Ніколи серце не було так близько
щоб так далеко

Повні життя ліси
вздовж нескінченних колій
що звиваються планетою

Небо важке як долівка
тисне згори сіризною

Кожен пункт призначення
стає крапкою відліку нового
шляху
пункту
значення

Часом гадаєш що отримуєш подарунок
натомість стаєш дарунком

Не знаєш поки не маєш
збоку речі легше збагнути

Все що так близько
залишається непомітним

Кожен ранок приходить і не питає
чи він для нас...

Це годинник
що його засипало піском до опівночі
він був неспроможний іти
крізь нетрі ликавого простору часу
ховаючи порепане обличчя
у хащах власного самообмеження

Ознака ночі в коралову цятку
покрила небо над зводом
птахи долали останні відстані
імітованих пір часу
до самозабуття
до самовиснаження

вдало припасовані шматки матерії
до тендітних душ

червона трава на стадіонах
бо зеленої вже більш ніж недостатньо

небо кольору потертих джинсів
затягнуте ремінцем безпеки

проекція ідентичності особи
в необмеженому просторі
(безмежній простоті)

органічна зовнішність твого часу
високо зведені брови мостів

свіжа газета на ручці дверей зовні
урбанізація свідомості

формотворення неочікуваного
так як усі прокидаєшся вранці

улюблений ровер
став принтом на светрику

стільки кольорів у твоїй голові
і про всяк випадок

маска

у сумочці.

Твоя любов, що стала весною,
Твій погляд, що дивиться на мене
безліччю зір,
і тихе серце, преповне турботи.
Як зрозумію це все, мій Боже?
Чи не пройду повз самотньою людиною,
чи не пропливу тихо німою рибиною,
чи не повішу великого замка на серце,
не знаючи, хто стукає до мене?
Та хто тебе збагнути здатний, Боже...
Кожного разу ти обертаєш мою самотність у скарб,
мою мовчанку - в повноту спілкування,
проходиш крізь двері,
не відмикаючи жодного замка.

І стільки думок у моїй голові!
Стільки кольорів!
І тихої радості... Ти поруч.

Хто ти
що йдеш попереду
закутана
в світанкову крихку тишу
Розцвітають квіти
на місці
де робиш ніжні
впевнені кроки
Не оглядайся назад
світ банально смішний
щоб збагнути твій намір
спокій у тривозі
усміх у сльозах
Небо горнеться до землі
там
на горизонті
полотно любові
виткане із болю
Твій шлях довгий
хоча
можливий...

Хто ти
що зникаючою цяткою
виднієш
на сивому горизонті
промовляючи стиха

вирушай у дорогу
з легким багажем
скільки ще всього
тобі не потрібно.

Шукаєш нагоди
самотности
як рукавичок
в мороз лютий
серце розхристане
тріпоче
чого вартий горіх
без шкаралупи твердої
під якою ядро смачне
спів пташки
дзвінкий
у неволі
бачиш
хтось так дотепно
почепив місяця
до небозводу
зісподу
і навіть вночі
світло на землю
ллється
крізь мільйони дірочок
хмари наших сумнівів
колись розійдуться
відпусти на волю
пташку
що б'ється
в грудях.

Досить любити слухати
і пізнавати...
Ян Твардовський

Часом ті хто не вірять
відкривають очі тим
хто сліпо вірить
День не змінює ночі
а лиш доповнює її
І коли ти ще спиш
хтось розчищує вулиці
від снігу
для тебе
Мерзне Богородиця в руки
долоньки зложивши в молитві

Якби ж то мені тої сили
як в пагінчику малому
що крізь асфальт
дорогу до світла намацує.

Нам не вистачає
кількох хвилин
до пунктуальності
дивно
сонце завжди
сходить вчасно
чому дорога
назад
коротша
і все
що
змушує
рухатися
нас вперед
робить неактуальним
повернення
в минуле
хоча
вибір залишається
за нами
пташка
мусить
навчитися літати
завтрішній день
обов’язково
прийде
і сам попіклується
про всіх
ПТАШОК
які НЕ знають
що НЕ можна
НЕ літати

Так тихо довкола
то десь засинаєш
ТИ
пташка співає оду
для дня
що втікає
як пісок
крізь пальці самотності

На роздоріжжях
ще не згаслих
сподівань
ми не зустрічаємось
навмисне
уникаємо власних тіней

Потрібні акценти
в цій партії
ЖИТТЯ
яку виконуємо
розставляє
ВСЕВИШНІЙ

Залиш для мене
під розлогими
під деревами
щось таке вільне
як вітер
що невпинно цілував
моє волосся
коли я бігла
назустріч щастю
така замріяна…

Тоді ще не знала
що біль минає
по собі
залишивши
шрами

Вони
як сіль
без якої не засмакуєш
РАДОСТІ
що тут
і тепер
відкривається.

Травою зеленою
проростає
туга
вище мене
немає сенсу
набивати
валізи
вже вщерть наповнені
болем
забутися
просто
комашкою срібною
кудись
податися
поночі
а потім
прорости деревом
на підвіконні
чийогось
чекання

P.S.: замість серця
півяблука зернятками
спілими цокотить