Зачахли недоглянуті сади
весна просякла крізь торішнє листя
солодке світло падає згори
усе минає
і стає колишнім

Бентежить вітер спогади дерев
а час втікає як вода між пальці
напоєна земля снігами вщерть
і ми на цій землі
лише вигнанці

Стою мов зачарована в саду
лоскоче світло променем барвистим
у кожного свій час на мрію на весну
дарма що часом може
й на колишню.

Гнізда кудлаті
птахи самотні
в узголів'ї дерев розлогих
наче безодня
небо голодне
сивіє скронями Бога

Вітром розвію
снів буревії
день у благенькій ряднині
тулю до серця
ніжно що зветься
радістю в кожній хвилині

Не докоряю
все ще чекаю
може весна запізніла
понад садами
густими рядами
постіль стелиться біла

Так невгамовно
але безмовно
дні замінюю днями
мов божевілля
зимове похмілля
хто приведе нас до тями

Профіль птахи на обрії серця
у порепаній часом свідомості
куди ж моє серце несешся?
не згубися лише в невідомості...
Проводжаючи потяги довгі
на перонах холодних вокзалів
на зупинках від себе й до себе
й коли вірші пишуться. вдалі
Відпусти із вітром в безмежжя
спогад про час і про рану
стільки квіти приносять щастя!
мабуть садом квітучим стану
Певні речі ціни не мають
як от ангела ніжні очі
як любов що стала весною
коли хтось пригорнутися хоче
Вже птахи повертають додому
над забутими Богом містами
На порозі чийогось чекання
думки проростають листами
Доторкаю пелюстку руками
пригортаюся серцем до неба
день зникає як цятка у морі
щастя там де шукати не треба.

Історія земного раю
Такий собі незвичний діалог
Смакуємо горнятко чаю
А поруч тихо ходить Бог

Постфактум. Крапка після часу
Майстерно опрацюю епілог
Вдягає Бог убогу рясу
Едем вже більший ніж для двох

Минають Образи обрАзи образИ
І кожен день розписує нам ролі
Постійний тільки спокій за вікном
Сивіє сніг на терезах чиєїсь долі

Проймає наскрізь згорблена печаль
Вмирає сонце в неба лоні
І лик його – червоний жар
Облизує дерев убогі скроні

Вимощую словами ніч
Чи вистачить рядка скупого
Щоб обійняти голіруч
Віршем сирим мою тривогу

Щоб спопелити всю печаль
Що пророста крізь гущу ночі
Згубив хтось серце у юрбі
Комусь позерство ріже очі

Над ранок п’ю солодкий чай
Щоб раптом день гірким не вдався
Горить блаженно небокрай
З антракту день новий почався

Перфоменс
голодного часу
спотворює тиші обличчя
і нашим душам-птахам
в саду у Бога
не спиться

У кронах
старих дерев
кублиться небесне птаство
старі дзигарі заросли
час із присмаком
щастя

Вбоге
чиєсь життя
випало із хіт-парадів
крила нові змайстрував
доглядач
небесного саду.

Сукня - кольору джему із вишні
погляд густий, як торішнє вино
на ногах - класні капці
з ремінчиком ніжним
ти ідеш поміж трави
в туман, в молоко

Залишаєш позаду неспокій і вітер
най шугають у парі під небом п'янким
на одному з дерев
ти залишила крила
і ще декілька мрій
посадила під ним

Шаль, наче квітка барвиста на шиї
ти ідеш уперед, довгокоса, без мрій
ти сама, як та мрія -
світла і чиста
випромінюєш подив й тепло
з попід вій

Гуснуть тумани, снують понад трави
ноги купаєш в холодній росі
а повітря довкола
із присмаком щастя
а щастя довкола
як цукру в сльозі...

Світ може почути про тебе
А може почути тебе
Коли ти обираєш мовчання
То мовчиш про хороше і зле

І усмішка твоя крізь сльози
Змусить когось радіти
Не досвідчимо раю земного
Коли не станем як діти

Нехай усе зачекає
Коли вірші пишуться рясно
Я кілька хвилин позичу
Взамін на дещо прекрасне

Часом рятуємось друзі
На узбіччі власних ілюзій
Засудивши, ведемо на страту
Гарну мрію крилату

А потім малюєм в уяві
Ескізи картато-пістряві
Схеми для нашої втечі
Такі досконалі, до речі

Руку на плуга поклавши
Назад оглядаємось завше
А відстань від себе й до себе
Назвали – «Дорога до неба»

Мрій ми навчились боятись
Вони можуть, власне, здійснятись
Зо всіми, та лиш не з собою
Готові ми завжди до бою

Прагнемо правильно жити
Себе вже навчились дурити
Медалі щодня здобуваєм
Під ними себе й поховаєм.

Досить приємний настрій
легкий аромат "Ніна Річчі"
на обличчі твоїм обережно
малює усмішку Да Вінчі

Поміж кілька мінорних акордів
пахне кава кориця і димом
досить приємний настрій
після закінчення зливи...

Ховаєш
улюблені сережки
в коробочку
з узором квітчатим
кольору
старого золота
на ніч
Збираєш
дрібне намисто
розсипане рясно
по підлозі кімнати
відтінку
твоїх очей
за північ
P.S.: тобі личить
срібний перстеник
з перлинкою

На картатім обрусі
з мереживом по краю
ангелик з тіста соленого
просяк запахом лаванди

Сонце все вище.
Чекаю лелек з вирію.
Твої ночі холодні.
Таки весна.

Поночі поруч проросли
поет і подих...

Пробігаєм щодня
повз дерева і квіти,
не бачим ні неба,
ні сонця над нами.
Занурені в себе,
далекі від світу,
шукаємо щастя роками.
І кожної днини
у поспіху, в русі
жадаємо хліба
і прагнемо слави.
Щастя у землю
міцно й назавжди
втопчем своїми ногами.
А люди навколо
сміються і плачуть
у вирі скаженого часу.
На відстані кроку
їм дивимось в очі
і в душах копаємось ласо.
І спраглі
любови вони ще чекають,
а ми їм не можем -
не хочемо дати.
Заблукані в світі
забули про літо -
нам бігти, іти, поспішати!
Бо завтра уранці
нас знову чекають
дороги, тривоги,
летіти, горіти...
Як завжди для щастя
півсвіту замало,
а цілий – не подолати!

Скільки губиться вІршів
на дорозі життя. Щодня.
Скільки слів і думок
ще не сказаних.
Вони завтра без нас
проростуть в небуття. Майбуття.
У медово-полиновий
присмак забарвлені.

Я фрагменти щастя
міцно у долонях
пронесу крізь кадри
чорно-білих днів.
Спокій - лиш омана
на дорозі часу,
нетривкий уривок
найсолодших снів.
Хай біжить шалено
час від нас за обрій,
розтоптавши мрії,
обдуривши всіх.
Я залишу в серці
віру і надію,
і дитячий щирий
найсправжніший сміх.

Зготуй мені смачного чаю,
і не питай, чому мовчу.
Я... часом зовсім забуваю,
що нас з тобою вже немає...
Кудись думками відлечу.
"Не йди!" - не скажу - прокричу.
І піднімаю вгору очі,
"Ну як забути?.." - шепочу.
Твій чай ковтає моі сльози,
я знову плачу, знов мовчу.

На долоні світу ніч танцює тихо,
розсипає зорі пригорщами вниз,
покотився місяць та й упав за стріху,
заглядає в хату, наче хитрий лис.

Понад сонні трави скрізь туман сивіє,
тулиться до стежки теплим молоком.
Ніч холодні роси сипнула під вії,
Замаїла землю зоряним вінком.

Господи,
я щойно подякувала Тобі
за світло на електричних стовпах,
як Ти одразу дозволив
вимкнути його.
Натомість я змогла
гостріше відчути дощ
і зрозуміла,
що моі сльози
не є єдиними
в цьому холодному світі...

Пташки...
Маленкі чорні силуетики.
Що вам видно в тумані
з вершин голих дерев?..
Може, ви ще спите
попри ранкову метушню
людей-мурашок.
Чи просто мовчки споглядаєте...

Ще зовсім трохи до весни.

Безхмарно небо посміхалось
крізь вицвілу палітру дня.
Лише графітові дерева
(ще зовсім голі)
шукали сонця
і земля
від снігу втомлена
дрімала.
Щоб завтра, вставши,
розцвісти,
покритись зеленню мякою,
і наповнити острови
душі моєї
ранньою весною.

Старий годинник, час новий,
а спогади такі химерні...
Мов той засушений листок,
що загубився поміж терням.
Книжки старі, а правда - та сама,
незмінні істини відверті,
нема потреби в них, нема,
ми всі такі сухі й уперті.

Чисті серденька дитячі...
(Вони лиш навчаються жити!)
А ми вже не вмієм прощати.
Ми ще не навчились любити.

Заплуталось сонце поміж антен,
коли вставало над ланом,
і виткало небо свій гобелен -
розцвів понад полем світанок.

Знаю, життя це колись промайне,
як подих вітру над ставом.
Люди не дбають про душі свої,
про тіло лише пам'ятають.

Не бачать зовсім плодів омани,
бо плід брехні не гірчить.
Колись людей на землі не стане,
проте, краса вічна, вона зла не терпить.

Дякую Тобі за те,
Що Ти просто є.
І за твою Любов - дякую.
Дякую Тобі за те,
що кожного ранку дозволяєш бачити сонце
і людей, які мене оточують.
Дякую за хліб, яким я насичуюся щодня.
І за натхнення до праці,
яка зробить досконалішою.
Захисти мене від гордості,
яка може знищити,
і від самолюбства,
яке може зробити сліпим.
Навчи мене бачити світло там,
де панує темрявява.
Навчи мене щиро любити,
бо щира любов все прощає, очищує і освячує.
Амінь

Тримати тиші тіло трикотажне,
Топтати тінь тендітної трави,
Творити травень з теплого туману,
В театрі тому тільки танець, творчість, Ти...

Ця чорно-біла зима
В моєму щоденнику пам’яті затримається надовго

З її облізлими оливковими
обличчями хат і сумними очима вікон
з її блідою яскравістю світла
у переламанім тремтінні невгамовного часу...

Засушені квіти
поміж пожовклими сторінками книги...
Їхній простір тепер обмежений.
Але вони, як і слова,
зовсім далекі від системи координат...

Ця осінь тепла і м'яка,
Мов помаранчі спілі,
Лежать листочків зморщені тіла
На кам’яному тілі.

А сонця вже скупе тепло
Не здатне розігріти,
Летять думки в небесне тло,
Немов до мами діти.

Загублений сьогодні день
Віднайду завтра в слові...
Я руки тягну до кишень –
Вже холодно у Львові.

І згорточка тиші в порожній шухляді
Старого креденсу ось там – при вікні,
І спогадів згустка застигла у рамі,
Порепаній часом, забута людьми...

А час павутинням оздоблює стіни,
Жоржини цвітуть у садах,
Я пакую думки у стареньку валізу,
Немає правди в словах...


Вже осінь наповнила землю дощами,
І листя холодне цілує асфальт,
Я поглядую скоса на фото у рамі,
Де пам”ять усе повернула назад.

Доспіли мої вірші на папері
Мов яблука в осінньому саду,
А я си ” їду на ровері
І думаю про то, як я живу .

І завжди трапиться деталь,
З якої плачу, чи сміюся...
Так сильно тисну на педаль –
Додому швидше повернуся.

І розумію, що всі ми
Такі не перші – кращі, гірші...
Доспіли ябка у саду –
Вже відлетіли мої вірші...

Ти пахнеш вчорашнім дощем
І свіжими квітами нині.
Крізь прочинене злегка вікно
У кімнату вливаєшся тінню.

Бачу трохи яблук в руках –
свіжих і теплих , осінніх,
ми з тобою з”їмо їх навпіл
і трохи сховаємо в сінях.

Я позичу у вітру пісень,
і сорочку в старенької скрині.
Ти прийдеш із теплим дощем
і свіжими квітами...Нині.

Ми будемо їсти яблука знов
і тихо співати про гори.
Ти спитаєш мене про любов,
а я запитаю про горе.

І зайде за північ давно,
Стане тихо і темно у світі.
Ми прочинемо злегка вікно
і в сад проллємося світлом.