Обійми мене, моя печаль ясна,
Сльози висохли - нема назад дороги,
Не питай, чому розплетена коса,
Не журись, що збиті білі ноги.
Я сама собі і поміч, і слуга,
Я сама собі барвінку настелила,
Я сама...
Хіба ж в цьому біда,
Що тепер я вільна і щаслива?
А любов? Вона пройде, як сон
Мимо пам"яті, мимо вікна, і може,
Я колись торкнусь твоїх долонь,
Й повернутися до тебе зможу.

В ночной тиши вдохновленные поэты
Слагали для нее свои куплеты,
И ей одной, влюбленный Рафаэль
Быть божеством загадочным велел.
Она умела править целым миром,
Ее сжигали на кострах, ее казнили,
Презренную, бросали на колени,
Над ней смеялись, но унизить не сумели.
Она умела ждать из поля боя
Свою судьбу, а может свое горе.
Склонясь над колыбелью, тихо пела,
Молилась за детей и не старела.
Она останется цветком в тернистом поле,
Свободной птицей и соленым ветром моря,
Той, с пъедестала своего вовек не сверженной,
Которой сам Господь дал имя - ЖЕНЩИНА!

Така сумна, що серце завмирає
Від погляду самотньої душі.
Її ніхто вночі не пригортає
І не малює сонця на вікні.
Одна - однісінька. Нелюба, і не миле
Пісна вечеря і пісне вбрання,
О, як недавно ще тебе манили
Її тонкі та лагідні вуста.
Щось шепотіли руки на світанні,
Сплітались пальці і горіла кров.
Вона не знала, що оце востаннє
Ти її серце цілувати йшов...
А потім зникло все. Тебе не стало.
Натомість відчай, холод і пітьма.
Її нещастя з горем повінчало,
І збожеволіла замучена душа.

Обними мою душу своей
Обоженной и непредсказуемой,
Не горюй обо мне, не жалей
О несбывшемся, о неминуемом.
Обними меня, как никогда,
Нам ли счастья испить недостаточно?
Я твоя, ты же слышишь, твоя,
Хоть и тайно.А может, загадочно.
Обними меня. Столько веков
Я ждала этот миг, пересилила
Ледяные объятья домов,
Где была я чужая, немилая.
Обними меня, как никогда,
В эту осень больную, дождливую,
Я к тебе через годы пришла,
Чтобы снова сказать: " Обними меня".

Окно.
А за ним дождь,
Мелкий и теплый -
Январский.
Тело,
А под ним дрожь,
От чего -
От боли иль ласки?
От капель в небес...
Не мутно, не жарко,
Лишь пусто.
На кисти порез -
Не от боли. От пустоты.
И темно.
Грустно.
След синих слез на щеке,
И бегу босиком по осколкам
В окно.
В пожирающий дождь.
В весну,еще спящую.
Горько...

Прощавай, недоказаний мій,
Недобажане сонце моє!
Терпкий подих осінніх полів
Тобі ніжність мою принесе.
Відлітають у вирій птахи,
То тікає загублений сон,
Гордість знищує крик " Поверни!
Краще волі солодкий полон".
Одинокі вірші самоти,
Як відлуння розгублених мрій,
Не спиняйся, де треба пройти,
Не залиш по собі комусь біль.

Я бы могла душу твою купить
За медный грош.
Бросить к ногам гордость твою -
" На суд волкам"
Что будешь жить, что не умрешь
Только бы знать,
Только бы знать, что не предашь.
...И не предать...

Синьоока зима загляда у вікно,
Відчайдушно штовхає у спину
Чиюсь тінь. Я сама.
Сипле сніг, й замело
Біля хати самотню жоржину.
Кольорові видіння на білому тлі -
Терпкі спомини, сповнені смутку,
Посивіла любов у моєму вікні,
Щось пройдене, і щось незабутнє.
Ти сама? - Я сама...
Тільки тінь край вікна,
Наче привід проходить крізь зиму,
Сипле сніг на дахи, на гаї, на поля,
Заміта одиноку жоржину.

Два полюси моєї зими
Зустрілися вдома на стежці,
( І снігом пропахли листи,
Яких ти мені не писав.)
І сріблом засипало світ, -
Ми стали щасливі і щедрі,
Ми стали навпроти. І час
Як вкопаний, поряд стояв...

Тиха ніч нас обгортає ласкою,
Руки нам назустріч простяга,
Я із неба зіронькою ясною
Впала ніжно на твої вуста.
Ти блукав дорогами далекими,
Йшов незряче на чужий поріг,
Ти в весну мою влетів лелекою,
І забути вже її не зміг.
Колисає ніч вечірні радощі,
Чорну хмару в чорному вбранні,
І конають перестиглі радощі
Од любові стиглої душі.