З грудей осені не напитися,
Дертись тілом слабким об камені,
Сни бездітні змогли наснитися,
Руки пристрасні тепер зламані.

Не ставити насолоду на перше місце –
Іммануїл говорив,
Руйнується сутність моралі,
Знову цей... Імператив...

Дзвони церковні шукали
Вуха чиїсь. Серце, відкрите до вух
Власних. Погляд впіймали
Сліпого, що втратив слух.

Попереду ранок з гострим зірками,
Позаду ніч – останнє коло сонця.
Хто хоче жити – нехтує віками,
Хто хоче вмерти – думає про вiчнiсть.

Був дім, була дорога, палили вогнище.
Я співав про те, що ніхто й ніколи не міг –
Співав слабким голосом – мене любили.
Про що була пісня – не пам'ятаю.
Просто вона мені сказала – «про це ніхто ще не співав»,
А я повірив вузьким очам з червоними рукавами.

Наче чорні ґудзики, що розсипалися на землі…
Це все, що я візьму від цих пустих очей.
Розуміння того, що світ поривами,
Рівняннями, вирівнюваннями – усім – гине,
Навіть Твоє чорне волосся не здатне
Вимити з моїх очей сни побачені,
Вирвати з грудей серце сплюндроване.
Залиш мені один ґудзик – пришити
Золотими нитками сонце – безмежне, сліпуче.
Я дивитимусь з вірою, віра дивитиметься в мене.
Може, осліпнемо удвох, віддзеркалюючись.

Сумувати за твоєю красою? я обираю щось краще -
Що поки не має назви, доки я не вигадаю її.
Моя темна нудьга, наче пекло, де скоро зустрічатимуть
Мої ноги невідомі землі чи ріки, все одно.
Згадую латинські назви, що найкраще закарбують
Тебе у свідомості, коли я пов'яжу їх з Тобою.
Багато я читав віршів, тому не бачу сенсу писати свій.
Тим більше, я давно не я, а щось подібне образу людини.
Ти підеш зі мною? Ти будеш казати щось?
Ніколи. Моя глибина вже така пуста, що
Всім хочеться побачили поверхню - замість дна.
2009