Частка «не» пишеться для заперечення
В цьому випадку прикметники не принципові
Правила поводження в суспільстві вивчені,
занотовані, дієсловами обґрунтовані

Поділяючи життя на пере- та недо-
Контролюючи нежить надуту вітрами,
Краплями

Нездужати в значенні «не змогти»
Писати сповіді в «приваті» на ніч
Буквами

А вночі взяти і перемогти
….
Переоцінюючи оргазм нетривалий

Повторюємо, що не вміємо жити
Недороблена кількість рядків,
аби довести, що можна любити

Ховаючись від холоду мокрих матраців
Струшували сніг
з і без того тяжких повік
Спробувати б усе й одразу!
Самі собі зможемо допомогти
Та не треба
Споглядати не- з дієсловами разом

Хочу мати
Тебе
Розібрали на шматки
Як конструктор леґо
В дитинстві любила грати
А за твого мабуть ще не винайшли…
та ні! Не кажу що старий,
ти досить стильний і вправний
Дивився на мене, як на щось незвичайне.
Це тому, що не вмію кидати понти?!
Якби ти збирав повій на дорозі,
Я би вдала, що одна із них
Знаєш, я дихати вже не в змозі,
Бо як навіжена збираю
ці кляті леґо-шматки…
ТЕБЕ ЗБИРАЮ, втрачаю думки,
і кричу НЕ КОХАЮ!, НЕ КОХАЮ!,
а насправді не знаю, a ти
сказав своїми очами,
що ми ненадовго на «ТИ»…
Підкажеш, де береш свої чари,
і навіщо не снишся вночі?
Я звісно тебе втрачаю,
І ніколи не мала
НАВЧИ!
Кидати кляті понти
благаю. Ти можеш. Наостанок. Навчи….

Аби збулося
Відповідаю.
щоб не обірвалося
Пишу вірші
Було щоб жити
І розчиняюся у верхньому блакиті
Іноді
Коли хтось бачить
Наврочу долю
і хай бог мені пробачить
В думках тримаю три картинки
Співачка. Діти. Єдині
Є-ди-ні
Одиниці
Обірвані нитки
До краю
По крупиці. Тягну себе
У крапельках роси
вода поживна
Пожежа. Не врятує
Світ.Одна.Вода
Є-ди-на
І згасне лід.
І згасну я
Наврочу долю. непотрібним людям.
І кращого житя
НЕ-бу-де
Зв*яжу нитки всі в єдину.
Остання крупиця. Кінець. Лину

Пальці притискають
струни
твій дотик
сприймаю як жарт
Тепер, нумо,
змінюймо ролі
Давай!
ти - скрипка,
а я – музикант…
Будеш ТИ тепер чемним,
А я…
ПОКОХАЮ тебе
І…
не витримають нерви
over gamи…
наші..
сумні…
На інструменті порвані струни
Я погралася не на жарт…
Знову змінимо ролі.
Чого там
Іграть так іграть!
Повернулись.
Буду сумною.
Казку на ніч тобі розповім
Та нема спеціального клею
щоб зарадити струнам моїм
Ось така тепер фішка в моді
Що, сподобався мій флеш-моб?
Повторим при нагоді.
І-і-і-і….ГРАЄМО
Знову.
ОП!

Я починаю думати.
На тому рух спиняється.
Стій!
Тут ходять люди
Тому переміщаймось. Ти- мій
Завчити чи поринути?
Грати,
Або лиш здавати?
Не вірю в щирість дощика
Він змочив наші карти
Стоп.
Перестала думати
Тепер усе простіше
Рух для мене -
Це плавати,
Повзи, або летіти
Сьогодні політаємо.
Ти в небі
а я під водою
Рух для мене –
це ковзати на льоду.
І ,maby, з тобою.
Знову я подумаю.
Почну тебе навчати
Не вміємо ми ,
дощику,
карти розкладати
Стоп. Перестала думати.
Летимо пити чай.
Я буду мовчки сидіти
А ти мене навчай

Я так не схожа на весну!
І не люблю чекання,
Я пригорну та занесу
в книгу сподівання.
Я напишу та підпалю,
Триматиму та кину
Я так не схожа на весну.
Тому візьму й загину...

Я більше не бачу.

А колись мріяла
зі свідомості стирати те,
що зором міряла.

Тепер лиш кольорові сни.

Що вчать радіти весні
В неї особливий аромат

А я так хотіла малювати.
Тепер лиш сльози сліпі.
На папері.

І безконцентровані думки.
переживання.
І мої зізнання. Раніше було.
А тепер не боюся.

Прокидаюся зранку
і новому життю вчуся.

Життю доторків і ароматів.
Стираючи спогади
виринаючі з темряви...
...аби було веселіш...

Чую новини та про погоду...
Ніхто не дзвонить
Вони думають, що я очима слухаю?

А цікаво... Який тепер погляд?
може насниться...

Сповільнюється час.
Я зосереджуюся на тобі.

Мене більш нема.
Мене збив автомобіль.

Завмираю і чекаю.
Зрозуміти намагаюсь зміст.
Слова. Нема.
Змісту. Більш Не-ма.

Хтось відчув страждання.
А мені як відчути???

Я у себе питаю й можу себе почути.
Якось дивно, якщо в цілім всесвіті я сама.
Я зійшла з розуму, а мене нема.

Дивлюся у дзеркало.
То як воно, ЯК?

Твій погляд вбиває.
Ти – духовний маніяк!

Що писали філософи?
Про що міркуємо ми?

Ці теми заєлозані.
Про це снилися сни…

Тобі чи мені?...

Я хотіла знати. Де межа почуттям
Коли поверталась безтямна.
зовсім
додому
концентрую увагу на чорному домі,
де кажуть не чують привиди втоми
і питають людей, хто ми?
амнезія
втрата
знайти
пізнати в морі. небі. все банально. так є завжди
лиш парадоксально те,
що віримо!
о боже!
я не бачу хто це
лише чую голос втоми:
хто ви?

Сни мої - то лезо
Я – неприкаяна душа
І знову в пастку лізу
І знову не пройшла

І знову в вирі мчуся
До «світлих» почуттів
І знову не боюся.
Чомусь забракло слів

Чомусь в країні криза
Чомусь таке життя
Чомусь ця паска, мила,
- то моя душа.
І знову всі страждають
І знову я пою
Чомусь ти не заплачеш
Чомусь я так люблю

Органіка. Обірваний зв’язок.
Тепер сама. І хмари посивіли.
У цьому світі день якийсь зіпрілий.
Він дивиться згори на тебе, як втомою убитий вовк.
Тепер сама. Дах трохи заржавілий
Відіб’є краплі мокрого дощу. А був колись сухий
Тоді, коли любили.
Тепер він трохи виє, гукаючи весну
І вию я. В душі. Хоч посміхаюсь.
І змокнуть не боюся, бо іду.
Раніше райдугу у небі роздивлялась.
Тепер не бачу вже нічого, крім дощу.

Божевільні та приречені, окутані думками,
Ми йдемо.
І цього вечора зізнаємося мамі.
У скоєному, хворому, забутому з роками...
Ми йдемо. Нам вже не весело, бо напилися кави
здавались щоб тверезими ці темні карі очі
Ми думали-обійдеться
Ми думали щоночі
Про кару ту небесную,
Ту, що лягла на плечі.
Депресували веснами
Кололися, нарешті....
Йдемо собі, зітхаючи...
Жбурляємо камінням...
Йдемо, не заглядаючи під ноги.
вже умієм..
Ми думали - обійдеться.
Та надто, друже, пізно.
Хвороба-то приречення.....
Тебе до себе візьме.

Переходячи на особистості
ти переходиш на інший бік вулиці
на "салатовий" колір світлофора.

Ти - втілення втечі звідусіль.
Я хочу бачити тебе живого.

Піклуватись про тебе немає причин
Це підлягало обговоренню.

Не буду об’єктом твоїх обіймів.
І не була. Бо хвора.

Склавши в пам’яті блиски зіркових очей,
нам не вдалось бути щирими
Доторкнутись губами до моїх плечей -
покарання вищою міри.

Розповсюджую вірус втечі й війни
Не одного тебе заражено!

Контрастний вигляд моєї стіни
викликає в тебе відразу.

Я не вмію малювати, пишу бездарні вірші.
Я нікчема і ти це знаєш.

То чому все ще пишеш на контрастній стіні?
Мою втечу наздоганяєш

В цьому сірому місті гнилих троянд,
що відроджуються з часом,

я відчуватиму аромат,
що викликає в тебе відразу.