Вхопилося літо за довгі тіні осені. Затрималося у гущавині зелені. Думає, наївне, що смажить листочки до жовтогарячого кольору своєї наснаги. До польоту метеликами у повітрі. Та вигинаються у здивуванні брови чорнобривців. Ні, це довгі ночі відбирають світло у всього живого. І воно марніє. Веселі кольори – то омана.
Посеред людного проспекту подивилося сонечко у моє обличчя. Щоку припекло. Не чіпай мене, літечку! Я вже з вереснем обнялась.

Посеред міста живий пейзаж у рамі сірого асфальту: у зелені трави, серед рудого та жовтого листя кленів сальвія цвіте. Жаром погляди перехожих манить. На перехресті світлофор хизується червоним світлом. Здається, у квітів колір бере. Зупиняюся і спостерігаю завершення пейзажу. Ворона ставить крапку: губить горішок у ватрі сальвій.
2

Травневий дощ зненацька пішов. Позаганяв людей під дахи багатоповерхівок. Потоками позмивав з міських асфальтів пилюку. Забуяла, засвітилася зелень на газонах. Старенька бабуся, з очима філософа і дитини одночасно, виглянула у вікно і котрий раз докірливо нагадала онукам про кинуту дачну ділянку: „Землі вам не жалко!”

Валізи, жіночі сумочки, циганські спідниці, прощання, зустрічі, запрошення таксистів, протиріччя, злагода – все відбивається на людських обличчях, і все це привокзальна площа. І над усім – стенд Служби розшуку дітей. З нього дивиться горе людське. А я ховаю від нього очі. Соромно.

Ви піснями зверталися до солов’я, професоре з орнітології? Чи важко відволікти пташку від її особистих проблем? Най у соловейка серденько не розірветься, коли не вистачить голосу для можливої подруги.

Ходять тіні справа наліво, зліва направо. Тінь від вербички, тінь від паркану, тінь від мурашки... Збільшуються, зменшуються, зникають. Не зловити, не скерувати, не знищити.
Створити театр тіней. Для втіхи дитини. Для задоволення актора. Заради творчості

Від тоненького корінця крихітної билиночки, від могутнього кореня древнього дерева виростає сфера тополиного двору. Вона охоплює місцевість до паркану, до тополь – створює ауру. У ясну ніч торкається зірок, у сонячний день наповнюється енергією, у дощовий – пускає до себе хмари, і завжди дихає, тримаючи на своїх легенях двоповерховий будинок. А дихання – то хвилі морські, а будинок – то корабель. Пливе. Чи знає куди? І я в нім – зі щастям та негараздами, чеканнями і зустрічами, терпінням і вічною любов’ю до мого двору, який поглинає журбу, дає ліки усамітнення для моєї уяви.

Зустрічає мене Куш-Кая. Привіт, знайома горо моя! На крило сокола твого хмарка лягла. Тане. Зморшки твої ялівець маскує. Широкий обсяг зору у птаха твого. Все бачить. Від Турецької галявини козиною стежкою крізь ялівник іду. Не пускає мене Куш-Кая: накидала під ноги каміння, занурює у заспокійливе дзюркотіння цикад. Йду у обійми моря. Здрастуй, до синяви чорне море, цілюща прохолодо спекотного дня. Любове моя, моречку! „А я?” – штовхає у спину запитальний крик гори.

З’їсти яблуко. Але не перед телевізором, не похапцем, біжучи на роботу, не за ідеально сервірованим столом.
З’їсти яблуко під яблунею, обтерте долонею, ще не остигле від сонячного дня. Не з купи інших яблук. Ціле, як кулька пізнання, з невизначеними початком і кінцем його. Соковите від зернин до шкірочки з плямочкою ушкодження, бо впало. Впало, бо зріле. Впало на завершення коловороту спраги існування і на початок його.