Я - чорна кішка, що приносить удачу...
Якщо шляхи наші зійдуться - не чекай невдачу...
Я стараюся триматися осторонь від людей...
Я завжди ховаюся в світі тіней...

Я буду кішкою, я нікого не кохатиму...
Я не кохатиму і чудово це знатиму...
Я буду чорною кішкою яка гулятиме одна...
Я буду чорною кішкою, що завжди сумна...

Але в душі я буду не така...
Насправді я буду дуже проста...
Я буду завжди в компанії гуляти...
І сумною я буду рідко бувати...

Така я буду в своєму майбутньому...
Така я буду в своєму житті незабутньому...
А зараз я чорна кішка - ласкава і ніжна...
Вся я ніби білосніжна...

Але час прийде і стануться зміни...
Не знаю чи будуть добрі ці переміни..
я стану неповторною чорною кішкою...
І більше ні для кого я не буду насмішкою...

А на вікні стоять нарциси..
Вони ще не зів'яли, як наша любов..
Як ми розійшлись, уже місяць пройшов..
А кохання наше я не забуваю..
Я його все пам'ятаю...

А все ж я не розумію... Чому ти досі мене кохаєш?
Чому ти завжди все мені пробачаєш?
Ти ж знаєш, що я тебе не кохаю....ти ж знаєш..
Але всерівно мене кохаєш...

Невже ти справді пробачив мені зраду?
І ти ще досі шукаєш у мені відраду?
І нарциси ти ще досі мені даруєш...
На дошці своєї долі мене карбуєш...

Якщо кохаєш ти мене....Я дам тобі шанс один раз..
І я не зраджу тебе ще раз...
І на вікні стоятимуть нарциси....

Кохання безмежне як океан,
Але воно ж обманює, як той дурман...
Заради кохання готовий на все,
І твій розум за це тебе проклине...

Заради кохання ти можеш життя віддати,
Заради кохання можеш Батьківщину продати...
Заради кохання можеш друга зрадити,
І тоді не буде кому в тяжку хвилину тебе розрадити...

Кохання прийде і піде...
Можливо кохання тебе не знайде...
Кохання тоді не розрадить,
Нічого, зовсім нічого не порадить...

І тоді, ти зрозумієш - нікого краще друга немає..
Друг завжди тобі все прощає.
Але пізно ти це зрозумієш, адже
Друга ти втратиш уже назавжди!

Навіщо серце на частини ділити?
Тоді ж не залишиться чим нам любити!
Тоді весь світ стане сумним,
Тоді ж люди не захочуть жити!

Навіщо троянду нещасну ламати?
Навіщо сліди кохання прибирати?
Тоді ж кохання гине назавжди,
Тоді ж люди перестають кохати.

А навіщо тоді людям кохати?
Навіщо ж кохати, якщо від нього тікати?
Тоді ж кохання не зникає...
Тоді ж люди починають ще дужче страждати!

Україно наша люба, чом же ти заснула?
Подивись-но як Росія тебе з газом обманула!
Україно наша люба, що ти дозволяєш їм робити?
Вони ж всі хочуть тебе, як ту муху прибити!

Україно наша люба, гетьманів славних ми пам"ятаємо!
Але чому інколи їх же ж і проклинаємо?
Україно наша люба, чом ж тебе так розкрадають?
Чом ж про тебе українці власне й забувають?

Україно наша люба, нащо ти дозволяєш їм тебе на шматки ділити?
Україно наша люба, нам же ж скоро не буде що любити!

Іди....Іди назустріч своєму коханню...
Іди, інакше кохання тебе не знайде...
Іди, інакше кохання тебе промине...
Іди, інакше все життя ти про це шкодуватимеш,
Іди, інакше все життя кохання своє шукатимеш...
Біжи...Біжи вперед до свого кохання...
Біжи,біжи поки не потемніло...
Біжи, хоч і лице твоє змарніло...
Біжи вперед, біжи, шукай...
Біжи вперед, біжи, непроминай....
Лети...Лети назустріч своєму коханню...
Лети, і ти його зустрінеш...
Лети, і ти його вже не покинеш...
Лети, і вона воно тебе приголубить...
Лети, і вона тебе полюбить!!!!

Сьогодні День Святого Валентина,
день кохання, день зізнань,
тільки деякі дівчата кидають слова зітхань.
У цей день щасливий,
у неї хлопець є примхливий:
він любов не хоче дарувати,
вірші не хоче їй читати...
Сьогодні розлучаються вони,
розлучаються вони - назавжди...
І в потоці хвилювань,
не помічає вона інших зізнань...

Прийшла весна, пора кохання...
а хлопці попід вікнами кидають нам слова-зізнання.
А ми це чуєм і зітхаєм,
Це все пройде, це все ми знаєм...
А хочеться зустріти принца,
що б він мене кохав не тільки весною,
а й літом,осінню й зимою...
Але такого ніколи не буде!
Мій принц про мене забуде...
Весна пройде, цвіт вишні опаде
і мій принц мене обмине, мій принц мене не знайде...
І я залишусяодна, і я залишуся знову одна...

Колись дарував мені рози,
а зараз проливаю я сльози...
Колись не міг прожити без мене ні миті,
а зараз втираю я сльози пролиті.
Колись казав мені вечорами: "Я тебе кохаю!"
а зараз я намагаюсь сказати собі: "Я його вже забуваю.."
Колись додому проводжав мене,
а зараз, мабуть, мене він прожене..
Колись,колись, колись...
Казав мені:"Любити ти навчись!"
а зараз: " забудь,що я тебе кохав...
Забудь, що тебе я навіть знав..."

Наснився мені вчора дивний сон,
ніби, іду я вдень, а темно, як вночі...
Іду сама, а ніби йде він позаді,
А може й ні, а може й ні...
І холодно мені, і тепло..
Нічого я не розумію...
Чому не каже він мені:
"Постій! Чому ти йдеш... у нікуди?"
І йде він позаді...
Немов не хоче полишати він мене...
І ніби й не може він залишитись зі мною...
А я іду...я необертаючись іду..
Іду я в нікуди...

Чому мені погано так?
Чому мене він не кохає?
Чому мене він зневажає?
Чому її ласкає він?
Чому її голубить він?
Сьогодні він мене не помічає...
а завтра він мене вже забуває...
не можу я так більше жити...
Що? Що мені робити?
Може сказати йому?
Ні!!! Ніколи!!!
Нехай буду його кохати я таємно...
І він не здогадається ніколи...

Любовь - жестокая вещь...
Любит он, не любит она...
Или наоборот...
Почему же некогда
Любовь не бывают взаимными?
Почему же она
мучает людей?
Как я хочу, чтобы
люди счастливые были!
Как я хочу, чтобы бы
люди взаимно любили!

Сонце світить....сонце гріє...
Сонце гріє,та не мене...
Можливо нудьга і мине...
А може й ні...
Хоч і боляче мені,
боляче коли він йде,
йде він з нею, не зімною...
Йде і гріє не мене...
Йде і сніг там розтава...
Серце моє, снігом накрива...

Дощ...Сніг чи сонце...
Різниці немає...
всерівно він мене не кохає...
Чи буде холодно мені,
Чи змокну я до нитки...
Всерівно, мене він не зігріє..
Всерівно, він мене не приголубить...
Всерівно, він мене забуде...
Хоч я й без нього жить не можу...
Але скінчилось все...
Скінчилось не почавшись...

Чому кохання змушує робити вчинки непродумані?
Чому через кохання вона стоїтьнад вічною прірвою?
Чому він не розуміє, що вона його кохає?
Чому цілує не її? Чому ласкає не її?
Чому іде вона туди сама?
Чому не намагається переконать її?
Чому готова вже вона зробить останній крок і прірву?
Чому вона не думає що є ще люди, що цінують лише її?
Чому вона не може жити щоб вони раділи?
І згадує вона, яка була щаслива
й радісна колись,поки не зустріла чорта..
Стоїть і плаче...І вже коли вона
хотіла зробить останній крок,
вона іде назад...іде і плаче..
Чому він не прийшов розрадити її?
Іде і плаче... іде і розуміє..
Що він її ніколи не кохав...

Чому, чому так часто буває?
Чомвона його кохає,
а він кохає не її...
Вона ж від цього болісно страждає..
Їй боляче, коли бачить з і ншою його..
Чому він її не помічає?
Чому з іншою час марно втрачає?
І зрозуміє він колись,
що палковін її кохає...
Що життя без неї він прожити не зможе...
Але вона повз нього пройде гордо...
І він зрозуміє, як боляче було їй...
І вслід його вільний погляд затремтить...

Ось і настала вже зима...
А я сама все і сама...
Дивлюсь в вікно, а там сніжинки,
весело літають, грають один з одним...
А я сама..Все мрію..
Так хочеться на день, хоч, стати ними,
і весело літати не одна...
Але все це мрії нездійсненні..
Прийде весна, і всі вони розтануть,
і стануть, як вода...
І не утримати в руках ту воду..
Вона втече із рук..
І більше не побачу я її...
Стою, дивлюсь я у вікно..
Сніжинок вже немає..
Всі мрії розпливлись..
А я залишилась сама...

Іду сама я..сама, сама,сама...
Нема нікого поруч..
Іду..і раптом розумію...
ніхто ніколи не бачив
моєї любові до когось..
Багато вважали мене ідеалом своїм,
Інші просто бачили в мені людину добру,
А інші бачили, що я інакша, не така як всі..
І справді, я - не така як всі..
Я відрізняюся від сірої товпи людей,
і тільки тим, що серце у всіх
палає коханням,
а в мене серце крижане...
А ці всі люди що мене кохали,
хоч і не посправжньому, напевне,
але вони кохали!
І тільки я...І тільки я...
мов айсберг в океані,
пливу в житті одна
ніхто ніколи не зігріє
і не розтане серце-лід...

Іду сама я, містом хмурним...
Сама, навкруги нікого...
І холодно стає мені: навкруги ж нікого...
Лиш грається із листям вітер,
жорстокий і холодний..
Він проникає в душу
холодним поривом "життя"
І вже здається, немов,
нема ніякої розради...
Але постій же, надія є завжди!!!
І от виходить з-за хмарини сонце..
І на душі стає тепліш...
Цей день ніколи не забуду я,
коли надія прокинулась в мені!!!

І знов прийшов від Нього лист.
Я й не чекала й не хотіла, а Він все пише...
І вкотре я вирішую - не відповідати...
Оскільки це всього лиш жарт,
І почуття ці всі - несправжні...
Фальшиві, ніби ноти...
А почался все з невинного цілунку,
коли поцілував мене у щічку,
І тільки через те, що мав Він виконать бажання...
Бажання не здійсненне...
А спільні друзі наші, включаючи Його самого,
вирішили пожартувати з мене...
І знала я, що це все жарт і все одно повірила у нездійсненне...
Цей жарт тривав всоьго лиш кілька днів...
А може й справді, почуття ті не фальшиві???
А відповідь незнаю точно я....

Нависли над містом хмари хмурні,
Все місто оповили, закували в кайдани.
А я іду сама, тим містом,
і жаль, і смуток тримає мою душу.
Іду не бачачи нікого...
Іду, а надімною хмари йдуть зімною, немов,
нехочуть кидати мене...
Уже з надією чекають люди коли хоча б один,
маленький промінчик сонця визирне з-за хмар...
І от, нарешті, дочекались,
і сонце визирає із-за хмар...
Душа людей наповнюється радістю і щастям...
І всі ідуть уже веселі й не одні...
А я іду сама тим містом,
і жаль, і смуток тримає мою душу....