.
Віднині нам позаздрить навіть Бог,
І моє серце то сміється, то щемить.
Щось незбагнене у одне єднає нас,
Мої легені повні подиху твого,
А навкруги – і золото й вогонь,
Не мають влади вже ні простір, ані час.
Вустами вогкими торкнусь твоїх очей,
Розвію сон і на твій шал перетворюсь,
Здолаю все, але тобі скорюсь,
У потаємне стану зоряним ключем.
Легкий зефірний дотик пальчиків твоїх,
Уразив м'язи, скам'янілі від напруг,
Просякнув мозок медом і ущух
І десь на дні очей проміння жмутком ліг.
Невже то – осінь, наша перша осінь
Усе фарбує кольором жаги?
Ми ще такого не знали досі,
Як схожі наші, наче різні береги.