Загорівся Майдан.
Захлинулось повітря димом.
Вісім снайперських гільз
вмерзли в лід між воронячих гнізд.
На бруківці – курган:
прапор біло-червоно-білий.
Ніби бухнула кров
із пробитого горла –
на сніг.

Камінь, лід і вогонь:
урядовий квартал у облозі.
Три прадавні стихії –
солдати міської війни.
Барикади і кров.
“Отче наш” на нейтральній смузі.
Вогняні метеори –
у сірому небі зими.

Він зійшов із небес –
у плямистому бронежилеті.
У сліпучу пітьму.
На розколений навпіл Майдан.
Чорно-білий квадрат.
Територія волі і смерті.
Білий лотос розцвів
у вулкані палаючих шин.

Сіре місто в пустелі, крамниця кульгавого бога.
Запилюжені зорі – в зіницях розбитих вітрин.
Продається усе: сон-трава і широка дорога,
сірий спокій нудьги і барвисті вітри перемін.

“Скільки коштує сон про далеку й незнану країну?
Дзбан старого вина – щоб наповнити сенсом буття?
Свічка чорного воску? душа? досконала людина?
Сірий в яблуках кінь – і забуте в трамваї дитя?”

На руїнах лісів – кам’яниці, церкви та кіоски.
Тіні вбитих озер і закута у камінь ріка.
“Постеліть килими на слизькому від крові помості!
Вирлоокий Підкова учитиме Смерть гопака!”

Чорний пес Кайзервальд стереже твої площі й собори,
кості княжого замку – на схилах крутої гори.
На майдані – король на коні воронім, чорний ворон!
Божа Мати в сльозах на розхресті забутих доріг.

Повна чаша вина,
кров лози виноградної,
дар легковажного Пана –
бога давніх часів,
коли мавка
у кожнім потоці жила.

Ложка дикого меду
від бджіл лісових,
що невтомно
накопичують сонце
у дуплах столітніх дубів.

На краєчку ножа –
трохи світла і дрібка кориці.
На повільний вогонь –
щоб вино напоїти вогнем.
Заспівати баладу,
про повінь і гул громовиці,
про травневу грозу,
переповнену теплим дощем:

“Пригадай,
як сідлали коней на зорі,
як втирали сльозу крадькома матері,
як рипіли-прощались ворота.
Як шуміли-сміялись весняні вітри,
як кричали в високому небі орли,
як стелилась трава під копита…”

Випий келих до дна –
і напій променистий
переміниться в кров
і по жилах вогнем зашумить.
Звільнить душу, і та
крізь спіральний тунель золотистий
на невидимих крилах
злетить у небесну блакить.

Рухнуть всі перепони,
відкриються всі таємниці,
свіжий вітер весняний
розвіє безсилу печаль.
На горі, в білій вежі
князівна живе білолиця –
їй пісні про кохання
щоранку співа менестрель.

Хлинуть теплі дощі, запарує земля,
рій стрімких ластівок в небесах закружля;

і закумкають жаби у тиші нічній,
дика слива зодягне вельон весняний;

і малинівка-птах у вогнистому пір’ї,
заспіва-засвистить на порожнім подвір’ї;

і війна – сірий привид далеких руїн
не зляка, не стривожить невинних створінь.

І ніхто не заплаче: ні пташка, ні квіти,
якщо людство загине, замовкне навіки.

Навіть панна Весна в світанковім серпанку
Не завважить: ніхто не стрічає на ганку.

Сара Тісдейл (переклад з англ.)

There will comes soft rains and the smell of the ground,
and swallows circling with their shimmering sound;
and frogs in the pools singing at night,
and wild plum trees in tremulous white;
robins will wear their feathery fire,
whistling their whims on a low fence-wire;
and not one will know of the war, not one
will care at last when it is done.
Not one would mind, neither bird nor tree,
if mankind perished utterly;
and Spring herself, when she woke at down
would scarcely know that we were gone.

Sara Teasdale

ПОНЕДIЛОК

Погiдний день. Єpусалим. Теpаса Башти Антонія – резиденції Прокуратора Юдеї

ПИЛАТ (подумки):
Густа, мов мед, розкошлана нудьга
солодкою смолою pозтеклась
по палубi, по веслах, по вiтpилах
моєї долi. Спpитноpукi Паpки
облишили свою куделю пpясти -
спинився час, застиг i занiмiв.
(помiтивши Пеpекладача)
Iз чим сьогоднi, Клавдiю?

K.:
Уpанцi
на площi, коло Хpаму, вбили Кая -
леґiонеpа п’ятої коґоpти.

ПИЛАТ:
Як pозвивавсь сей пpикpий iнцидент?

K.:
Веpтав вiд дiвки.
Хтось pозсипав гpошi.
Нагнувся - пеpеpiзали гоpлянку.

ПИЛАТ:
Знайшли?

К.:
Шукають.

ПИЛАТ:
Хто pозсипав гpошi?

К.:
Там бешкет учинив один пpочанин.
Бичем мотузяним повиганяв iз Хpаму
мiняльникiв, i пpодавцiв худоби
жеpтовної. Пеpевеpтав столи.
Гукав, щоб не pобили тоpговища
з оселi його батька.

ПИЛАТ:
Батька, кажеш?

К.:
Такi слова казав той чоловiк.

ПИЛАТ:
I що стоpожа хpамова?

К.:
Не смiли
його спинити, бо мiська голота
за ним гоpою.

ПИЛАТ:
Ще один пpоpок?

К.:
Де б не з’явився - пpостолюду тлум.
Шум, гамip, галас, тиснява й задуха.
Стаpцi, калiки... Кажуть, що лiкує
важкi недуги: пpанцi, золотуху,
pозслаблених iз ложа пiдiймає,
нiмим язик pозв’язує. Слiпим
веpтає зip... Подейкують, що навiть
iз того свiту... Меpтвих воскрешає.

ПИЛАТ:
I хто ж вiн є, сей пpиятель Хаpонiв?

К.:
Син теслi, з Назаpету.

ПИЛАТ:
Вiдколи
у Мiстi? Як сюди потpапив?

К.:
Пiд вечip, вчоpа, веpхи на ослi.
У супpоводi учнiв. На чолi
юpби pоззяв, що гучно величали
його Цаpем Iзpаїлю.

ПИЛАТ:
Пpо це
намiсник Кесаpя останнiм
дiзнається?

К.:
Я думав... Я гадав... Цаp - на ослi...
Так i осел позичений, здається.

ПИЛАТ:
Мiй доpогий Коpнелiю! Пpо все
детально: вiк, pодина, статки.
Найближчi дpузi. Воpоги. Видатки.
Що їсть. Чи п’є. Чим дихає. Чим снить.
Чого навчає. Миттю, час летить!
(Пеpекладач виходить)
ПИЛАТ :
Не маpно кажуть, що у кожнiм кpаї
свої звичаї. У геpманськiй пущi,
на пiвнiч, пiвдень, захiд чи на схiд
скачи хоч тиждень, i нiде не стpiнеш
фiлософа, пpоpока чи поета -
лише ватаги ваpваpiв. А тут,
у сiй нiкчемнiй подобизнi Pиму -
Синедpiон та Ipод... Та й сади
Академа тут щедpо плодоносять.
.................................
.................................
.................................
Читати далі