Я повертаюсь знов у дні свої минулі,
Де в подиху дощiв далекі двадцять літ,
У той садок, де руки простягнули
До мене яблуні в квітучім шумі віт.

Де ми з тобою йдем, горять зелені гони,
Вечірнє сонце в позолоті янтарю,
Схилились верби в перехилі води,
Немов згадали молодість свою...

І все, що є в житті, душі, було нестяма,
Вогонь цілунку, рук твоїх тепло,
Як в перший день і як у день останній,
Кохало серце, і раділо, і цвіло...

Пройшли ті дні... Нас розлучила доля...
І все, що не було, змогла тобі простить.
Чому ж ночами повертаюсь знову
І серце за минулим так болить?

Я пам'ятаю все... Твої останні кроки...
Слова твої... Тоді не знала я
Що скроні рідні забілили роки,
Моя вина, і тільки лиш моя...

Що ти без мене... І холодні ночі
Губили в травах роси золоті,
Твої далекі і кохані очі
Так часто-часто снилися мені.

Я повертаюсь знов у дні свої минулі,
Де в подиху дощiв далекі двадцять літ,
У наш садок, де руки простягнули
До мене яблуні в квітучім шумі віт.

Подзвони...
Якщо не можеш -
хоча б думками,
Пролинув простір,
Подзвони...
В тремтінні зорь,
хоча б у згадках
Мене руками обійми...

Якщо не можеш
стримати, милий,
Ти біль самотній
у душі,
Тоді ти раз,
один-єдиний,
Тебе благаю,
подзвони!

Немов на мить
закривши вії,
Думками коло
розірви!
Один лиш раз...
Один-єдиний,
Тебе благаю,
подзвони!

Миттєва зустріч... Так завгодно Богу...
Чому зів'янули троянди на вікні?
Скажи, скажи мені, чому я знову
Тебе зустріла у цьому житті?

Чому мені до відчаю знайомий
І обрис рук, і профіль твій?
Як сталося, що погляд бірюзовий,
Відбився небом у душі моїй?

Лунає спів... Так дзвінко тане вечір...
Казки минають, як прекрасні сни...
Спасибі Богу, що в віках далеких,
Ми, мабуть, друзями давно були...

Вересень...і знову
пожовтілим листям,
Падає, кружляє
у своїй красі
Листопад осінній,
небом променистим
У долоні тихо
падає мені,

Падає і тане,
як моя Надія,
Що колись,
як зірка, сяяла вночі.
Лиш для тебе,
любий,
Лиш для тебе,
милий,
Зажурився вечір,
дзвоне золотий...

П'яно пахнуть айстри...
Сяду на коліна...
Пригорну до серця,
пригадаю знов...
Очі, милі очі,
що мене любили,
Поцілунки ніжні,
вечір за вікном...

Вірю і не вірю...
Розділила доля,
Тільки лиш побачу -
обійму немов...
Ти прости, мій рідний,
що колись дзвеніла
Лиш для тебе пісня,
пісня про Любов...

Про що співать?
Про те, як вечір за вікном
заянтарів
І кличе мене в синю
даль...
А може,
про те, як журавлів осінній спів
Візьме на крилах за собою
мою Печаль?
Про те, як терпкі яблука в саду
В холодні роси падають додолу
І тихо місяць хилиться у воду
Мовчазним сяйвом...

…………………………………….
Ну, чому?
Десь гай так лагідно шумить,
І солов'ї до ранку
очей мені зімкнути
не дають...
А зорі тихо падають в траву
В любистка цвіт... І до світанку
Приснись і ти мені коли-небудь,
Моя любов...
мій цвіт,
о мій коханку...

Старий Київ...Січневий вечір...
Синій сніг за порогом вікна...
І похилений місяць за плечі
Жовтим сяйвом мене обійма...

Ти скажи, це не сон? Не омана?
Перший дотик гарячих долонь...
Я і досі тебе пам'ятаю -
Милий сніг завірюшених скронь...

Хто в житті я твоєму? - Уява...
Полонянка таємних надій...
Тінь печалі сполохано тане
З-під моїх зачарованих вій...

Північ спить... Десь дзвенять трамваї...
Паморозь на синіх дротах...
І знов чую, як ти мені кажеш:
"Не дивись ти на мене так..."

На червоних трояндах - сльози...
І колише метіль пелюстки.
Ти не любиш мене... Пам'ятаєш,
Танув сніг, де бродили ми...

Срібний Київ й Софіївські брами,
Щастя промінь в коханих очах,
Смак розлуки й любові... Що саме?
Так тремтіло на рідних вустах?
Прощавай...

Старий Київ... Січневий вечір...
Синій сніг за порогом вікна...
Лиш похилений місяць за плечі,
А не ти мене обійма...

І відлетять літа ,
і не повернеш знов…
Розтануть ,наче в небесах
осінні зграї…
Минає все в житті ,
і тільки лиш Любов,
Ніколи не мине ,
ніколи не минає…

Минають дні…
Спливає їх бистрінь .
Струмить ріка -
не зупинити плину .
У дальню даль ,
у синю далечінь,
Де я тебе
ніколи не покину .

Лиш ти і я ,
І німота Світів…
Сягну у ніч ,
розправивши вітрила …
Ти будеш мій !!!
Ти будеш тільки мій !!!
І я тебе
ніколи не покину.

Забери мене в ніч ,
у вогонь золотих зорепадів ,
Де немає розлуки ,
і , навіть ,
ніколи не буде жалю…
Подаруй мені Світ ,
діаманти холодних
туманів,
І очей твоїх синь ,
у яких я навік
потону...

****
Ти не питай мене : "Чому ?",
Бо я цього
сама не знаю…
Чом роси впали
на траву ,
А зорі уночі палають ?

І чом весна закаленіла,
І п'є небесну голубінь?
Чом несподівано
зустріла
Очей твоїх
я синьо-синь…

Де ж я була ?
До тебе йду
І серце в грудях
щось стискає…
Ти не питай мене: "Чому?"
Бо я не знаю...
Я не знаю...

Осінні ноктюрни...

Задумливе місто
Втопило в калюжах
вечірні вогні…

Лиш падає,
падає,
падає листя
На тихі провулки ,
на кроки твої…

Бездумна розмова…
А думки - мов зграї…
Ти грієш долоні мої
у своїх …
І десь так далеко
останні трамваї
Заводять свої
прощавальні пісні…

Я зараз піду…
І безмовні надії
Розтануть за мною,
як кроки лункі…
Як жаль,
мій єдиний, -
навік відзоріли
І наші світанки ,
І ночі п'янкі…

Лиш осінь шалена,
червоно-шипшинна
Розбризкає густо
дощем по вікну,
Що ти - не повинен…
А я не провинна
За зустріч коротку,
за осінь стрімку…