Дорога проростала у мені
немало-небагато – двадцять років…
Душа тремка усе казала: «Ні!»
І був тісним весь світ широкий.

Дорога ниткою лягала уві сні,
або кричала – тужно так – совою...
Дорога проростала у мені…
Душа усе ж лишалась кам’яною.

Але одного весняного дня
моя душа, немов стрімка ріка,
не утерпіла – й вийшла з берегів…

(присвячую предкам слов’янам)

паліть богів своїх
яким учора так палко
іще поклонялися
розвійте за вітром південним
зотлілі вже їх дерев’яні голови
а нових покрийте оловом
сріблом або ...
(хіба вбогі ви?)
можна і сонцесяйним золотом

не зволікайте!
паліть богів своїх
яким учора так палко
іще поклонялися
розвійте за вітром південним
їх зотлілі вже голови й духи
а назавтра від злої засухи
усі поля урожайні вигорять
бо ж спалили ви
вірних старих богів своїх
а нових золотих
не зуміли й не встигли іще
замолити

☼
по вже як сім літ зламаному телевізорі
дивлюсь якусь чорно-білу трагікомедію
яка чомусь і чимось
нагадує життя
може моє
таке як не є
де яблуні сивостолітні
відцвітають лише раз у вічність
де ворони в дзьобах
розносять любов а не відчай
де сніги проростають
птахами білими
і мовчанкою просяться в небо
чорно-біла трагікомедія
тривалістю у життя
чомусь і чимось
не трагічна і не смішна