І
в горіння ночі прослизаєш ти
м’яка і невловима наче світло
із дальніх берегів
і вже від самоти
лишається лиш звук а тіло
ще навіть не рождається твоє

ІІ
Гориш. Як пара гуснеш, як смола кипиш, і я – лише ім’я тут, лише зір і змога підійти, аби торкнути, ніби гладь води рукою, оцю стеблинку, запашну і нетутешню.
Я бачу страх тобі ще досі не знайомий. Цей у долонях крик і борсання малого ластів’яти виказують в тобі щось первородне й чисте. Що це?
Ось ніч – її я розумію. А от сорочка на тобі химерна, таких не бачив, тут таких нема. Ці візерунки наче вени тіла, тільки золоті. І ти так гарно хилитаєшся в повітрі ніби в гойдалці.
Я підійду – не бійся, мій крок лягатиме раніше од своєї тіні... спокійно, бачиш – тут досить тихо й затишно – ці довгі тіні не шумлять дарма... А шепіт цей – так це лише гіляччя у вікні говорить з теплим вітром.
Ось краще глянь з якого дужого й старого дерева змайстровано було цей стіл. Певно це дуб був, чи ясен. Ці лінії на ньому ще й досі мовчать про ті чотири лапи, що лазили тут десь аж до сонця... То кіт був, чи коза, чи може то було двійко закоханих, що тікали у затінок і на висоту, годувати одне одного полуницями і поцілунками, хто-зна... Зачекай, я вже дуже близько, майже як та перша зоря, що пробуджує нічних метеликів і співи по той бік широкого озера.
(Раптово відстань між нами зникає і я вже можу тримати тебе обома руками за плечі, а тоді опускати руки до низу по спині...А тоді назад...)
Знаєш, якщо я більше тебе не побачу, залиши хоча б спогад, аби я міг у миті найбільшого спокою витягати той спогад як ножа з торби і відчувати себе захищеним... відчувати себе майстром...

ІІІ
Малесенькі ранкові метелики розтуляють мої повіки білосніжними гострими крильцятами. Доброго ранку, нічний спогаде, доброго ранку...

Коли ти починаєш називати речі своїми іменами
мені стає моторошно
неділя одягається в будень
кіт мишей висвячує на той світ
а кактус на твоєму вікні нагадує людську душу
круглу
таку що хочеться до не неї торкатися
не шкодуючи пальців і не думаючи про наслідки
ти кажеш що найкращу каву іще не виростили
що « травеньв’яне» а червень стане останнім місяцем людства
бо дорогу у небо нам вказуватимуть кульбаби
ти кажеш що в моді сьогодні (тобто в неділю) національні мотиви
і одягаєш усе навиворіт
спалюєш день як останнього сірника
і топчеш босими ногами тліючий попіл вечірнього міста

(перебігаєш з барів у ресторани, гуляєш, п'єш за любов, співаєш караоке, фліртуєш, підморгуєш офіціантам, береш подвійне, замовляєш ще, їдеш верхи, скачеш у гречку, рубаєш від плеча, забуваєш про головне, робиш себе сильнішою, як казав Ніцше)

і називаєш все це своїм іменем
чи скоріше його змістом

я уявляю як десь
у холодних водах
під Севастополем
ти годуєш риб іржею
і намагаєшся не забути
музику власного імені
наспівуючи щось із Бітлз
гойдаються канати
важкі жилаві
схожі на руки амазонського рибалки
ти трешся об них
трешся об воду
об бетонний причал
як весняна кішка
що просить свободи
аби подумати
бо тобі як і їй
як впринципі і всім нам
не вистачає глибини
і пісні
старого
голубого кита