Гори пручаються нерухомою масою
як товсті корені буків
ти не бачиш дуже старих стовбурів
вони застигли дерев’яною кашею
що їх варто їсти лише руками
лише руками їх варто бачити
а шкірою – чути
як одна старезна пані
сидить на гілці й жує щелепою.
Її босі вени й ноги доволі відверті
тверді долоні як дерев’яні бочки
«чому іншим безвітряно в очі?»

Досить гортати щоденник назад, це як плисти проти течії
Зупинися, дощ чи душ зробить з тебе людину
В руках крихти запліснявілого печива
Замочити їх у воді з-під крану
Замочити, як серйозний снайпер грайливу ніч
Краплі ночі течуть до кінця
Їх голоси нагадують одну річ
З твоєю душею, з відблиском борця.
Блищить скляна куля, її несе вода
Якщо це вода. Крізь кулю видно слова
Якщо це слова. Але шкіра відчуває лише скло
Гладке й холодне, як і небо колись було,
Доки світ не став склом.
Тепер немає топорців чи тяжких предметів
Аби світ почувався затишно й безпечно
Ніяка тварюка не пише сраних памфлетів
Аби ти почувався затишно й безпечно
У склі світу, вплавлений у свою кімнату,
Як комаха у бурштин. Лапками пришитий до течії
Скла. Але хтось сидить на піщаному березі, п’є скло
Й не п’яніє. Це сонце, лише йому вдався план втечі.
10.10.2009