…сидіти з ангелами де-небудь на пляжі
і тихо про щось говорити
після розкурки

Сергій Жадан
Схована у далекій скрині сидітиме твоя тиша. Вана сидітиме довго доводячи до шаленого сказу, тебе, мене, нас…
Його мис доброї надії було зруйновано єдине спасіння втеча, втеча на завтра чи тілько на десяток кроків вперед, до свідомого з’єднання руху крові, яку серце виштовхує по міліграмам, до кожної в’ялої вени, аби ми знали що він живий. Його рух занадто хаотичний… погляд блага допомоги… його мис доброї надії зруйновано…
Єдиний залишок здорового глузду блука по дорозі так само як він без жодної іскри на вчора, тілько надія на десяток кроків в перед. Кожний крок сенхрон бачення, кожен погляд на зустріч – байдужа публіка. І ніхто не спитає якого дідька він по греблі, о дванадцятій ночі по пояс голий. Ніхто не малює форми жалю на вогкому асфальті? Всі погляди сплять…
Вчорашній вечір у верховній раді пройшов на славу, продали життя робітничого класу, Криворіжжя плаче, рада відкриває двері буддизму і йозі. В його голові з кожним кроком нові синхрони. Більшість втратила віру, меншість поставили раком гасла демократії ріжуть глотки одне одному помаранчевий колір стає емблемою руху, блакитний – амністією спокою. Йому було шкода малого якого тиждень по тому знайшли в провулку без руху і хто міг знати, що його оцінила місцева рушійна сила у нокіа 3100. Кожен крок, блискавки його вразливості, голодні діти під голими стінами інтернатів співають гімн незалежному суспільству…
«На простирадлах наші бажання
Під ковдрою наші мрії
Ми миші
Що грають у хованки
З тінню…»
Його очі бачили тишу. Його дух вірив. Він і я і ви зламалися під гаслами… трохи не до давили, трішечки не до стояли. Помаранчева варта стоїть під вашими вікнами контролюючи цнотливу довіру. Довіру минулого яка стала птицею не тривалою комою до пост українського: «Завтра спить у коморі і п’є віскі чи може хенесі
Поклавши до корзини овочів
духмяний пучок окропу
Нібито то так треба
Уявляючи що так пройде»,
Він крокував вперто відволікаючись на обставини. На обставини поглядів. І вчора у сартирі глем клубу школярка ставала жінкою. Клубалізація крокує вперед. Школярі по підвалах нюхаять клей, вимальовуючи у небі фенікса, що несе свою велич, свою сіру тінь, яка з’являється з попелю. Залишаючи надію на відродження.
Вздовж тільки марево вогнів, безпритульних та голих. Він стояв дивлячись в обличчя минулому. І на цьому місці стояли тисячі, писали на парапетах «я тебе кохаю», а після на ці місця чіпляли вінки скорботи, у вічну пам'ять лябові,
У вічну пам'ять смерті…
Це як знущання над самим собою кохати боячись втрати. Це вічне «якщо я втрачу, друга чи мис доброї надії?» він кохатиме її вічно бо вічність примарна уява що дає волю «а може, колись», те колись що може і не настане. Чи знав він що ті що вчора йому посміхалися і називали зайчиком, стрілятимуть в спину , не в груди. Тепер байдуже мис знищено…
Як у кожного так і в нього був мис, людина, яка просто є. Друг, товариш… Варто тільки знати асфальт не плаче, вітер не сміється… його мис сьогодні виходив заміж…
Він був не в змозі навіть по путньому привітати, відпустити свою життєво необхідну залежність. Коли вона мала сказати «так», подивилась в його очі, він посміхнувся і пішов в нікуди .
Амури взяли відпустку…
Тепер тілько тиша,
він ішов з не звідки, аби прийти в ні що….

- Мою несамовиту втіху напишуть художники, фотографи зроблять фото кожен пік сель співатиме, кожен мазок говоритиме «круто…». Божевілля – фатальний наркотик, кохання – смертельний… - гомоніло його особисте занурення.

Я пам’ятаю одну з зустрічей з своїм знайомим. Зустрілися ми з ним випадково, як завжди звичне «як справи?». І от він розповів що отримав дозвіл на носіння вогнепальної зброї.
- Ти знаєш – казав він. – найбільше проблем, з отриманням це проходження дурки.
- Як це – запитав я?
- Ну от уяви заходиш ти і там купа лікарів, оди краще іншого і кожен валить тебе, доводить до сказу, намагаючись довести тебе до безглуздя, аби визначити рівень твоєї роздратованості. Запитують тебе нащо тобі потрібна зброя ну, а ти як нормальна адекватна людина відповідаєш – щоб зберегти своє життя підчас кризової ситуації. І як виявляється наші кризові ситуації вже заздалегідь визначило наше законодавство…
І він багато чого ще розповів та це не має ніякого відношення до контексту даного твору.

І саме зараз
саме у цю мить
у нього кризова ситуація.
І які поради дасть йому законодавство, коли в’яло намальовується сюжет на завтрашній день. Він стоїть на середині позаду пройдений шлях, попереду невідомий. І як завжди є план Б, просто все залишити як є стоячи на парапеті 40 метрів над рівнем Дніпра, відштовхнутись від земного мазохізму і-і-і-і-і-і…все пиши не було…
– У вас не буде кілька гривень, їсти хочеться, а красти не навчився?
Він подивився праворуч. Поряд з ним стояв русявий хлопчик років семи.
– Так тримай, а що ти тут робиш, чому не йдеш до дому, пізно?
– Гуляю, дому не має. Батько загинув в Прип’яті, він був пожежником, він герой. Після його смерті мама почала пити, водити дядь, які мене ображали і я втік… – очі малого піднялись в зоряне небо і сльоза одна за одною покотились по брудних щічках.
І де тепер це блядське законодавство, з своїми позачерговими виборами, з своїми законами, з за чи проти. Де анти кризові коаліції коли криза заходить у відчинені двері, де опозиція яка готує свої меланхолічно байдужі маніфести? Він стояв нервово курив робивши свій вибір, який шлях обрати.
– Ходімо поїмо. – взявши за руку малого він пішов далі. І назустріч двом спасеним мерехтіли вогні танцюючи на обличчі ночі…

Ти знаєш брате як би нас не ставили раком, як би паскудно не виглядала самотність, в які б рамки нас не ставило життя. Головне. Ми маємо іти до кінця виконуючи своє призначення, хапаючись за кожну нитку, вперто сточи на своїх поглядах, щоб наші діти пишалися нашим божевіллям свободного кроку та подиху. Гордовито сказали «МОЄ НЕБО БЛАКИТНОГО КОЛЬОРУ, ВЧИНКИ ПРОЗОРГОГО, А СЕРЦЕ СВОБОДНОГО!!! »

Історія не має кінця так само як і початку. Не має постійності та однозначності, не має гарантій між тим, що є і що буде завтра, а чи буде взагалі завтра? Наш суіцидний рух кожної хвилини набирає оберти. Наші вчинки час від часу примушують лягати в домовину суспільності не зволікаючи, байдуже, що може, саме в цю мить помирають, або народжуються люди, аби зробивши декілька кроків і піти, зникнути з життєвої географії.

Обережні кроки по сходах, що дня у одному напрямку, з низу до гори з гори вниз. Без зайвих думок, без жодного зволікання – все під контролем. Твої поступові кроки до власної свободи обачні, мрії складені до торби… все контролюється, все контрольоване…залежність дотиків… саме в цю мить коли, Він, хотів щастя краплину життєвих радощів. Він створював власні сюжети власної особистої війни де не було б переможців та переможених, війни під назвою – Я.
Минав вересень і було паскудно поодинока самотність вганяла в морок у власне спустошення, кожна краплина дощу, що котилася по холодних вікнах малювала знаки питання, своєму – я. « Хто ти? Що далі, де твій спокій, де твої принципи, моральні норми, які ти створив задля спасіння розуму?». Він не спав вже третю добу поспіль, постійні думки про кризу індивідуальності різали маленькими шматочками його мозок. Метелики депресії кружляли по кімнаті навколо чорно білих фото, зроблених на замовлення паризькому журналу мод. Це були його роботи, лишень чорно білі, жодної кольорової.
Поміж силіконових красунь у шовковій білизні, фото безпритульного який їсть руками не маючи пальців. Безпритульного звали Сергій, познайомилися вони тиждень по тому, як виявилося Сергій у минулому воював у Афганістані, там і втратив фаланги пальців.
– Ти знаєш, я не жалкую так вийшло…я не знав що воюю за державу яка програє у власну гру… я воїн одинокої країни якої не має на карті, я саме той елемент, який списали, списала за браком часу….
Розмова була коротка та встигла покласти його горілиць. Роздуми здавлювали мозок: «Чуєшь, ти, рано чи пізно тебе спишуть так само, зітруть твій штрих код, задушать посмішками та тьолками, які дрючать тебе, смішно? Так, саме вони – тебе не ти їх. Смішно? Ні, тепер ти не смієшся, ти розумієш, що ти шмат кислотного лайна яке починає смердіти, відчуваючи справжній біль, а не своє пропите – я.», - шепотів голос божевілля.
Пожовкле листя повільно планувало за вікнами, танцюючи танець спокою. У кімнаті було занадто тихо, відправивши фотографії він вийшов на балкон. Сутеніло. До паливши ,промайнула думка: «я маю втекти. Вирішено завтра зранку їду…»

Її кімната мовчала. Час від часу спокій зупиняв годинник. І-і-і-і бац, спокій повністю знищено 8:00, треба вставати збиратись на роботу. Поливши свої фіалки, перевіривши ранкову пошту вона вибігла з дому. Посміхнулась усім знайомим, чаруючи своїм позитивом, ніби зазиваючи до своєї особистої нірвани. По дорозі. На зустріч днині, блакитне небо і віра у щастя. Вона не знала, що десь помирають сепаратисти Абхазії, що десь голі жінки Зімбабве годують своїх голодних дітей своїм тілом, що французька молодь бомбить центр Парижу з своїми гаслами до нової свободи…
Та звідки янгол буде знати про такі запари в суспільстві, вона ветеринар, що лікує тварин, спасає життя живих іграшок людства. В її очах завжди палало життя, та проклятий позитив, який доводив до сказу… та ще її клятий зелений чай без цукру, буда божеволіє , сидить і заздрить її життєвій рівновагі, її: «я сонечко, я всім дарую тепло, я всіх люблю, і мене всі люблять ».
Прийшовши до клініки вона не знала, що померла собачка Пуфі і малий сидить і плаче над його тілом. Вона встряла на розмову батька з сином, який пояснював, що і до чого.
– Розумієш, Даня, Пуфі захворів, чумкою. Розумієш він помер. Ні чого постійного все, змінюється та не завжди на краще, такі казуси та сюрпризи готує тобі життя, їх буде багато, часами добрі, часами злі…
В перше в житті мить розчарування в перше в житті вона розуміла, що все паскудно. Систематичний спокій знищено, думки хаотично рухаються в її голові, рожева калька зруйнована… Їй стало погано цілий день в каматозі, тільки пожовкле листя кружляло за вікном малюючи свій спокій.
По дорозі до дому вона помітила, як обікрали пенсіонерку реальні хлопці у каси «Ощадбанку», і сльози, одна за одною. «Господи, як я цього не помічала, все справді в лайні, без жодного проміння на спасіння…. »,- шепотіла самотня свідомість. Відчинивши двері своєї квартири почула крики спокуси, у ліжку її чоловік трахає ліпшу подругу….. Сил не вистачало на істеричні крики, тай взагалі не вміла вона цього робити. Просто тихенько зібрала речі і зникла у вечірніх сутінках, де місячне проміння ховало безлад поодинокого міста…

Він їхав у потязі милуючись зоряним небом, малюючи свою краплину щастя. До купе зайшла вона прибита життєвим настроєм. Він прочитав, зрозумів усе по очах де пускала коріння депресія, що він не один… І стояла тиша. Вони знайшли спільну мову, вони розмовляли до ранку про життєві незгоди, даруючи один одному спокій. Він в перше вжитті зробив кольорове фото, вона відчула бажання жити. Їм було дійсно разом спокійно і добре, і вони розуміли, що це їхня краплина щастя…
Вона вийшла на наступній станції поцілувавши його у лоба, а він поїхав далі, розуміючи, що так треба. І байдуже було, що десь помирають сепаратисти Абхазії, що десь голі жінки Зімбабве годують своїх голодних дітей своїм тілом, що французька молодь бомбить центр Парижу з своїми гаслами до нової свободи…
І не він не вона ніколи не дізнаються, що було б далі з їхньою поодинокою самотністю бо отримали краплину щастя. А я пильно слідкував за чужим сюжетом розуміючи, що вони мають рацію, що життя лайно… чи може ми лайнові в житі? Що краще шкодувати затим, що не зробив, чи згадувати те, що зроблено……….? А, взагалі то байдуже, бо наш суіцидний рух набирає обертів.