Тримай
не відпускай
не підпускай
ні милі ближче
ані кроку далі

Люби
мовчи
шалено обіймай
дзвени в мені
уламками кришталю

Отак і буде
усьому свій час
свої вогні
дими
і попелище

Живи
люби
дзвени в мені
ні кроку далі
ані милі ближче

Ілюзія вибору?
Кажуть, доля написана,
Ролі розділені,
Грай - і терпи до кінця

Ілюзія щастя?
Наче в лещата затиснуті.
Серце відкрий,
І живи, як обіцяв...

дочекатись
дохотіти до краю
домовчати до губ
до очей додивитись в пітьму

дотягнутись
рукою торкнутися раю
дообняти всього
довдихнути тепло твого сну...

2010 р.

Ми тепер по інерції, начебто є і ... нема.
Ніби разом - у всіх протоколах і списках.
Вже без спецій, без зайвого слова, вина.
Без емоцій на вибух. Емоції тільки на дисках.

Ми застрягли в собі. У своїм егоїзмі без краю.
В свою гордість заплутались - важко, наївно, уперто.
І ніхто не заплаче, не крикне: "Іди! Відпускаю..."
Щоб вдихнути майбутнє, і файли без остраху стерти.

Щоб почати з нуля. Відчинити приховані двері.
Не боятись думок, що вирують на першому кроці.
Знову разом -за руку. І сотні думок на папері
І ніжність очей, від яких розриває емоції.

Танцює сніг під вальсу тиху музику
Земля лежить у білому манто.
І сонні сосни струшують ілюзії
Старого, призабутого кіно.

Вони ішли, тримаючись за руки,
Чарівний світ всміхався їм обом.
І снігопаду дивні, ніжні звуки
У душі їх вливалися теплом.

Сніжинки цілували її вії,
І танули у нього на вустах.
Два серця поєднали ніжні мрії
По дивних і невидимих мостах.

За них все говорли їхні очі.
Навіщо слів? Слова - вони ж пусті.
Він ніжно обіймав її за плечі.
Вони ішли, ішли, немов у сні.

По нотах вітер грає тиху музику,
І це було, здається, так давно.
А сонні сосни струшують ілюзії
Старого, призабутого кіно.

Розкажи мені, що ти любиш?
Може, дощ? Чи сніг уночі?
Зігрівати в волоссі губи?
І різдвяні м'які калачі?

Любиш весну? І перші квіти?
Чи морозно-скрипучий сніг?
Може, мить, коли тепле літо
Осипається листям до ніг?

Шоколад? Чи солодку вату?
Любиш запах гірської зливи?
Розкажи... Я повинна знати,
Щоб зробити тебе щасливим!

Складаю в конспекти записки твоїх почуттів.
Збираю щоденники днів із позначкою “Разом”.
В архіви — дзвінки, де прощатися ти не хотів,
В таблиці “Exel” - тобою придумані фрази.

Заповнені файли, і в пам'яті нуль гігабайт.
Нанизую доторки губ і ховаю у сейфі.
Мовчазні бігборди, в холодному склі сіті-лайт...
Тремтячими буквами тільки для тебе “ Save me”...

Жовте листя тихо опадає
Під колеса пізнього авто.
Одиноко краплями ридає
Осінь у багряному манто.

Ніжність твоя запізніло лине,
Зігріваєш ти холодні руки.
Ще хвилина, лиш одна хвилина -
І заплаче небо від розлуки.

І в туманах, сивих і печальних,
Лиш луною озоветься осінь.
Жовте листя тихо і безжально
Смутком уплететься в мої коси.

Та нехай. А ти — промінчик щастя.
Простягаю я назустріч руки.
І крізь дощ авто по мокрім листі
Їхало додому із розлуки.

Летіти до тебе
по електричних дротах
Вмирати у небі
в передосінній агонії
Скотитися громом
бо знати, що ти і страх -
До перших морозів
як бабусині жовті півонії

Поламали серцями стіни,
Всі умовності розтопили
Як солдати, летіли на міни,
А, може, тільки любили.

Не програли жодної битви,
Зброю склала навіть осінь.
А в одній на двох молитві
Не змогли поламати гордість...

Усміхаємось
розбігаємось
так нещиро небес торкаємось
хай пробачить нам Господь Бог

Пізно каятись?
кажеш, пізно?
і ми з тобою зовсім різні?
та тільки серце в нас -
на двох...

Комусь дано сміятись у душі,
І плакати солоною росою.
Мені ж – писати втомлені вірші,
Від тебе втомлені, і створені тобою.

Немов птахи, роз’єднані із небом,
Неначе вітер, скований дощем…
Їх не читати, ними вмерти треба,
Відчути біль, не стриманий нічим.

Ти не зумів. І це чомусь банально.
До сліз. Як наш єдиний дотик рук.
Ти вибрав все таке просте й реальне,
Де кожне слово – це порожній звук.

А я – це музика. ЇЇ любити треба.
А ти ж ніколи не любив пісень.
Моя стихія – це блакитне небо,
Це світлий сон, а не вчорашній день.

Комусь дано прощати у душі.
А я прощаю, щоб усі почули.
Нехай летять твої сумні вірші.
Вони ніколи моїми не були

Літаки
поїзди вокзали
ритм життя - такий...
у слові "ритм" -
втрати, телефони, дзвінки
і роки...
а руки
не відчуваєш

холодно... звичка
зараз зігрієшся
віскі мартіні глінтвейн
теж звичка
і холодно

квиток вокзал
море прощань на пероні
зараз зігрієшся
ніч у вагоні
такий ритм життя...

літаки поїзди вокзали
тільки б не загубитися
зігрітися торкнутися
руки
через роки

Він так мовчить, немов би назавжди…
Цей дивний сплав металу, цифр, клавіш.
Він так мовчить, немов би то не ти
В ранкових сутінках мій сміх у сльози плавиш…

Він так мовчить, мов знає, що ти любиш…
Екран не гасне, літери не йдуть…
Він так тремтить, як знає, що ти губиш
Коли спускаєшся у денну каламуть.

Він так мовчить, неначе чув і бачив…
Усе він знає, і тому мовчить…
Він так спішить… Тому, мабуть, і плаче…
Він майже тут… Він скоро задзвенить…

Хтось каже, досить просто бути сильною.
Серця збирати у свої колекції.
Всміхатися, здаватися красивою.
Не оглядатися, летіти по інерції.

Без болю відпускати і прощатися.
Сміятися на людному пероні.
Зникати на світанку, розчинятися
В п’янкому щасті ночі без кордонів.

Хтось каже, досить просто бути сильною,
Не плакати… Хотіти стати вільною...

Хоч чимось заглушити дикий біль!
Хоч раз заснути швидше, ніж опівніч.
І запалити сонцем заметіль,
І часу лік вернути би на Грінвіч!

Боятись завтра… Як втомився ти!
Боятись не прокинутися зранку…
Мости, мости, усюди ці мости!
Невже отак боятись до останку?!

Ніколи не втрачати те, що любиш.
Ніколи не губитися в словах.
Ніколи не забути рідні губи,
Ніколи не згасити блиск в очах.

Життя бурхливе, ми і так втрачаєм.
Ми кожен день лишаєм щось і йдем.
Ми кожен раз для себе вибираєм,
Не зупиняємся, не зменшуємо темп.

Ми розумієм, що для нас важливе.
А що, мабуть, залишити, як є.
Ми не надіємось здійснити неможливе,
І часто ділимо на «їхнє» і «моє».

Навіщо ще втрачати те, що любиш?
Щось вибирати в сумнівах і снах?
Коли так просто цілувати рідні губи
І знов запалювати іскорки в очах.

Намалюю літо кількома штрихами
На листках асфальту, мокрих від дощу.
Розфарбую вечір синіми вітрами,
І з долонь голубку в небо відпущу.

Намалюю осінь на стіні мовчання,
Акварель пожовкла потече до ніг.
Задихнуться руки в ще однім прощанні…
Стримати від болю ти б, мабуть, не зміг…

Римою без рими намалюю тишу.
Павутинки білі полетять увись.
І в порожнім небі день тобі напишу –
Може, прочитаєш в спогаді колись.

Твої вуста так терпко пахнуть грозами,
Солодким медом, грушами, вином.
Достиглими житами, трохи сльозами,
Калиною, що плаче за вікном.

А тиша пахне білими жоржинами,
Туманом, що дрімає у покосах,
І ти чомусь так пахнеш горобиною,
І сливами… А чим же пахне осінь?

Сіяло сонце. Ясно так сіяло
Над чорним морем онімілих душ.
А похоронна музика не грала.
І йшли боги, не бачачи калюж.

І падав сніг священику під ноги.
Над кладовищем тріснула струна.
Він перейшов у вічність всі пороги,
Коли в вікно постукала весна.

Хтось бачив в нім далекі перспективи,
Хтось ждав моменту, щоб всадити ніж.
Йому ж до біса ваші директиви!
Йому начхати: хоч бери та й ріж!

І тільки воля – дика, не смиренна,
Така, щоб в жилах закипала кров.
Його народ – ось це було священне!
Його Вкраїна – це була любов!

Ви хоч кричіть: «Тримати під конвоєм!»
Хоч хрест залізним прутом обкрутіть!
Йому начхати – він умер героєм.
А ви раби! Хоч вічно так живіть!

Гіркою кавою
Зігрівати вранці руки
Бігти в зиму
Поспішати
Бути лукавою
Цілувати в щоку
І сміятися…
Довго, нестримно
Майже як навесні
А у сні
Бути кавою
Когось зігрівати
Рятувати
Дарма що гіркою
Зате теплою і нечужою
А вранці
Бігти у зиму
І знову сміятися
Як навесні

Виявляється, можна писати від щастя.
Складати рими від сміху і сліз на очах.
Втікати від осені, від жовтого мокрого листя,
Чекати в дощах, вмирати і жити в дощах.

Можна відстань спалити в оберемку чужого смутку,
Можна повінь спинити у сотні зайвих слів.
Можна просто мовчати, збирати фрази у жмутки,
І міняти на золото жовтих дерев голів.

Божевільні «ЛЮБЛЮ» ловити в відлунні осені,
Божевільні «чекай» складати в ланцюг без краю…
Ніщо не зрівняється з віршем, написаним,
Коли я усміхаюсь…

Сказати: "Привіт". ..
Тихенько піти по-англійськи.
Так роблять усі.
І стати німим ліхтарем.
Дивитись услід...
Ковтати, мов сльози, віскі.
Заснути в таксі -
Може, хтось забере.

Сплатити рахунки.
Міцно-міцно замкнути двері.
Торкнутись щоки: "
Мій поїзд от-от відійде"
Сховатися в лунку,
Із серця "Кривавою Мері"
Витирати роки.
Наснилось...Нікого...Ніде...