Таврує в пам’яті трава
оте торішнє.
Ти довго спогадом ставав.
А виріс віршем.
Я довго мріяла про те,
щоби свідомість
тебе покинула. Проте
ти, ніби втома,
на плечі ляжеш і болиш,
і тиснеш долі.
Ти ще болиш мені, як вірш
один в ніколи.

Здається, осінь марила дощем,
а я тобою.
Трохи.
Трохи більше.
Ти так писав. І так любив іще.
І жив, немов розіп’ятий на вірші.
Здається, серце у мені росло,
боліло трохи.
Трохи.
Трохи більше.
І хтось під руку, хитро або зло:
«А це йому такі відверті вірші?»
І я тоді обманювала їх,
здається, трохи.
Трохи.
Трохи більше.
Щоби ніхто не знав. І щоб не міг
тебе карати у моєму вірші.