Люба, твої блакитні очі
гріють серце моє щоночі,
усміхнися: нехай жовті промені
усмішки зцілять душу мою,
жовто-блакитна, жовто-блакитна,
Україна моя непохитна.

Мила, твоє волосся —
блакитні озера й річки,
у сяєві сонця яскріють бурштину стрічки
й думки тішать щомиті, найгарніша у світі
жовто-блакитна, жовто-блакитна,
Україна моя непохитна.

Рідна, твої Карпати,
ялини й смереки лапаті,
церкви, будинки, хатини кличуть мене,
я лину до тебе знову і знову, моя чудова
жовто-блакитна, жовто-блакитна,
Неня-Вкраїнонька непохитна.

Сильна, народе могутній,
славний, повік незабутній,
непереможний — дар Божий,
багряно-чорна, багряно-чорна
сила та міць непоборна:
Кров і Земля — звитяга твоя,
жовто-блакитна, жовто-блакитна
Україна моя непохитна.

Вона любила гуляти в дощ без парасолі.
Тоді на кінчиках її волосся розцвітали квіти, схожі на незабудки.
В іі очах давно купалося небо...Її вуста цілувало сонце...
Вона любила гуляти в дощ без парасолі
І милуватися крапелинами райдуги на долонці...

Йому подобалося ходити в дощ з оберемком соняхів.
І він вірив у те, що соняхом небо малює веселку...
А ще відчував дивні нотки запаху незабудок
І те, як у серці щезає нарешті смуток...

Вони завжди так чекали дощ і блукали без парасолі...

Дерево - це багатоніжка.
Заховала голову-коріння у землицю,
а гіллям ходить по хмарах білолицих.
Еге ж?

Ти кладеш камінь за каменем, цеглу за цеглою,
І будуєш храм у моїй душі, де я буду молитися....
Далі береш молоді садженці:пагін за пагоном,
Квітку за квіткою
Й ростиш сад у моїй душі, де я буду в тиші....
Потім краплю за краплею,
Хвиля за хвилею наповнюєш океан,
У якому я на золотому човені маю мрії вудити,
що в рожевих сукнях зорями будуть світити...
Ще будуєш терасу над якою заграва сховалася в лампу,
Щоб світити мені незалежно від часу...
Ого яка я велика: храм, сад, океан, тераса,
і все завдяки тобі, ЛЮБИЙ!

Трава зелена і тополі.
Пункт пропуску військової частини.
Мов Боже провидіння, голос крові:
Серед трави уперше забуяли червоні маки -
обереги, знаки,
Благословіння із минулих поколінь,
Що над усе любили Україну
І ту любов заповідали сину.

Так трепетно ці маки проводжають бійців,
які на Схід з частини відїжджають.

Прилітаймо до батьків літаком,
Приїзджаймо потягом, машиною, автобусом
допоки є місце , де нас завжди чекають.
І тішмося, бо ми ще не лише батьки,
але й чиїсь ДІТИ(!)...

Читаю вірші Грицька Чубая
і чую,а у мене чуб росте.
Глянув у дзеркало:
Йой! Що то люди скажуть на те!
Потім...Ще почитаю...
А на ранок добре здивувався:
Мої коси вже землі торкаються
і золотом переливаються!
"Най подарую їх сонцю. Хай бере.
Воно он як сяє,
бо таких ранкових дарунків
ого-го як багато має!"
Еге! Ось чому Сонце яскраве таке!

Трьохголовим Змієм-Гориничем дивилася люстра у мою склянку з чаєм,
і я пригощала її , навзаєм.
Та була вже ніч. І вогонь, що виблискував із тих пащ згас,
моментально, ураз.
Тоді я глянула у вікно і побачила мільйони вогників,
схожих на сяючих човників:
А може, у якісь кімнаті зібралася купа Зміїв-Гориничів водночас,
щоби розгледіти нас?
Тому вони і Гориничі : Гори вночі....

Одягнув на руки хмари.
Замотав на шию вітер.
На голові - шапка-Сонце рожеве,
Шуба - кошлаті дерева.
І стою я, гарний, прехороший,
у січневий день погожий,
Дивлюся в люстерко-озерце
Й тішиться моє сердце:
" Ой , який же я -
Світе цей сніжнобілий!
А який посріблений!!
І вродливий!!!"

Затремтіла душа кленовим листом,
І осіннім дощем заплакала.
Парасолі хмарин затулили вікно:
Сяйво сонця ховали за полотно..

Засіріло в долині серця мого,
І душа зажурилася зболено,
Опустилися крила і затихла у клітці
Синя птаха уже поневолена...

Іноді моя душа перетворюється на коробку з метеликами.
Вони літають,торкаються крилами країв,
щоби вилетіти,бодай на мить,
а мені болить...
Тоді я кажу їм:"Тихше,тихше...",
беру крила й сама кружляю метеликом до тих пір,
поки слово не ляже на папір.
Рухливе,барвисте,омріяно-чисте...
Метеликове...

Спочатку з'являються очі, де потопає біль
у солоній воді пророчій.
Тоді вуста, як на картині Мазаччо,-
ще кровоточать від крику та плачу...
Та болісний щем...
І Ангел, що мав би бути з мечем.
Далі з'являється серце, умите сльозами,
чисте і зболене, але незборенне.
Так відродилась вона: думки зігрілися
спалахом полум'я у часопросторі Небо - Земля...

Моя бабуся-диво запашної полуниці,
що вбрана в крапельки криничної водиці:
така солодка...
Моя бабуся- яблуневий сад,
квітує і антонівка,й кислиця:
весільні сукні,тихі вечорниці,
і зоряного неба таємниці...
Моя бабуся- кетяги св"яткової калини,
у них налита пісня іменинна:
"багато років",і знаменних кроків...
Моя бабуся-то старенька хата,
що вікнами вдивляється в дорогу і марить,
до розбитого порогу хтось підійде..Де? Де?!
Моя бабуся-океан любові,
ті почуття не вміщуються у слові:
виплюхуються й золотяться хвилі
на милі...
А теплий вітер,що цілує й обіймає,
ласкавим сяйвом ніжно огортає,
таки моя БАБУСЯ?!!!

Вона так сяяла у сонці,що він помітив,
кинув кульку:
Каштан осінніх поцілунків співа в долоні,
І вона,забулася про сріблення на скроні,
сміялася йому.
А перехожі дивилися здивовано:"Негоже..."

Пильнує дерево: де очі схожі,
як ті ,що заясніли так у сонці,
щоби каштанчик знову виспівував у долонці.

Коли небо вдивляється у мою душу
стаю берегом, де хвилі голублять сушу.
І пісок, пофарбоований
соняшними пелюстками,
ісмарагдовим поглядом
стежить за небесами....

Місячним гребінцем
Чесала береза коси,
Вплітала зорі й думала:
Чи гарна я?
А міцний дуб підглядав
Крадькома, похапцем,
І мислив: чия вона?
Чи не запалає нараз від такої
Кількості небесних прикрас?
І з кожною новою зіркою
Серце його стугоніло -
Небо гуркотіло,
Й на чолі сяяли роси,
Допоки посріблені трави
Піймали проміння заграви...

Ластівки літали в небі.
Непомітно залетіли в мою душу.
І я стала небом...