Якби ти знав
Як мріється під вечір
Під сині стіни.
І вітри з віконних рам,
Коли раптово
І, як завжди, недоречно
Ліхтар розігрує
Переді мною сцени драм.

Якби ти знав
Про несказанну ніжність,
Яка за мене більша у стократ.
Я загубилась поміж довгих тижнів
І у системі
Знаних всім координат…

Якби ти знав
Скільки в житті моєму
З тобою є пов’язаних подій.

Якби ти знав…
Ти б точно не дозволив
Бути в цю мить
Між стін і рам
Одній.

Студенти – це такий народ,
Який не може без пригод,
А їх, до речі, вистачає:
Підступна сесія чекає
Чи причепився викладач –
Тоді уже хоч сядь та й плач…
А лекції такі всі схожі –
Нудні. Студент сидіть не може,
Та як приходить семінар,
Студенту враз якийсь тягар:
Його не видно із-за парти,
Йому уже і не до жартів,
Та викладач хоч в окулярах,
Присутніх відміча на парах,
Тоді й приходять перездачі
І знов студент ридає-плаче…
Але всі теми поздає – дивись,
Стипендія вже є.
Професія “студент” – це класно,
Хоча, на жаль, короткочасно:
Десять семестрів чи п’ять років –
Оце для нас законні строки,
Тож я спішу нас всіх вітати:
Із нашим днем! Із нашим святом! :)

Дівчинко з глибокими очима,
Пам’ятай, що світ неповторимий!
Хоч складний. І навіть різнолиций.
І легкий.
Як влітку дотик ситцю.
Світ цікавий.
І чим далі - тим сильніше.
І яскравий - хоч у прозі, хоч у вірші.
Все ж холодний…
Наче зібрано всі зими.
І стандартний.
Днень за днем проходять мимо
І лишаються уривки, згадки, строки
Світ насправді є неоднобоким.
Хоч спитай у правди, хоч у кривди.
І у щасті теж бувають біди.
Але з широко відкритими очима
Ти живи, щоби не було стриму.
Бути не кущем у цьому світі
А найкрасивішою в суцвітті.

Не бійся робити
В житті перший крок.
І переступати поріг.
Не бійся загроз,
Не лякайсь помилок -
Бувають вони в нас усіх.
Тому якщо шанс
Надається тобі,
Ти в жертву себе
Не принось…
Та бійся одного
В своєму житті:
Що твій перший крок
Зробить хтось…

Пишу листа, бо зачекалася весни
І надто надокучили тумани,
Бо як у каламуті сивини
Можна розгледіти “вжевесну”…
Зовсім рано
Ще виглядати трав яскравий пласт.
Я захотіла написати все словами
Мене ні простір не обмежує,
Ні час
Чекати весну –
Від душі пишу і прямо.
А під ногами… Все, ну, як завжди
Нам заважають дурні і дороги.
Зими ще не розтанули сліди,
Але мені є зараз не до того.
Бо я виводжу кожну літеру-рядок,
В передчутті дуже простого дива.
У нас усіх є вроджений порок –
Ми любимо, щоб все було красиво…
Я теж.
Не пожалкую теплих слів.
Якщо це може у житті хоч щось змінити.
Пишу листа, бо захотілося весни.
Тієї, що змогла б усіх зігріти…