Я чую як поезія звучить
І кожна літера як нота
Тихенько в душах шарудить
Відлунням сторінок блокнота.

І кожне слово як живе
То голосніше, то тихіше
З тобою дихає, бреде
У ритмі прози й віршів.

Я чую як слова летять,-
Танцюють трайбл в небі
А потім втомляться і сплять
І знову мчаться при потребі.

А тиша...тиша як акцент,
Що погляди єднає.
Я чую слово як живе:
Воно ніколи не вмирає.

2011

Тихий шепіт твоїх слів
і ніжні звуки флейти.
Яскраве полум’я думок.
Старі пластинки і касети.
Потертих мрій дзвінке відлуння
Й тривожний серця стукіт
Душа у пошуках прозріння,
І вітру тихі звуки.
І краплі суму за вікном
Безшумно ллються з неба.
І щось кричить, неначе в сні:
СПІЙМАЙ ЦЮ МИТЬ ,ВОНА ДЛЯ ТЕБЕ

розплющивши очі
погожого ранку,
на повні груди вдихни.

відчуй всю красу
і свіжість світанку,
думки всі докупки згорни.

усвідом, ти -мистецтво
і твориш прекрсне.
Нема тобі в світі ціни.

Думки твої вітер
як питимеш каву
вкраде і здійме догори.

люблю цей день, і дощ, і холод. люблю грозу і тихий спів. люблю відлуння твоїх слів і кожну мить, що творить спогад.
***
кожне життя є частинкою світу,
Кожна хмаринка-частинкою неба.
Кожен шматочок-частинка від чогось,
А я -половинка від тебе
***
Подаруй мені час. а може, не треба. Подруй мені небо. або краще нас. Подаруй мені зірку, не ту, що на небі. а я вже віддячу,як матиму час.
***
націлився Амур, і як ви здогадались, влучив...
Він серце продірявив, цей біль і зараз мучить.
***
а треба лиш бути потрібним...
потрібним для світу, для друзів,для всіх.
потрібним для себе,
без цього і жити потреби не буде зовсім...
***

Там хтось спить на лавці,
Хтось їде в Чоп,
Хтось просто гасає кругом,
Та мені то далеке, бо серце співає
Моє про кохання й любов.
Там хтось будує,
Там хтось руйнує,
Там хтось краде все бігом,
Та мені то далеке, бо серце співає
Моє про кохання й любов.
Там кулі літають,
Там в когось стріляють,
Там хтось втратив всю свою кров.
А мені то далеке, бо серце співає
Моє про кохання й любов.

Це місто вічних левів,
місто п'янких надій,
Це місто, де машини
виринають звідусіль.
Це місто, де трамваї
в дощі тихенько хмуряться,
Це місто, де прохожим
всміхаються вулиці.
Це місто пахне кавою,
й нестримним рухом днів.
Це місто, що ласкаво
запрошує усіх:
"Відвідайте музеї,
й картинні галереї,
зробіть із фотознимків
малесенький альбом.
Погляньте на скульптуру,
мою архітектуру-
у ній тече життя,
як в ваших венах кров"

Примарне місто охопив туман.
накрила ніч його своїм покровом.
не видно неба і землі-лиш місяць й зорі.
Заховані у сутінках дуби ледь-ледь поскрипують від вітру.
Бредуть народи і віки над темним лісом.
Ховається у нім, немов дитя від злих очей,
Моє життя.
Кривавий соколиний крик доноситься із вітром.
Тікаю, та не зна куди, подалі з цього міста.
Все далі в ліс, все більше дров.
Чим більш боюсь, тим більш блукаю.
Все!Досить!Осточортіло!
Для чого це сама не знаю.
Заплющу очі- не прокинусь.
Подивлюсь- зовсім не засну.
В своїх думках до тебе лину, чекаю знов дощу.

Хочеш, я намалюю тобі квітку?
Квітку, яка так приємно пахне нічим.
Просту білу квітку, що схилила свою голівку.
Не хочеш?
Тоді я намалюю вогнище.
Вогнище, чиї білі язики полумя
не здатні зігріти навіть те, що вже тепле.
Ні?
Гаразд, намалюю я людину без духа та душі.
Людину, котра просто дивиться через аркуш паперу.
Дивиться й нічого не бачить і не розуміє. ЇЇ очі порожні.
Що знову ні?
Вже не питаючи тебе, малюю я себе.
Себе з букетом свіжих квітів і вогником в душі.
В моїх очах мої думки, якими пахнуть квіти.
Вдихаєш їхній аромат, і знов мовчиш-тепер ти знаєш все.
Ну що мені робити?...