твоє сонце
зачепилось за моє небо
як майка
що падала з горішнього поверху
чіплялася
за натягнуті
для білизни дроти
і
тепер у мене є ти

села-пустки
чекають мабуть китайців
щоб китайкою очі закрили останньому діду
як помре
вишиті рушники прикрасять драконами
котигорошку зіщуляться очі
а на бабиній макітрі розквітнуть півонії
не-пустки-села

його юність - "17 миттєвостей..."
у 17
квіткова сукня сусідки
сорочка у синю клітку
квітка
із клумби сільради
слова із трибун про "нада"
червоні гучні паради
і "Собор" Гончара
переписаний від руки
роки
його молодість вічна
як віра
у краще
у наше
у те що червона чи синя
чи яка і котра вже паща
ніколи не знищать руки
яка перепише "Собор"
як тоді
у 17
в гуртожитку політеху

гашу кислоту твоїх слів
содою сліз
може замісити тісто на пиріг?
начинку - зі спогадів
пудру - із мрій
...
кави?

мостити гніздо
із впертістю ластівки
і знати
що прийде осінь
знати
що хтось неодмінно
митиме твої вікна
і скине
моє життя під ноги
тільки б мати сили
не бачити
аби
знов
у кутку вікна
співали ластівки

забути б
сни свої
слова твої
голос
очі
руки...
а що тоді?

ти батько моєї музи
може тільки названий
або її чоловік
або коханець
а може ти і надихати
не можеш?

***
витирав сльози і цілував
обіймав і повторював
«яка ти нещасна»
а я щаслива
бо не вірю тобі