Для тих, хто любить!
Для того, кого люблю!

Ця історія яку я написала стосується не тільки мене, але і людини яка живе поряд біля мене – мій охоронець, моє сонце, всі прекрасні слова, стосуються тільки його.
Людина в нашому житті, поняття важке складне, таких мало. Смуток, біль, розчарування, щастя, успіх і кохання, все сплелось в житті людини кожен прагне середини і відтінків так багато, хтось малює так завзято свій сценарій на життя, а життя кричить па-па.
Я живу в Тернополі на Україні, я горда, що українка. Хоча наша політика, зараз така паскудна, але не дивлячись на це ми існуємо, любимо, кохаємо … Кохання, це почуття, яке дано всім, але не кожен вміє ним користуватися. Одні люблять, одні кохають, різні люди. Я люблю всіх, незважаючи на людину, чи добра вона чи ні. Але кохаю одну, єдину.
Він живе набагато далеко від мене, майже 800 кілометрів, але все рівно ми знайшли один одного. Спитаєте як? Я відповім – через мобільний. Стільниковий телефон – розробка 20, століття, Японці, як завжди перевершили, самі себе, і винайшли пристрій, домашній телефон без шнурка, як називають старші люди. І також допоміг телевізор, без якого молоде покоління не може явити своє життя. Прийшли додому, не роздівшись, не поївши вже в телевізор. І так само і я, колись, прийшла додому, коли іще вчилась в першу зміну на 2 курсі Галицького коледжу.
Вже давно шукаючи «друга життя», як завжди, зайшла в інтертелетекст, де знаходились оголошення знайомства, вирішила вислати і своє повідомлення, думала, можливо мені повезе і я знайде свою половинку, свій кусочок життя. На стільниковому телефоні ввела повідомлення: « дівчина, шукає хлопця, для серйозних стосунків», відправила. Через 5 хвилин прийшло стільки повідомлень, що я навіть не встигала відповідати. Але які вони були – пусті. Дехто думав лише про одне, дебто пристроїтись до когось, - … але і так нічого толком не знайшла. Трошки розчарувалась, але подумала «можливо завтра пощастить більше?».

26 березня 2007р. був самий щасливий день мій, але я не знав про це!
День почався як звичайно завжди «робити без зупину» але тут з’явилася хвилинка спокою, сів подивитись телевізор (інтертелетекст) дивлюсь знайомства. О мабуть цікаво!
А там… «шукаю нормального хлопця для серйозних стосунків». ну я і спробував.

Але вечором, сидівши з неохотою виконуючи домашнє завдання, прийшло повідомлення: «привіт мене звати Саша, я з Градизька, Полтавської області. Як тебе звуть. Пиши далі»
І я вирішила написати, признаюсь я багато разів зверталась до інтертелетексту, але все було марно, найбільше знайомство тривало не більше 2 тижнів, навіть не пам’ятаю чому ми розійшлись? Але чомусь всі хлопці, які були називались Саша. Якось ці короткі знайомства я сприймала надто серйозно, все починало добре, закінчувалось жахливо. Ніколи не думала, що знайду свою половинку таким способом, але вона найшлась половинка найкраща!
Буквально через півгодини прийшла відповідь. .. вирішила продовжити розмову. Але мені щось здавалось підозрілим, що попередній хлопець, що був також називався Саша, який зразу, буквально через декілька днів нашого знайомства, сказав, що кохає мене. Але які це були почуття, я його не знаю, він мене не знає, про що можна було думати, яке кохання через кілька днів знайомства? Писала я йому по іншому. Що просто, він мені подобається. Ні за яке кохання не можна було вести мову. Просив мене, щоб я літом приїхала до нього, коли на море буду їхати, в Криму. І пропав, не писав, ніякої відповіді не було на мої смс повідомлення, випарувався!
Щось мені підозріле промелькнуло в голові, хоче мене провірити! Не здамся так зразу! Не пройде це в нього! І почала розпитувати в нього чи дійсно він із Полтави? Але з часом ця не довіра, що може це бути попередній притихла. Одного дня прийшла смс від « минулого Саші », де я пропала, що він скучає без мене, не може жити і таке подібне. Я не відповідала! І якось вечором, вийшла маленька неувязочка, я відіслала повідомлення не тому Саші. З мої сонечком, ми трошки посварились, я думала я знов втрачу Сашу. Виявилось трохи по-іншому, ми знайшли спільне мову, і все-таки помирились. І з того дня я видалила з пам’яті телефону номер Саші з Криму.
Не раз думала, чому саме ім’я Саша, Олександр, чому не друге ім’я, але пам’ятаю в дитинстві, як гралась з дівчатами ляльками в мене постійно хлопець Барбі був Олександр, можливу тут є причинний зв'язок, між моїм майбутнім.
Спілкувались ми з котиком дуже добре, все йшло до кращого, але ще було одне але. Він дзвонив до мене я телефону не піднімала, він мене просив, щоб підняла, але мене щось стримувало, не знаю що. Але одного дня коли вже пройшло я від нього не було відповіді., я вирішила подзвонити до нього з домашнього телефону, може підніме? ні, відповіді не було, лише жіночий голос піднімав телефон, але я закінчувала дзвінок. Одного дня з ранку, я іще спатунькала, подзвонив телефон, десь біля сьомої години, мама принесла його, до тебе, хлопець, напевно Саша! Отак ми і почули один одного, приємний ніжний голос, звучав з телефону, мені захотілось побачити його власника, не може хлопець мати такий гарний голос та погано виглядати, просто не може такого бути.
Отак, продовжувалось життя, ми жили разом, одним життям. Але, щось мене мучило, напевно це було, що я його не можу побачити. Фото своє я йому вислала, говорив, що сподобалась, гарна, але мені цього не хватало. Ну не міг він бути не гарний, такого не може не бути!!!
Якось коли ми поїхала на море, я хотіла, щоб і він приїхав до нас у Євпаторію, Крим, хоча б на 2 дні. Але
говорив, що не приїде, надії не втрачала, що він все ж таки приїде і я його побачу. Коли ми гуляли по Криму, в місті, біля моря група хлопців брейк-данс. Був один хлопець, чорнявий, смуглявий, високий, ніби він, але якщо б мене побачив то знайшов, але цього не сталось, не він, не так як би мало бути.
У вересні ми все ж таки вирішили зустрітись, хватає вже, майже півроку були знайомі, але ще не бачились наяву, це були різні речі!
Зустрітись повинні були в Києві. 2 вересня 2006 року, він мав приїхати на Снікерс Урбанію – молодіжний фестиваль, що включав себе не лише змагання з брейк-дансу, але там іще виступали на велосипедах, скейтах, роликах і ще багато чого цікавого для молоді. Проводиться раз на рік у великих містах України. І я поїхала! Хотіла побачити того, кого я люблю, кого ціную.
Домовились зустрітись на вокзалі залізнодорожному. Він приїхав, мав чекати там. Пообіцяв, що прийти з квіточками, приїхала і я на вокзал, мама звичайно мене не пустила саму на вокзал, а з братом Віталієм. Пішла, де дітись, я ж хотіла побачити його і він мене, в живу, очима!
Вокзал, дорога над коліями у закритому приміщенні, звідки спускались сходи на перон. Йшла з ним розмовляла по телефону, його голос звучав з телефону. Брат відлучився на деякий час, сказав, що пізніше підійде. Попри мене пробіг хлопець, в світлих штанах, темній футболці, смуглявий, чорнявий, « ти в світлих штанах та темні футболці, так, ти пробіг попри мене ». оглянувся і я побачила його… гарний, красивий…підійшов… Ось ти яка! – пролунало з його вуст. Обняла його… пройшли ми трохи, запропонував познайомитись з його друзями. Але хотілось з ним побути з ним більше. 5 хвилин, це лише мить, а не час. Так мало це було для нас! На прощання залишила поцілунок…
Пообіцяв зустрітись завтра на Хрещатику, центральна площа в місті Києві, але цього не сталось.
У ту ніч, коли я його вперше побачила – вперше заплакала за ним, чому він не тут, не поряд? Чому? Не знаю! Можливо тому… що ще не час!
Поїхала я додому, немала навіть фото, а в голові, лише образ людини…за яку можна віддати все, яку хотілось бачити щодня!
Через місяць він приїхав вже у Тернопіль, але ще не до мене додому, а до бабці Лесі. Так, вечором оділась і поїхала на вокзал, точніше біля вокзалу.
Вокзал основне місце зустрічі нашої, я трохи спізнювалась…і як завжди в Саші сіла батарея в телефоні. Думаю, хоч би я його найшла, бо темніє на дворі.
Приїхавши на вокзал, мені, щось зразу впала в очі одна людина, що завзято старалась до телефонуватись, до когось по телефону, але щось в неї не получалось. І я впізнала - це був він.
Перейшовши через дорогу ми сіли на маршрутку №16і поїхали до бабусі. Подорозі він мене обняв як тоді у Києві. І я його в свою чергу також обняла. Вийшовши з маршрутки біля бабусі ми ще сильніше обнялися, обнялися так, як ніби ніколи не бачились старі знайомі друзі.
Той вечір був незабутнім! Перший раз біля мене був хлопець, що любить мене , обнімав, цілував! Почуття аж перли на зовні, вони ніяк не могли стриматись в середині! Перший поцілунок був незабутнім – неначе соковиту спілу полуницю їсиш, і з неї аж сік тече, настільки вона солодка!
Наступного дня ми пішли гуляти. День збігав непомітно, ніби зранку вийшов, а вечір вже тебе чекає на порозі! Незабутнім був відпочинок у парку того дня. Незнаю чому, але чомусь люди ідучи, звертали увагу
на нас. Ми були такі як і всі решта, але ми любили один одного. Можливо таких людей видно, може вони чимось світяться в ту мить, але самі цього не помічали! Напевно це світло називається почуття, яким нагородив нас Бог. Навіть не можливо собі представити життя без нього. В ньому тоді не буде кольорів, тої радості чи печалі, тієї втіхи чи горя, а саме головне не буде кого любити, ми один одному станемо байдужими, будемо думати лише про себе! Навіть писали в газеті очевидці інопланетян, що вони позбавлені почуттів, і вони не знають, як ми люди можемо жити з ними.

Але за всіма радостями завжди в житті іде сумі розтавання. Таке і нас чекало, це було самим найгіршим за ці дні. Не хотілося, щоб він їхав, щоб ні на хвилю не залишав мене, щоб ми були разом завжди! Але все ж таки прийшлося, бо не буває в любові все та просто, тільки радість. І вперше за свої 17 років, я побачила як хлопець плаче… Це дійсно була взаємна любов, бо не можливо так на місці і розривітися.
Так проходили дні, я дуже сумувала за ним, а так хотілося, щоб він був поряд, щоб обняв, приласкав,
пожалів. Кожного разу коли він приїжджав, я так з нетерпінням чекала цього моменту, рахувала кожен тиждень, день, і навіть години до моменту коли я його знову побачу! Так приємно було сидіти в нього на руках, коли він обнімав, такого ніколи не викинеш з голови.
Через місяць він знову до мене приїхав, але вже дійсно до мене, жив у мене декілька днів. І знову було так солодко та приємно з ним проводити час, думала, дійсно більше нічого в світі не має прекрасного і чудового, як знайти свою половинку життя!
Прийшла зима, з нею Різдвяні свята, дійсно було, що згадати у ті дні, коли він був поряд у зимовий день.
Але чим дальше продовжувалась наша «дружба», тим частіше я чула у його телефоні сварки, коли ми з ним розмовляли. В нього в дома, щось не лагодилося з мамою, і тільки тоді коли її не було вдома чи вона десь вийшла, чи він повертався з базару ми могли нормально поговорити. Досить того, що я його рідко бачу, то вона ще тут кипіла над нами, не дозволяла йому спілкуватися із мною не довше 22 години, бо дальше відітілі іде спати, щоб її ніхто не гомонів над вухом. Тому ми з ним спілкувались по телефону не дуже багато, тільки тоді коли він дзвонив до мене або коли я вчасно подзвоню, коли її не має.
В кінці-кінців кінчилось все тим, що він приїхав до мене жити, завдячуючи звичайно батькам. А так він поступив тому, бо напевно не стерпів її чи можливо так сильно йому хотілось бути біля мене.
Тоді почалося дійсно солодке життя. Людину, ти любиш, завжди біля тебе, ніде не пропадає,не потрібно переживати того моменту розставання, якого ми так ніколи не хотіли, щоб він не настав. Що не день, то свято! Але також попри свята є і будні. Вони навіть буднями не були. В ці дні ніби магнітні бурі були між нами чи блискавки, але все одно за бурею завжди чекає сонячний день.
Настільки було добре з ним, навіть здавалося, що на світі тобі більше ніхто не потрібний, тільки ти і я – наша сімя.
Правильно, про сім’ї далі буде мова. А що саме головне в сімї? Повага один до одного, любов, а також діти. Діти – вічна тема. Немає дітей без батьків, а батьків без дітей. Отже, одного чудового дня, Саша довідався що він стане татом. Ми нашу сімю планували. Неочікуваним було лише для батьків, бо вони вважали, що це ще занадто скоро, діти. Але я
поставилась до цього дуже серйозно, бо що саме найголовніше в житті жінки стати мамою. Це настільки приємне відчуття, що навіть не можливо передати, потрібно це відчути. У тобі розвивається маленьке нове життя, яке є під твоїм захистом! Ще з самого зачаття дитина не відчуває нічого, але добре знає коли їй загрожує небезпека. Небезпекою для неї в такому віці може бути лише позбавлення її права на життя.
Трошки підрісши, вона чує як б’ється мамине серце, смокче пальчик, слухає та відчуває, кожен подих, кожне торкання до неї.
Жінка, що за своє життя не стала мамою, можна сказати, що вона жила виключно в власних інтересах, і не залишила після себе нікого, щоб також той дав комусь життя!
Спочатку я ніяк не могла знайти теми, для того, щоб розповісти, що у нас буде дитина. Я навіть не знала їхньої реакції. Чи могла вона бути позитивною чи негативною? Швидше за все вона повинна булла бути негативною. Але за все, вона була і позитивною, і негативною, також і стресовою, неочікуваною.
Все підтвердилось на УЗД, плідне яйце, довжиною 1,5 см, термін 8 тижнів. Ось, так я і стала мамою у 18

років. Але це було для мене приємною подією.
У зв’язку з цим, потрібно було узаконити наші стосунки. Думали про все на перед, не знали, що все так скоро получиться. Весілля було вже не за горами, а ще нічого не було і стільки потрібно було зробити. І як не дивно нам все получалось, ніби хтось таємно нам допомагав. Звичайно хотілось щоб все було як у людей, заручини – хлопець їде з батьками у гості до дівчини, потім весілля грають.
У людей, як у людей молода з молодим у день весілля повинні мати святковий настрій, це їхнє свято і воно лише раз у житті. В нас час буває, і таке, що така подія і не раз в житті, але після цього люди стають щасливішими, бо знаходять дійсно те, чого бажали сімейний затишок, любов один до одного. А у нас ще день перед весіллям, один на одного нагнівались як дві хмари із блискавками, би обстріляли один одного при зустрічі. Я навіть боялася того, що в РАЦСі він скаже мені ні. Але якось до вечора все розійшлося, розвіялося, помирилися додому вже пішли разом.
Ніби трохи все налагоджувалося у нашому житті, але не тут, то було. До весілля з вагітністю у мене не було жодних проблем, а після так ніби хтось щось
поробив чи підсипав. Один за одним було все щось не так, як хотілося. Ніби те підлікуєш, вилазить щось інше. А так хотілося щоб все було добре, щоб маленький був здоровий! Спочатку довелось мені попасти в стаціонар лікарні патології для вагітних, де те що мені лікували, не вилікували, а стало ще гірше. Потім з водами я вже попала в Пологовий будинок.
Через 5 днів на світ появився наш Синочок Владиславчик, 17 березня 2008 року, у понеділок. У той день народилося ще шестеро дітей.
Довший час я не могла привикнути до нової ролі – мами. Мама - це людина, якої завжди потребує дитина, що тільки що народилась. Тільки от потреби спочатку дуже важко передбачити – переодіти, нагодувати, заколисати і так далі. Але з часом починаєш все далі більше дитину розуміти , що вона від тебе хоче.
Ще колись, як ми з Сашою дружили, мені хтось говорив, що прийде час і він змінить, дуже кардинально. Мої сподівання були в кращу сторону. Але не тут то було діло, оскільки мої думки про кращу його сторону виявились марними. Оскільки дійсно в ньому почали відбуватися зміни. Спочатку почав менше приділяти уваги мені. Я то ще пів біди. Але не
думала, що він стане таким байдужим до дитини! З ним щось діялось не те! Я не могла ніяк зрозуміти, що з ним сталося. Його дії були якимось не координованими, та ніби хтось ним маніпулював.
Але всі питання роз’яснив випадок, що попав як раз в той день, коли я здавала державний іспит, по закінченню Галицького коледжу. Зранку він мені сказав щоб я без п’ятірки не поверталась, і коли вийду щоб передзвонила. Але я добре знала що я на неї не заслуговую. Здавши іспит я зателефонувала до нього, і сказала що іду вже додому. Мені чогось навіть дивно стало чому він мене не спитав , як я здала іспит? В дома виявилося, що Саша крім мене має ще одну дівчину! Яку так хотів того дня обняти, поцілувати, і всю ласку приділити їй, але ж йому не получалось, бо він сидів з Владіком. Знаєте, в цей момент, дехто би рвав, дер, метав би все на світі, але мені цього не хотілося, я якось все це спокійно сприйняла, бо вже довгий час я йому говорила, щоб він ішов звідси до іншої дівчини. Мені навіть ніколи в голову такого не приходило, щоб мій чоловік колись піде до іншої жити. Може і ми посварились і дуже сильно, пішов би на квартиру, можливо було би і все набагато краще. Бо мені просто були надоїли його «коники»!. І того ж дня він пішов, і наостанок залишив мені … ти пуста, Оля лучше …

Десь на землі
Там де вітер співає
Тобі мою пісню,
Руки чужі приголублять тебе,
А на серці, так тісно.
Десь у вісні я бажаю тобі
Хай збуваються мрії
Повір, на землі
Ніхто вже тебе
Так як я не зігріє!

На наступний же день, я його бачила через вікно з тією шльондрою. Спеціально мені кілька днів перед вікнами з нею ходив, що мені насолити.

Мине життя
Нове розпочнеться повір.
Ти позабудеш мене
Як пісню давньої ноти
Забудеш давні літа
Мої цілунки, я знаю

Їх не повернеш
А життя йде далі!

Через два тижні гуляючи з Владіком, я бачила його з нею, щей переді мною «ти її обняв, і поцілував».
Пройшло ще десь неділя, і ми з ним зустрілися поговорили, він мені обіцяв, що більше його з нею не побачу, але все одно все знову поверталося на свої місця, як і він до неї.

Якби забути про всі мої
бажання і мрії
Заплющить очі і вмить
пригадую дні я
Ще вчора світанок ми зустрічали
А вже сьогодні життя
Минає дедалі!

Я могла би його пробачити знову повернути так як все було, але знаючи на перед що все знову не повториться. Але він знову повертався до неї, чимось напевно вона була краща за мене. В цьому інциденті не потрібно винити в усьому повністю його, бо крапля в цьому і є моєї провини. Можливо я йому замало
часу приділяла, можливо деколи і не звертала уваги на нього. Але те, що я його не любила було повною брехнею придуманою ним як відмазка, бо не було що краще придумати. Я хотіла йому простити все, що він наробив, бо він мені ЗРАДИВ і не тільки мені, але і своєму синові, перед яким він цілувався. Хоч він і маленький, може і не бачив, але він був біля мене, а бачила це все я! Відчуття, що пройшли через душу, після побаченого передалися йому, і він все добре відчув на собі.
Взнавши всю гірку правду, мені перехотілось все, навіть не зважаючи на те, що я його і ще досих пір сильно ЛЮБЛЮ. Ці почуття не згаснуть, до кінця життя, бо вони загорілись раз, і згаснуть тоді коли і я згасну. Але думка про те, що він накоїв ставить заборону на всьому, бо не зможу я йому пробачити те, що він зробив, «настільки ти це все боляче зробив, побив, зруйнував, обрізав, наше дерево – нашу сімю, яку ти більше не повернеш, ти її загубив»!!!

Ось так живу без життя живої надії немає,
Чому не я пісні про щастя співаю,
Чому тепер інший чудові квіти дарує,
Під ніжний подих ночей тебе він цілує!



ТОМУ ЩО, ЛЮБЛЮ…


SoNata
21/07/2008















Захищений авторським правом SoNatа