Кров твоя – кавунова м’якоть
Ребра – решітка на вікнах дому
Забуті слова проростуть м’ятою
Наллються у склянки міським водогоном

А тіло – простий автомат із кавою:
Закинеш гроші – отримуєш напій.
Я вчора дивився кіно Куросави
Довго закони вивчав… Хамурапі

І усвідомлював сутність жіночу.
Прозріння бахнуло, наче молот:
Жінка схожа чимось на тамагочі
Хіба що швидко не дохне з голоду,

А так: пониє, поспить, побавиться,
Побачить, що без уваги – і піде.
Сам же кусатиму себе за палець,
Кричатиму: жінки – Гетери або Ізіди?

Вона ж зустріне мене й спитається:
Ну що там, як там, знайшов чи іншу?
А я, побачивши з нею китайця
Промовлю: Господи, дай їй грішній

Простого китайського чи то щастя,
Чи що в комуністів це по фен-шую?
Краще було би не зустрічатися,
Бо от сиджу тепер, плачу, віршую,

Мізкую, чи буде їхня дитина
Цілком нормальним громадянином?
А не якимсь неякісним хунвейбіном,
Що пустить кулю у спину мамі,

І потім чхатиме на традиції,
Не вдома їстиме, а у фаст-фудах
Споганить мову, а їй по пиці
Ніхто й не дасть за такий проступок.

Ото залазить таке у голову,
Коли з образи відвернеш спину.
Тоді притиснусь до тебе голим:
«Пробач. Відроджуймо Україну!»


12.08.09

Судьба, що різні у нас оператори,
Й ні в кого нема грошей аби поповнити
Рахунки. Хоча уже якось однаково.
І ми всі дорослі аби заплакати.
Настирні у банкоматів вогники

Збирають до купи нічних метеликів,
А нас відлякують електричністю
Міжлюдських стосунків, що невеселими
Дротами і радіохвилями мелені
На коди цифр. Із драматичністю

Розкажуть як номер двадцятизнаковий
Тримав стосунки із іншим номером.
Комп’ютер довго іще оплакував,
Назвавши нас цифровими браками:
Любов прописано іншим кольором.

І телефонні розмови скінчено.
Назавжди викинуто із пам’яті
Адреси, мейли, контакти, дівчину
З її стражданнями і протиріччями.
У ICQ її статус : «зайнята!»

Поштові скрині всі запечатані,
До списків спаму е-мейли додано.
Забуто ніки й паролі. Чатами
Шукаємо когось кращого. Сватано
Нас людям з більш цікавими кодами.

«На вихід!» - Кличуть рахунки банківські.
Життя – обірвалося нагло знаками.
Екрани кажуть: немає радості
Від клацань мишкою - тільки капості.
І ми прозорими цифрами плакали.

Та розпорошились Інтернетами,
Попроростали сумними блогами
Про нас не пише ніхто сонетами.
Ось… електронними кулеметами
Розстріляно іще двох закоханих.


8.08.09

Кохання,
Я викурю Дніпро і захмелію.
І це не порок.
Я втілюю собою українську надію
На незалежність власних думок.

Кохання,
Я на тризуб нанизав галушку
І салом заїв.
Кримчани подарують ялицеві подушки,
Й ми спатимемо певно сто днів.

Кохання,
Ми вип’ємо наш прапор державний,
І золота верх
Здамо в ломбард і купимо поіржавілі шаблі
Дорубувати, хто «Ще не вмер….»

Кохання,
Стрибаймо по Карпатах до хати,
Мені вже кортить
Побачити з горища, як змиють Карпати
У неба чорноморську блакить.

Кохання,
Небесний самогон закінчився –
Я протверезів.
Ходімо, врешті, зробимо що-небудь корисне
Державі. Ну хоча б дітлахів.

5.08.09

Пожежні, що п’ють святу воду з небесних брандспойтів
На сповідях мають козирні мобіли блаженних.
Віряни відкриють їм брами святої частини.
Їм пишуть накази верховні вогні безджерельні.
Я ж ранки затримую поштовхом кволого пальця,
Стираючи грані між плюсами і мінусами.
Під владу, як дощ потрапляю, змиваючи совість,
І знову відроджуюсь Феніксом з попелу правди.
Тривогою б’ється у грудях мій поклик життєвий,
А я витрачаюся дзюркотом на коливання.
Збираючи себе до купи, встигаю розпастись
На гомін у вухах і відео на моніторах.
Щелепи вставні у державі пожежної влади.
Я знаю, де їх потойбіч уночі зберігають.
Готові рої полетять і зламають всі зуби.
Нехай потім спробує нас укусити за руки!
Пожежні при ЗМІ викликають щораз алергію -
Кричати не сила, бо вже відсихає терпіння.
В нас бомби летять по оптоволоконних мережах,
А ми все пускаємо з пальців три хибні мішені,
І молимось сотням юродивих гуру-адмінів,
Аби тільки мали ми змогу затримати ранки!
Бо ранком безболісно можна віддати надію,
Пустивши її у відкрите вікно на екрані.
Святої води набираємо й варимо каву,
П’ємо з шоколадом пресованим з вранішніх марень.
Шукатиме нас обеззублена влада гаряча,
Стрілятиме мотлохом відволікання уваги.
Підключимо потім артерії до Інтернетів,
Шукаючи владу на совість, пожежу на серце.
Тим часом, водою з-під кранів попечені нирки,
Стріляють у поперек кулею підлого часу.

26.07.09

Холодом Арктики вбитим під нігті
Брешеш по шкірі, кружляєш по тім’ї
Хрум, і ламається крига, пливе
Крах! Бережися _ лоскоче дельфін.
Топік рожевий , білі кросівки
Пахнеш водою зимових фіалок
Зламано фалос, збито опалу
Вставлено замість очей кінокамери
Арктика в стегнах, нирках печінці
Плутано жовчні ходи серед речень
Кулі розтанули маслом у мисці
Для забезпечення хворих на герпес
Морок небесний стогне у морі
Чорному, мертвому, мармуровому
Літо западало крапкою в кому
Практики мало для часу людського.
Експорт релігії і вентилятори
Прагнення влипнути у філософії
Захери мазохи, мазохи захери
Я виливаюсь у каналізацію.
Трапами, трупами кроки в безслав’я.
Криками в прірву заглушено совість.
Раб прокидається ситим і добрим
У Радіохвилі на березі моря.
Імпорт релігії через Антарктику.
Спека вгризається через опалення
Венами линуть стічні перетворення
Воля – це пошук постійного голоду.
Я пробиваю стіни рогами,
Ламані лінії знову по колу.
гори посипались в порох і мотлох
бийте у дзвони! Іде Вічний голод.

Зажарені мухи в дубовій альтанці
Впліталися мляво у простір між нами.
І ніби знайомі, і ніби коханці…
Кидаємо один у одного спамом.

Дубові щелепи, дубові сидіння.
Ми – тексти. Не більше, ніж мухи й колоди.
Нащадки розріжуть картинки на лінії,
Заплутають наші тіла в фото-шопі

Цупкішали речення в мареві липня,
Втікали у черево повз антивірус,
Будили вдосвітніми співами півня
Останнє, за що ми в розмові молились.

А тексти вмирали, убиті делітом.
Ці файли ми встигли перейменувати.
Стиралися логи, заплетені в літо.
Наш фільм не запишуть на диски пірати.

Мартово 24.06.09

Піски на пляжах Печенігів сірі.
І водосховище від них було печальне.
Комиш в західнім сонці, наче чайник
Шумів, пускаючи по листях хвилі.

Качки і жаби булькотіли тайно,
Запрошуючи нас по їхній вірі
Блакитей неба і води просфіри
Прийняти в службі вечора останній.

Хмарини засинали на ялинах,
Мурахи квапилися у мурашник.
Печальна водосховища пір’їна
Ховала сонце у нічний загашник.

Здавалося: іще одна хвилина,
І всесвіт згасне!


Мартово 26.06.09

З неба ідуть новини в дощі і граді,
Слід залишаючи між лімфовузлами.
Очі втираючи хусткою із орігамі,
Вимкну канал прийому «на автоматі».

Рокотом синіх нервів транквілізатор
Виб’є канву надії у бездоріжжі.
Скрикнути з підвіконня в холодну тишу…
Після грози у носі приємний запах.

Впасти під ноги мокрій брудній болонці.
Встати, і сходами швидше піти додому.
«На автоматі» ввімкнувши канал прийому,
Бачити, як вицвітає диван на сонці.

От і знову країною їде мій поїзд
Містами, схожими на європейські.
Бачу я крізь дерев зелену прозорість
Незорану землю під жовтим перснем.

Кривлячись від гіркого чаю і штину,
Що викривають розв’язані черевики,
Світлом від лампи забарвлю бурштином
Стіл, на якому створився думок гармидер.

Випадкові люди поспівчувають,
Що такий-сякий бідолашний геній
Світ ламає крізь призму чаю
Під новим подорожнім натхненням.

Лоскотно пробігатимуть тілом
Млосні спогади про чужі країни,
Де в обличчя тобі посміхаються мило.
Повз пройшовши, всаджують ніж у спину.

В тих країнах чиста стара Європа
Роздаровує цяцьки-привілеї,
І весь час шукає в чужих окопах
Трупи біглих з концтаборів євреїв.

Підхопивши озеро у нічні долоні
Пролітаю яструбом над полями.
Наче бранця, що втік з євроколонії,
Земляки знайдуть мене вже без тями,

Оп’янілим від смаку ніби-свободи.
Розплачуся любов’ю до псевдо-волі.
Браття з крил познімають важкі колоди,
Вороги насиплють на рани солі.

Кам’янець-Подільський, кінцева – Київ.
Тричі встану прибити зануду-муху.
Я люблю Вітчизну за те, що вижив
Там, де інші здихали в пекельних муках.

Та про мертвих краще ніяк чи добре,
От і маємо, що після всіх лишилось:
Тільки неба блакить, сонце і поле,
Що ніхто не засіює навіть під силос.

За тихим бетоном, холодним і сірим,
Злітає у гору дим атомних станцій.
Відкинувши скромність, голодні повстанці
Дорізують тих, хто засів у квартирах.

АЕСи, як прихисток всім безнадійним,
Дозволять ввійти у розжарені стіни,
І хвилі отруйної білої піни
Під напівзруйнованим сірим склепінням

Омиють нам ноги, отруять нам шкіру.
Повстанці не сунуть сюди свої морди.
А нам залишається тихо і гордо
Вмирати і бачити світло крізь діри.

Надія на те, що цей бій скоро стихне
Вмирає із кожним пронизливим зойком,
Від цього здригаються люди у койках,
Та кров по артеріях змучених стигне.

Ось я не витримую, перший зі злиднів,
Побачивши зовні покинуту зброю.
Тікаю з АЕСу, і ніби стрілою,
Добіг до гвинтівки. Схопив, і підстрибнув.

Побіг метеором до сірого дому.
Його вже очистили. Він вже порожній.
Сюди не зайдуть комісари ворожі.
Мене не вполюють у купі бетону.

Тепер я мисливець. Тепер Я на ловах
Гвинтівки приціл, як вікно у майбутнє.
Покаже, хто з виродків стане наступним,
Хто думав, що зможе, а він не готовий.

Стрілятиму, поки набої в кишені,
Не вистачить – значить піду врукопашну
Хай ноги обдзюрять, кому було страшно.
Мій погляд – в прицілі, тож я – незнищенний!

14.04.09

Мою голову мили піском і отавою,
Коротили ноги асфальтами миль,
І поклали до Бога, понад Влтавою
В Білий чеський автомобіль.

Крила різали шумом над Токіо,
Маріуполь з Кривбасом легені вбивав.
Встановили пам’ятника високого,
Щоб надати образ орла.

Тільки пам’ятник – десь під Харковом
Де навряд чи проїде радянський танк.
Та покійним зазвичай якось однаково:
На могилі що, Хрест або Ангх.

Заспокойте заздрість звірячу втіхою,
Що залишив я щось і не вам – не собі
Я – людина планети, і дідька лисого
Виймуть душу мою із землі.

Потім, хоч піраміду будуйте єгипетську,
Чи то пак,насипний слобожанський курган.
ЦЕ - умовності! Знайте лише, невігласи,
Що уже не завдячу я вам!

Цей час – час втілення мрій,
приблизно друга година ночі.
Коли відкриваються всім охочим
двері до світу чарівних подій.

Ти маєш також у кишенях ключі –
варто лиш добре пошарудіти.
Їх носять у п’ястоках крихітки-діти,
заснувши у ліжку їх дістаючи.

Повітрям блукають сонливі дрімки.
Ти переді сном настрій маєш чудовий?
Якщо ти до мандрів у казку готовий –
по хвилях пливи чарівної ріки.

Ти бачиш, у сні відбувається те,
чого би не мав у бадьорій уяві.
Лише стережись запливати до Наві,
з якої наврядчи відпустять тебе.

Як спати ітимеш – то вже не забудь
дістати ключі та замислити мрію.
здійснивши її, серце спляче зрадіє,
то ж очі заплющ – і сміливо у путь!

Завтра до Вікраха…
Назад, назад!
Чекає Держпрому рима.
Вигин маркізу – ботанічний Сад!
Тенета доріг, крізь гул канонад
І стьобану ковдру диму

Тікають від серця.
кудись, кудись!
І, ніби пухлина раку,
Вбивають околиці передмість,
Женуть на узбіччя тваринну злість,
До придорожнього знаку

«Вікрах!» І смуга червона, мов мак -
Навскіс по літерах чорних.
Це значить отак поїдає рак
міста, де життя відбиває такт
агонії … неповторно

1. Вікрах – це там же, де Рлай
2. Тільки час там інакше плине.
3. Місто вважали столицею України.
4. Та тільки славетний Козак Мамай,
5. Коли викрав мапу у Альхазреда,
6. Довів, що Вікрах – космічна база,
7. описана у словяноарійських Вєдах.

Як це? – Мене і не знати
за голосом, образом, словом?
Мене мають вивчати
в загальоноосвітніх школах.
У класах висять портрети:
Я, Шева, Франко, Українка.
Я в літературних газетах
принаймні на двох сторінках.
Цитують творіння митці
Спілок письменників у-країн,
Переклади роблять усі:
негр, жид, москаль, караїм.
Пам’ятник з бронзи, граніту,
гіпсовий бюст на підставці,
на будинках пам’ятні плити,
твори у кожній книжковій лавці.
Конкурси і фестивалі
проводять імені мене
лауреатів нахвалюють
Засоби МІ незліченні.
Вулиці чи навіть місту
прізвище моє дарують
всі провідні артисти
портрети мої малюють…
Ось я у зеніті слави -
Ім’я моє носить планета…
Та тільки аби так стало
Треба спочатку померти.

О! Боже?! Нарешті! Доброго дня!
Чи що там у Тебе зараз?
Тут сталась зі мною така фігня,
Вона мене дико парить.

Раптом пропав зі світом зв'язок.
Як би це пояснити!?
Вранці прокинувся, тисну «ОК»,
Пише:
«Немає зв’язку зі світом»!

Думаю: «Йо! Невже я ліміт
Підключень в житті перевищив.
Чи встиг зберегти в «Блокнот» заповіт,
Витерти килим для миші…

Я розумію, ти там один.
Напевно з двома руками.
Та, вибач, кепський ти сисадмін
І геть нікчемний програмер.

Досі, чому створити не зміг
Діючу службу підтримки?
І що це у тебе за юзерпік?
Знайди прикольну картинку.

Чуєш, зроби собі ICQ,
Чи скриню, хоча б на фрімейлі.
Хочеш, тобі її я зроблю?
Ти відповідай нужденним.

Боже, нарешті це пекло чи рай?
Бо в мене нема вже сили.
Боже!.. Боже!... Відповідай.
А, все! Мене вже підключили.

Зима. Плюс п’ять. І зуби по полицях.
Собор Покровський. Пиріжків кориця
На метрів сім від білого кіоску
заплутала свій запах у волоссі.

Стаканчик штучний кави з автомату.
Зігріє руки напій гіркуватий.
Обмане післясмак мій рот, язик і шлунок.
Дзвін з язиком злились у поцілунок.

Прочани валять у неділю зрання.
На службу одягли красиві вбрання.
Сьогодні свято. Може, Водохреща?
Тоді із кавою стою тут недоречно.

І Бог, в якого вірив я в дитинстві
Мені накаже: Забирайся звідси.
Та я піду… Із запахом кориці
І кавою, в міцній людській десниці.

Покарай мене, Боже, за хтивість,
Доторкнися до моїх думок,
Бо відколи ми всі з гори вниз покотились –
Я чіплявся за землю, аж змок.

Але хвиля людської зневіри
Мене змила до темного дна,
І я бачив життя лиш у кольорі сірім:
Так, неначе мені Сатана

Окуляри на очі нап’ялив,
І забув я про всі кольори.
Тільки ступені сірого світла буяли.
Навіть пекла вогонь засірів.

Зогрішив я відтоді багато.
Покаяння настав мені час.
Не залиш мене , Боже, без кари і ката,
Але барви… Хай сяють в очах

Хоча б день, хоч годину…хвилину!
Дай побачити світ в кольорах.
В мені знову заграла та хтивість нестримна
Але в серці залишився страх,

Що не буде прощення, і милість
Не зійде з твоїх сильних долонь.
Відчуваю: хвилини мені залишилось
Існувати. О! Боже! Либонь

Не померти без віри у краще,
Не згоріти у пеклі без барв!
Ось тепер вже можливість прозріння не втрачу…
Погребальний вогонь відгорав…

Дим угору злетів. Крематорій
Працювати почав як завжди:
Нових трупів привозили голими з моргів
Попіл свіжий огидно смердів.

Цього попелу купа сіренька
Залишилася з дядьки того,
Що про Бога згадав у останній свій день та
Безбарвно пішов у вогонь.