П.Тичині

Червонобоким яблуком округлим
Скотився день, доспілий і тяжкий,
І ніч повільним помахом руки
Широкі тіні чорним пише вуглем.

Солодко стрілою пізній цвіт,
Скрадаючися, приморозок ранить.
Дзвенить земля, як кований копит.
Зима прийде — і серця не обманить.

Все буде так, як писано в книжках:
Зірчастий сніг, легкий на вітах іній
І голоси самотні у полях.

Та й по снігах, метелицях поплине,
Як у дзвінких, незміряних морях,
Невірний човен вірної людини.

В глибокому затоні,
Далеко од людей
Цвітуть лілеї сонні,
І тихо круг лілей.

В глибокому затоні
Води зелений тон,
І відблиски червоні
Спадають на затон.

Тут — кайдани, закони
І суєта страшна…
А там, в яснім затоні —
Прозорість, тишина.

В високій келії, самотно-таємничій,
Де тіні вічнії спинились у кутках,
Сиджу за книгою. Ніхто мене не кличе,
І до людей давно уже згубив я шлях.

Рядами гордими, проречисто-німими
Стоять кругом книжки, нетлінні, мов краса,
Як мисль, як ідеал. Хто розмовляє з ними,
Для того все ясне: земля і небеса.

І чарівницькі скрізь чудні стоять прилади,
І вищого огню блакитнеє крило,
Мов одблиск сяєва взискуємого града,
Освітлює моє натруджене чоло.

Не Бог, не сатана витає надо мною,
А інший, дивний дух на все кладе печать
Прозорої краси і срібного спокою,
Яких земним устам не чуть і не назвать.

І опіуму дим у мертвий час півночі
По келії пливе, і в тьмі його встають
Лиця незнаного ясні, недвижні очі,
І заворожують, і світять, і зовуть.

В високій келії, щасливо-одинокий,
Чернець без божества і жрець без молитов,
Найшов я крижаний і незглибимий спокій,
Що більший над земні страждання і любов.

НОВИЙ ХЛІБ

Пахучий пил невпинно осіда,
Фарбує все у матові півтони,
І голоси людські — як відгомони
Того, про що розказує вода.

Черги спокійно кожен дожида,
Я сам у маренні якомусь тоне, —
І тільки жарт приперчено-солоний
Місток до дійсності перекида.

Діждались нового! Жита, сказати,
Як у людей… Подумати: коли б
Іще на горе довелось чекати!

Ну, та минуло. А тепер од хати
До хати розлива всесильний хліб
Міцні та живодайні аромати.

1929

***

Біжать отари, коні ржуть, реве
Тяжкий бугай на буйнім пасовищі, —
І чорні птиці промайнули віщі,
І чорна тінь поймає все живе.

Як весело співуча буря рве
І розкидає злякане огнище,
Як дощ січе, як п'яний вітер свище,
Яким потоком далечінь пливе!

Радій же, земле! Пий напої грізні,
Приймай цілунок, як удар меча,
Впади в обійми радості залізні!

Вже виглядає з-за твого плеча
Нове життя, — і голос солов'їний
Крізь грім і грюкіт котиться і лине.

1929

ПОЕТ

Не ваблять торжища, і оргія не надить,
І марно точиться, немов солодкий плин,
Музика в далечі. Серед суворих стін
Німу розмову з ним суворий хтось провадить.

Ще хвиля — підступом царицю пишну вкрадуть,
І встануть вояки на поклик як один,
З орлиним клекотом, — і в згарищах руїн
Тіла подоланих і коні будуть падать.

В Агамеменоновім золоченім шатрі
Вожді посходяться. Їх голови старі
На голови богів у правім гніві схожі.

Кому ж судилося підняти вбивчий лук
На того, хто питво на вквітчаному ложі
П'є із Гелениних рожевоперстих рук?

26.02.1928

ФІЛОСОФ

В маслиновім гаю, поважною ходою,
Хвилясті одяги нап'явши ябияк,
Снують філософи, лише один закляк
На місці, думкою охоплений новою.

Стоїть мов статуя. Комашка бородою
Повзе гостинною, і передражник-шпак
Дарма кричить йому: “Ото смішний дивак!,
В гіллі вмостившися якраз над головою.

Там сперечаються, і плетивом дрібним
Лукаві запити оплутують бідаху,
Що всесвіт розгадать хотів з одного маху.

Та що то! Виграшки! Та ж істина — як грім,
Що душу сповнює огнем святого жаху.
І з н а т и істину йому дано — не їм!

26.02.1928

***

Хто храми для богів, багатіям чертоги
Будує з мармуру, в горорізьбу фронтон
Ясний оздоблює чи в лініях колон
Задовольняє смак, вибагливий і строгий, —

А я під буками, де сходяться дороги,
Простоту радісну узявши за закон,
Хатинку виліпив, — і, наче довгий сон,
Життя моє тече розмірено-убоге.

Та не скупую я ніколи для гостей:
Усе, що на землі доглянутій росте,
З весни посаджене у мене і полите.

В оборі й кози є, — і вже мені повір:
Не відкладається ніде смачніший сир,
А слова дружнього за гроші не купити!

26.02.1928

КОНІ

Води напившися з ясного джерела,
Вертаються вони на поклики пастуші,
І хитро щуляться у перволітків уші…
Хвилина — і табун мов буря понесла.

А вечір глибшає. Рожево-сиза мгла
Оповиває степ, людські голубить душі,
І хмарки плямами розбризканої туші
Стають на обрії, подібному до скла.

І от, натомлені, притихлою ходою
Вони вертаються. Лиш кілька стригунців
Не хочуть ні вівса, ні сну, ні супокою.

Старого пастуха бере і сміх, і гнів:
Ну, сказано — малі! Усе б то їм брикати!..
А легіт пестить їх, немов ласкава мати.

26.02.1928

Вечір напровесні.

Весна за прякою, мов скромна Маргарита,
Схилила стан гнучкий і пісеньки співа.
Проста мелодія, знайомі всім слова,
По-старосвітському одежа вбого зшита.

Він — лицар. На мечі ясного самоцвіта
Сіяє крапелька і грає, як жива, —
І журно клониться білява голова,
Вузькою стрічкою намарне оповита.

Смеркає. Ще свого не оддзвонив дзвонар,
І вже несміливий на майдані ліхтар
Гойднувся — і застиг дитячою сльозою.

Ченці, понурившись, як тіні перейдуть,
Проїдуть вершники… Нікому не почуть
Ні прядки бідної, ні пісеньки сумної!

14.03.1927

***

Епоху, де б душею відпочить,
З нас кожний має право вибирати,
Найдемо тут ми вибору багато
Народів, царста, богів, людей, століть.

Готичний присмерк, еллінську блакить,
Легенд біблійних мідь, вісон і злато —
Все можемо на полотні віддати
Чи на папір слухняний перелить.

Але любить чи не любити те,
Що вколо нас і в нас самих росте,
Що творить нас, що творимо самі ми, —

Лише сліпець, що замість крові в нім
Тече чорнило струмнем неживим,
Тривожиться питаннями такими.

***

Суворих слів, холодних і шорстких,
Перебираю низки, ніби чотки,
І одкидаю твердо з-поміж них
Усе легке, все ніжне і солодке.

Не треба слів і не потрібен сміх, —
Лише удар разючий та короткий,
Що опече безжально, як батіг,
І, мов стріла, прониже серце кротке.

Зірву зо стін малюнки і квітки,
Дешеву розметаю позолоту,
Щоб вийшов день, високий і стрункий,

Як каменяр виходить на роботу,
Щоб жест руки, розмірено скупий,
Валив каміння і ламав стовпи.

1927

* * *
У пущах, де лише стежки звірині,
Серед потворно сплетених гілок
Буває в небо просвіт темно-синій,
Як любе око. Скрізь таємний змрок.

Гудіння сосн, як виття ериній,
Шкребіння кігтів рисі, молоток
Старого дятла. Стомленій людині
Так любо стрінуть затишний куток,

Прозорий погляд милого спокою,
Де часом перемінною юрбою
Проплине хмарок сріблотканний дим.

Так ти, мистецтво, серед бур і змроку
Сіяєш мислям і серцям людським, —
У темнім морі променисте око.

ОТРУТА

Богиня, смертного зустрівши юнака,
Жагу запліднення не в силі потаїти,
На його кинула полуменисті квіти
І щезла в запусті, принадна і легка.

Не вабся, хлопчику! Той мудрий, хто втіка,
Хто знає, що несе трутизна Афродити,
Хто любить чесний дім, акантом оповитий,
Де смертка смертного і друга друг чека.

Коли, зчарований, ти принесеш богині,
На терпкі пестощі уловлениц зміїні,
Дихання юності і життєдайний цвіт, —

Вона, життя нове — повік жива — зачавши,
Не попрощавщися, тебе лишить назавше,
Але й людський уже тебе не прийме світ!


ТОПОЛЯ

М.Зерову

З-під неба теплого і вірного, як друг,
Перенесли її під наше небо змінне.
Як слово зрадника. І чорної вершини
Безсила пада тінь на потьмарілий луг.

Струмує, сріблиться осичина навкруг,
Ставні дуби біжать, немов табун левиний, —
Найвища ж падає. Зірветься в синь — і гине,
Як світоч, що вночі піднісся і потух.

Нещасне дерево, Шевченкова любове!
Що слава хворому, що вбогому пісні
І що для мертвого покров карамзиновий!

Самітна, ти стоїш в чужій височині
І, до чужинної весь вік байдужа мови,
Мовчиш, свої рахуючи останні дні.

Чернігів, літо 1926

* * *
Анхізів син, вклонившися богині,
Поглянув їй, окрилений, услід:
Рожева хмарка крізь гірлянди віт
Пішла від нього у простоти сині.

Це ж нею дихав і сміявся світ,
Це ж їй молились зграї лебедині.
Їй, що вродилась у прибрежній піні
І що міцніша за міцний граніт.

Еней ще чув гарячої долоні
Безсмертний дотик на своїм чолі,
А в морі хвилі гналися, мов коні,

Гойдалися троянські кораблі,
І ряд очей, прихильних і ворожих,
На них дивився із чертогів божих.


ТРОЄ В ОДНОМУ ЧОВНІ
(не рахуючи собаки)

Джером К. Джером

Прив'язано човен до темного коріння.
Замокли сухарі, і цукор одмокрів.
І згорбились тіла завзятих мандрівців:
Од бурі гнеться так смутна лоза осіння.

То, друзі, не біда! Розважність і терпіння,
Та віскі шкляночка, та кілька гострих слів, —
І хай Монморансі від холоду завив.
Ми ж — вищим розумом озброєні створіння.

У човен не взяли ми зайвої ваги:
Оце — для голоду, ось трошки для жаги,
Папуша тютюну, дві-три любимі книги…

А наше — все круг нас: і води, і дерева,
І переплески хвиль, і вогкість лісова,
І хмари з синьої, прозорчастої криги.

1925

Запахла осінь в'ялим тютюном,
Та яблуками, та тонким туманом, —
І свіжі айстри над піском рум'яним
Зорюють за одчиненим вікном.

У травах коник, як зелений гном,
На скрипку грає. І пощо ж весна нам,
Коли ми тихі та дозрілі станем
І вкриє мудрість голову сріблом?

Бери сакви, і рідний дім покинь,
І пий холодну, мовчазну глибінь
На взліссях, де медово спіють дині!

Учися чистоти і простоти
І, стоптуючи килим золотий,
Забудь про вежі темної гордині.

1925

У темній гущині її я наздогнав.
Вона, вже лежачи серед пахучих трав,
Руками пружними од мене одбивалась.
Нарешті стишилась — і дивне диво сталось:
Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,
Мов квітка багряна, до мене простягали
Свій келих, сповнений солодкої знемоги.
Натомлені з біги стрункі та дужі ноги
Біліли мармуром під місяцем німим, —
І тихим голосом, охриплим та чудним,
Вона промовила: "Жорстокий переможче!
Упасти в цім бою для мене найдорожче".

1925

Тут цілий день, у казанах закутий,
Кипить асфальт задушливо-тяжкий,
І білий пил, колючий і густий,
На легені спадає, як отрута.

Гарячим бруком дівчина забута
Йде плачучи — і з-під стрілчастих вій,
Як озеро, сіяє зір ясний,
Як озеро, морозами не скуте.

Дихання міста у липневу спеку —
Агонія пекельного коня.
Приносить вечір тишину далеку,

У прохолоді гаснуть муки дня,
І тротуаром, ніби пілігрими,
Йдуть муляри з підбитими очима.

1922-1924

Слід копитів занесло сивим димом,
Упала гілка — лапа снігова,
І вітром, невловимим і незримим,
Гойдає омертвелі дерева.

І тіні переходять під скрипіння
Старих осик у льодовой корі,
І все життя здається тільки тінню,
І раптом — іскор налітає рій.

То поїзд лине з гуркотом і свистом,
Червоним оком блискає на сніг…
Кому ж повірить? Іскрам золотистим
Чи сивині осик, осик глухих?

1924

***
Тріпоче сокіл, сріблом потемнілим
Знімаючись у вогку височінь, —
І любо впасти на зелену тінь
Натрудженим і наболілим тілом.

Доми, давно порівняні до скринь,
Людські слова з їх розмахом несмілим…
Дай, серце, волю нетерплячим крилам,
Затріпочи, розвійся і полинь!

А серце так: ти ж той листок єдиний
На гілці всеземної деревини,
Ти ж тільки частка, лінія одна!

Зумій же чуть, як переходять соки
Крізь дерево плодюче та високе,
Спізнай, яка у цілім глибина!

***

У горах, серед каменю й снігів,
Де слід людини око бачить рідко,
Малюєтся на синім небі чітко
Мислівська хатка, притулок орлів.

Огорне скелі снігова намітка,
В проваллях загуркоче Божий гнів, —
Ми сидимо, пильнуєм шашликів,
У шахи граєм і п'ємо нешвидко.

Колись, як Байрон гордий оповів,
В такій же хаті Манфред відпочив,
Щоб знов на прю із фатумом устати.

Так ми, — як день розквітне молодий, —
Підем зі смертю в шахи погуляти,
Ступаючи по стежці кам'яній.

***

У теплі дні збирання винограду
ЇЇ він стрів. На мулах нешвидких
Вона верталась із ясного саду,
Ясна, як сад, і радісна, як сміх.

І він спитав: — Яку б найти принаду,
Щоб привернуть тебе до рук моїх?
Вона ж йому: — Світи щодня лампаду
Кіпріді добрій. — Підняла батіг,

Гукнула свіжо й весело на мулів,
І чутно уші правий з них прищулив,
І знявся пил, немов рожевий дим.

І він потягся, як дитина, радо
І мовив: — Добре бути молодим
У теплі дні збирання винограду.

***

У хутрі лисячім мене одвідав гість
Із люлькою в зубах і пойнтером Нероном.
Тепер удвох сидять. Нерон поважно їсть.
Пан п’є, — і тихий дім ввижається затоном.

Навколо — вир снігів. Ще не дзвонило й шість,
А темно надворі, і заходом червоним
Нам знову послано про день бурхливий вість,
Про вітер сніговий із рогом міднодзвонним.

Нехай гуде і мчить на сивому коні,
Припавши, як Нечай, до сталевої гриви, —
У нас ясний огонь і спогади ясні.

Мій добрий гість — брехун, філософ і мисливий,
Рибалка, мандрівець — розповіда мені,
Як бив колись акул в Бенгальському заливі.

1922

Під синім полум’ям святого неба
Ріс Олександер. Він Гомера вчив
З учителем царів і мудреців, —
І тайни зір читав у Нектанеба.

Як наша Вольга, він знав серця звірів,
До срібноликого подібний Феба. —
І розумів, як усміхнутись треба,
Щоб Буцефал покірно занімів.

Над Індом, де чудні цвітуть рубіни,
Він проїздив на гордому слоні, —
І падали осліплені браміни.

Звитяжно пролетів краї землі
І перейшов, згорнувши темні крила,
Туди, де ждала братня тінь Ахілла.

1922

Змію, людину, сонце та орла
Благословив він у високих горах:
Премудрість, світло, серце, міць крила —
Для бур, для щастя, для висот прозорих.

Безумієм чоло оповила
Йому гадюка; терни мислів хорих
Людина непомітно принесла;
Орел упав на землю, в тлін і порох.

І він до сонця руки підійняв,
Але воно сміялося зрадливо, —
І на уста мовчання він поклав.

Чужий любові і далекий гніву,
По сходах таємничих він зійшов,
Де мертвий гнів і нежива любов.

1922

Зелена піна лісу молодого
Дрімотно плеще, як на морі шум.
Блакитні тіні впали на дорогу,
Заворожили мудрі бджоли ум.

Стоять дуби замислено і строго.
Тут — перейшовши молодий самум —
Собі поставлю келію убогу,
Щільник пахучий для останніх дум.

Ліловий чебрик сохне на поляні.
Неначе привід, пробігає цап,
І чути дятла стуки дерев’яні.

Душі здається, що вона могла б
Вас відтворити і ясному свічаді,
Дитячі дні, заплакані і раді.

13.10.1922

Несіть богам дари! Прозорий мед несіть,
Що пахне гречкою і теплими дощами,
І золотий ячмінь, і втіху верховіть —
Достиглі яблука, де рожевіють плями.

І виноград міцний кладіть на темну мідь,
На простий жертвеник між вічними дубами,
Де постать Зевсова біліючи стоїть
В блакиті творчості, блаженної нестями.

І короп золотий в глибинах чистих вод,
І пари голубів, покірних Афродіті,
І звір із темних нір, і соколи з висот,

І молоді уста, жагою піврозкриті, —
Усе нагадує: і ранньої пори,
І вдень, і ввечері богам несіть дари.

1920-1921

Немає гірш, як буть собі нудним:
Не гіркість яду — кислощі цитрини,
Не розмахи в оркестрі огнянім,
А квиління фальшиве мандолини.

Огонь пройшов, і залишився дим,
Про бурю спогад — жовті складки піни,
Туман їдкий, де був потоп і грім,
Де грала повідь — кумкання жабине.

Хоч би злочинні гордощі чола,
Хоч би Кармен привабливо пройшла
І задзвеніли п’яні кастаньєти!

Хоч би чарок, хоч би пороків ряд,
Хоч би у персні золотому яд,
Хоч би удар веселого стилета!

1920

Старі будинки ажурові
І кожен камінь — вічний слід
Давно минулої любові,
Умерлих літ, безсмертних літ.

Кав'ярні й башти, сни з явою,
Рабле й Рембо, квітки й трава, —
І хтось усмішкою чудною
У невідоме зазива.

Фіалки, привиди Версалю
І кармін губ, і п'яний шлюб,
І терпкощі чудного балю
Крізь яд скрипок і тугу труб.

Ти випив самогону з кварти
І біля діжки в бруду спиш,
А там десь — голуби, мансарди,
Поети, сонце і Париж!

1920

В раю блаженних мук, де на тонких стеблинах
Ростуть, звиваються химерні квіти зла,
Подібні до очей жіночих і звіриних, —
В пекельному раю його душа жила.

Лякати буржуа, назватись людоїдом,
Що хтів би скуштувать малесеньких дітей;
Впиватися гірким, самотним, тонким медом
Нездійснених бажань і неживих ідей, —

І бачити в вині безстидної таверни
Вино Причастія, єдину кров Христа…
Хіба таке життя, потворне і химерне,
Не зветься: красота?

1920

На порозі гість веселий —
Дощ блакитний, весняний…
Хто постелю нам постеле
У світлиці запашній?

Хто під вогке рокотання
Малих крапель по шибках
Нагадає про кохання
Дивним огником в очах?

Хто? Як зветься? Як сміється?
Як цілує? І кого?
Чи до серця пригорнеться
До забутого мого?

1919

М.Алексеєву

Посріблені ліси окуталися тінню,
А небосхил горить і віти золотить.
Виходжу я на шлях — на смугу ясно синю, —
І чудно й дзвінко сніг під валянком скрипить.

У цьому ж лісі я пив самоту осінню,
Тут весну цілував під шелест верховіть,
Тут літом пропливли ледачі дні незмінні, —
Тепер сюди прийшов мороза я зустріть.

Цей вечір, замкнений в холодному спокої,
Ясний, докінчений нагадує сонет,
Сонет краси гаїв і тиші зимової.

Зі сніжних рим дзвінких його зложив поет,
Чий силует на тлі блакиті неземної
Для тих, хто молиться, є божий силует.

1911-1918

Спинилось літо на порозі
І дише полум'ям на все,
І грому гордого погрози
Повітря стомлене несе.

Умиється зелене літо
І засміється, як дитя, —
Весни ж і весняного цвіту
Чи я побачу вороття?

Чи весняні здійсняться мрії?
Чи літо не обманить їх?
Чи по степу їх не розвіє,
Мов пух на вербах золотих?

1911—1918

Надворі дощ, холодний вітер виє,
Одпочивай, рушнице, на стіні!
Куди іти, блукати без надії?
Ні, краще тут, у хаті, в тишині.

Тут у комину огник ледве тліє,
Та зогріває в серці, в глибині,
Веселі, чисті, ясноокі мрії
І воскрешає призабуті дні.

Тут фортеп’яно з теплою душею
Стоїть і жде, що приторк білих рук
В йому пробудить півзаснулий звук.

Тут я зустрівся з музою своєю.
І, взявши в руки ліру й срібний лук,
Пливу як тінь по морю снів за нею.

1911-1918

Тобі одній, намріяна царівно,
Тобі одній дзвенять мої пісні;
Тобі одній в моєму храмі дивно
Пливуть молитви і горять огні.

Моє життя веде мене нерівно —
То на вершини, то в яри страшні, —
Та скрізь душа співає переливно
Про очі безтілесні і ясні.

У городі, де грають струни п’яні,
Де вічний шум, де вічна суєта,
Я згадую слова твої неждані.

І серед поля, на яснім світанні,
Коли ще сном охоплені жита, —
Душа тебе, тебе одну віта.

1911-1918

Ні, тебе нема, нема на світі,
Ти з’явилася у ніч осінню,
І уста твої, уста напіврозкриті
Я зустрів побожно, як святиню.

Ти з’явилась тихо, щоб мене збудити,
Блиснуть і розвіятися тінню,
І навіки в серці спогад полишити
Про солодку ніч, ясну і синю.

Пропливають чисті образи жіночі,
В їх я відблиск — відблиск твій — шукаю…
Ті ж уста, ті ж незглибимі іскри-очі,

А чогось нема. Чого? Не знаю.
І колише серце вічний біль та мука…
Ні, тебе нема на світі, білорука!

1911-1918

Коли усе в тумані життьовому
Загубиться і не лишить слідів,
Не хочеться ні з дому, ні додому,
Бо й там, і там огонь давно згорів, —

В тобі, мистецтво, у тобі одному
Є захист: у красі незнаних слів,
У музиці, що вроду, всім знайому,
Втіляє у небесний перелив;

В тобі, мистецтво, — у малій картині,
Що більша за усей безмежний світ!
Тобі, мистецтво, у твоїй країні

Я шлю поклін і дружній свій привіт.
Твої діла — вони одні нетлінні,
І ти між квітів — найясніший квіт!

1911-1918

            Я помчусь по дикой степи,
            Я надменно сброшу я
            Образованности цепи
            И вериги бытия.
                    М.Лермонтов

І шум людський, і велемудрі книги,
І п’яних струн бентежно-милий спів,
І славу, й злото — битія вериги —
Я все забув, все занедбав, спалив.

І з-під кохання ніжної кормиги
Я вирвався, як раб із кайданів, —
Та серце холодом страшної криги
Я, друже мій, ще зовсім не покрив.

Я лиш оддав з низьким поклоном Долі
Всю суєту дитячих цих утіх
За день один в широкім чистім полі!

Я взяв собі у Неї замість їх
Веселий сміх, безмежне щастя волі
І ріг — мисливський переливний ріг!

1911-1918

Зелені тіні по душі майнули —
М’якого моху свіжо-чистий тон,
Безжурності глибокої затон,
Одбите у прийдешньому минуле.

Блаженні будьте, уші, що почули
Святого щастя золотий закон!
Воно — в вінку із виноградних грон —
Мене в брудній таверні не минуло.

Прийшло — засяло… Легковійний дар
Безмежності і вільного зітхання
Серед померлих життьових примар!

Холодний вітер на світанні,
Та злото дня на сході вироста…
Блаженні будьте, мовчазні уста!

1911-1918

Дивлюсь, Кабице незрівнянний,
На молодечий твій портрет, —
І зачарований, і п’яний
Тобі присвячую сонет.

Кому артиста серце знане?
Йому зрідні лише поет:
Вони і житейськім океані
Під шум чарок і кастаньєт

Пливуть в країну снів та вроди,
У тихий світ, на ясні води,
Під срібло невідомих зір;

Обом земне все зрозуміле,
Обох несуть прозорі крила
В незнаний голубий простір!

1918

Вже червоніють помідори,
І ходить осінь по траві.
Яке там біса горе,
Коли серця у нас живі?

Високі айстри, небо синє,
Твій погляд, милий і ясний…
Це все було в якійсь країні,
Але не знаю я, в якій.

Що з того, що осіннім чарам
Прийде кінець? Але в цю мить
Баштан жовтіє понад яром,
Курінь безверхий ніби спить,

І гнеться дерево від плоду,
І не страшний, моє дитя,
Нам час останнього походу
Без вороття — без вороття.

1911—1918

(З зимових спогадів про літо)

Хвилюється широкий лан зелений,
Волошки, ніби зіроньки, блищать,
На тонких стеблах крапельки студені
Минулого дощу веселчасто горять.

І дівчина, обсипана квітками,
Іде, немов пливе лебедонька в воді,
І грають променистими вогнями,
Неначе квіти, світлі очі молоді.

Вони до мене так привітно сяють,
Що в серці стиха струни золоті дрижать,
І знов пісні мої пливуть, лунають.

В там, в гаю, — пташки дзвенять, дзвенять,
І щастя на душі, і тихий спокій…
Хвилюється і грає лан широкий.

1912