І ти,
як усі,
називаєш мене
Білосніжкою.

І ти
не хочеш бачити
мерзлого ґрунту
під моїми сніговіями.

І ти,
як усі,
перетворюєш ці сніги
у кірку ледову.

І ти
не знаєш,
що крізь снігові заметілі
на тебе з довірою дивляться
сині очі пролісків.

І ти,
як усі,
називаєш мене
Білосніжкою.

І ти
не хочеш бачити
мерзлого ґрунту
під моїми сніговіями.

І ти,
як усі,
перетворюєш ці сніги
у кірку ледову.

І ти
не знаєш,
що крізь снігові заметілі
на тебе з довірою дивляться
сині очі пролісків.

Клубок гадюк
непримиренних, сикучих, знавіснілих,
котиться небом.
Люди дивляться,
думають: сонце!..

На перехресті доріг трьох –
випростана дівоча постать.
Вона –
стріла,
напнута кимось невидимим
на тятиві рук,
прикутих
до тверді небесної,
яку мусить пробити собою,
щоб жити.

Із тунелів блискучих зіниць
Випливають лебеді білі.
У мереживі владних крил
Розчиняються зморені тіні.
Волохатіють віти дерев
Від лапатого, сніжного пуху,
Зморшкувато стуляють вуста
Набурмосені пуп’янки квітів,
І стрибають смішинки уділ
Із торбинок зірок-самоцвітів.

Життя у клітку слів не увібгаєш...
Життя двері відімкне,
у вікно вийде,
димарем вилетить,
в шпарку у стіні вислизне,
хлопчиськом неслухняним пробіжиться
шляхами-дорогами,
вказівники попереплутує,
перехрестя повирівнює,
мирного подорожнього
зі шляху рівного
на манівці виведе,
у хащу темну до диких звірів,
а там –
подарує промінчика сонячного,
до ниточки дощем намочить ливневим,
розкаже казку,
вилає,
погладить по голівці,
картою щасливою випаде,
або змішає всі фігурки шахові,
ходи, дбайливо наперед продумані,
і,
зморившись такою метушнею,
покине назавжди клітку людського тіла...

Світла тиша
мудро у вічі дивиться,
сон-травою
гоїть сумні проталини
на тілі чорному землі,
розбурханої березня веснянками...

Із дзеркала березня брунькуватого
повискакували зайчики сонячні –
просто під вії тремтячі
зими вмираючої –
і розтеклися струмочками
соку березового.

***
Співчуття завжди принижує.
Може, через те, що його завжди пів?

***
Із дорослої безпорадності часто проглядає непорядність.
Із дитячої беззахисності сокотить хист сили непереможної.

***
Усі справжні Люди є справжньою карою.
Вони оголюють несправжність у всьому, до чого дотикаються.

***
Закон кругової поруки із найжахливішою силою діє у коханні,
Щохвилини поповнюючи віковічний ланцюг новими жертвами.

***
Якщо тебе повчають старші,
Не поспішай з відповіддю: слова – полова.

У грудях ворушиться якась волохата темрява,
М’якими лапками здушує серце міцно-хвилююче,
Випускає тонкі молоденькі кігтики, –
І вистрибує пустотливими кошенятами з очей.

За кілька хвилин – мій вихід.
Зала набилася авторитетами мого життя найбільшими.
Я – всі слова забула.
Поважного віку актор
вхопився за серце...
Хитаючись, пішов додому
зі спектаклю мого.
Дівчинка молодесенька не знає,
як зветься пісня,
яку вона співати буде,
і заводить її дзвінкоголосо
тут же – у темряві закулісній.
Старша колега –
жінка з лицем вродливим
та очима,
що зблякло сяють екзальтацією,
радить:
„А Ви почніть словом „час”...
я так завжди роблю,
а ми – увімкнемо музику.”
Я йду...

Чорна земляна жаба,
злякавшись підземної безвиході,
вигреблася просто у сонячний, весняний день.
Раптом зрозуміла:
лише у безвиході всі ходи – відкриті.
Проте йти нікуди не хочеться.

У божевілля є крила,
чорні, розмашисті,
із ніжно-рожевими,
фосфоризуючими краями.
Вони обіймають
бліде спопеліле небо
і сон-дрімоту наводять
на здитинілого білоголового дідуся
біля немеркнучого багаття.
Чиясь рука
намагається всадовити
на старі, обгорілі рогачі
сонце.
Та ручка розсохлася,
ламається,
а світило –
птахом пораненим –
сповзає за ліс.

До ранку.

У підземеллі вічності
розцвітає квітка червона,
викрадена із темряви
променем болю пронизливим.
Потвори печерні
гублять шкіру звірину,
спиваючи у танці шаленім
тепло аромату вогнистого.
Лапаті тіні на стінах
хитаються п’яно,
тупочуть беззвучно, ненависно,
кроки пришвидшуючи...
Стікають водою талою
по пелюстках червоногарячих,
рожевим серпанком туману
кутають цвіт новонароджений.

Свіжозеленою лукою
промінь сонячний
висипав стежечку.

Осяйне немовля
зморшкуватими ніжками
ступає там злісно, упевнено.

Його шати лляні
від кольчуги міцніш
найгустішої.

У очах – блискавиці,
в устах – слова,
гострі, невимовлені.

Стежкою за дитиною
чорна змійка
в’ється улесливо.

На плечах сидять
птиці, метелики,
мушки і коники.

Рученята –
у німби закуті,
беззахисні й кволенькі.

У руках несе
диво-яєчко,
золотом сліпляче.

Та чомусь за дитиною
стежка кров’ю підходить
злотно-багряною.

Бабця місить тісто,
кисло-запашне і пружне,
руками ніжними і теплими,
зшерхлими,
згрубілими,
від праці зчорнілими,
з нігтями
темними,
повищерблюваними,
хліб місить.
І дим із печі
по хаті чадно розходиться,
зміями розповзається
і...
вогнем займається?
зголодніло стіни облизує?!
виривається?!!
Ні.
Клубочиться... клекоче... зм’якає... розходиться... розсіюється...

Отака дисперсія
диму душі чадного.

Бо без вогню.
Бо стіни лишаються.

Стіни
завжди
лишаються.

А на них – чадний дим душі
укладається.
Без вогню...

Яка різниця?
Якщо хтось
якоюсь старою пощербленою лопатою
якусь яму копає у мене за спиною...
Яка різниця?
Якось отой хтось сам у ту яму якусь
якимсь дивом для себе несподіваним
ясно подивиться і злякається...
Яка різниця?
Якщо хтось до мене ніколи не повернеться
у якесь інше небо задивиться,
залюбиться,
загубиться –
забудеться
якийсь хтось...
Яка різниця?
Якщо всі різниці розчиняються у баговинні буднів,
які, все одно, ніколи не пробудяться,
хоч і будні,
і трудні...
Яка різниця?
Ковзаючи ледовими, скісними дорогами,
збиваючи коліна і обдряпуючи долоні
до крові,
яскравої,
буйно-червоної,
невгамовної,
йдуть під гору жінки,
трудні,
і несуть...
Яка різниця?

Диво-птиці
засіяли небо зорями,
блискавицями
побудили мерців
там, на місяці,
де, за роги вчепившись,
їхні душі гойдалися,
і до сонця,
приспаного ніччю, підморгували;
а по вулицях
міста, сном мертвим упоєного,
їхні лиця,
зотлілі, голою кістю світилися,
і в криницях,
водою цілющою сповнених,
їхні пальці
танули, в срібло переливалися.
Завтра вранці
дівка з очима бездонними
та по вінця
дощем і туманом засланими,
скаже сонцю,
водиці тієї напившися,
що у серці
вогненна ріка розливається.
У тій річці
мерці виростають у красенів.
У тій річці
на лататті – калинові кетяги.
У тій річці
русалки навік вірно закохуються.
У тій річці
відерця іржаві в срібло-злото
переливаються.

Розбухле пухирями сочистими,
гематомами вкрите
зеленавими, жовтими, синіми,
вигниваюче ран печерами,
чорними, криваво-запеченими,
на дні озера,
піщаному, байдужно-чистому –
тіло молодої утопленої –

холодними рибами осміяне,
мудрими крабами розкраяне,
збитошними личинками перенаселене.

А як на дно опускалася,
довге волосся
промінням густим
вгору здіймалося,
лататтям розросталося,
квітами білими сміялося
до дна того –
відразного,
темного.

Весною бувають дні,
коли небо заростає корінням дерев.
Деревцята тягнуться вітами до землі,
ніжно лоскочучи тім’ячка перехожих.

Колись давно
наївна молода верба
поцупила у мене корону
своєю кроною.

Тепер –
заплуталася у вигинах її тіла
старого, плакучого.
Обросла мої груди
тисячним гіллям
і кожним листочком,
пагінчиком,
гіллячкою,
закорючкою,
корінчиком,
липкою брунечкою,
кожною кори зморщечкою
благає повернутися
до ірію...

Чотири сонця
народили воронів
з очима сяючими.

Мале дівчатко
знайшло метелика
у коробці сірниковій.

Барвна мушка
упивається сечовиною,
крильцями променіючи.

Білим криком
пекло кличе
у світло святості.

Це ж зовсім не дивно –
наснитися собі святим,
зі світляним колом довкола голови,
що звільна
ступає
водяною
поверхнею.

Це ж зовсім не складно –
розсіятися на виднокрузі
квіткою лотосу,
гойною,
гармонійною.

Це ж зовсім не страшно –
лезом тонким, блискучим,
щоранку вирізати із грудей серце –
все одно,
відновиться
до вечора.