я тебе сьогодні перейшла світами
я тебе забула майже як слова
що пекли струною пахли гіркотою
ниділи кульгавим вітром по дворах

перейшла і годі перебула тремко
надспадає стума у нависну ніч
залишайся небом зоставайся тінню
перебудь без мене і мене забудь

я стала водою
важкою
наповнена киснем
піском
і тобою
ось так і живу
каюся
скута зимою в льодах
по весні - розливаюся
лиш осінь буває нестерпною
благословен будь неділею вербною
тихими вечорами
ніжними
серцем й думками
цілунками тиші
і шепотом вишні

суддя нам з тобою -
всевишній

Сніжинки падуть мовчазні,
так щемно чомусь мені,
аж серце частіше забилось,
на мить у дитинство схотілось.
де справжні надія й зима,
а зла, наче й зовсім нема.
І щиро, і чисто, і свято,
там батько живі і мати,
і пахне ірис й шоколад -
веселощів час і коляд,
а з неба паде до ніг
різдвяний солодкий сніг...

Котилось перекотиполе
За вітром беззвучно, сонливо.
Насіння у ґрунт сипало
У передчутті зливи.

Зайці утікали і оводи
Кусали обвітрені руки.
Збирались на осені проводи
Чорними зграями круки.

Небо влягалось на місто
Важко, всією вагою.
Земля, наче прісне тісто,
Впивалась його вологою.

Аж грім розколов тишу
І краплями по горобині,
Прийшов дощ рясний і мишам
Ще довго мив сірі спини.

Як блідий сонях, тінь від тіні
Стоїть серед дороги,
А вітер безхребетний, синій
Їй кланяється в ноги.

І небо тінь собі кладе
У теплу чисту руку,
На захід колесо руде
Два покотили круки.

І молиться собі зоря
Беззвучно й самотинно,
У скирті часу догоря
Крик журавлинний.

така монотонність осіння роздроблює тишу
розчеплює дощ на безумства любов і віршІ
і голим гіллям на санскриті по небу пише
без темних чорнил залишаючи слід на душі

терпка одностайність живих обезкровлених далей
тече розтікається світ заключаючи в коло
і сиплються градом на листя розмокле опале
безсоння і рими на часі замішані болем

Доливаю каву в молоко туману,
Додаю ванілі й цукор у напій.
Листям опадають звуки фортепіанні,
Й сиплються сніжинки осені з-під вій.

Надіп‘ю із чаші золотого щему,
Холод розіллється вивільнить жагу.
Трапеза осіння наша по-окремо.
Замерзає вечір в ранньому снігу.

Ріка пересихає,
як горло серед ночі
і ти, як музика,
і сон, як ти.
Я ще кохаю,
цей непростимий злочин
затвердлим вузликом
через твоє – прости,
через моє забути-незабути
як тінь, розлуки довшає рука.
Тут квіти ночі пахнуть так розкуто,
що захлинається під місяцем ріка.

І дні сирі, як розмокле листя.
І ми чужі, мов на себе не схожі.
Тікають повз осінь сумні перехожі,
Над ними небо - тонким батистом.

Над нами довге, важке мовчання
І почуття наші всі - на порох.
О, гордість, гордість - одвічний ворог,
Що першопричиною є страждання.

Прибите листя дощів цвяхами.
Пролита радість із необачності.
Тут осінь знову ячить птахами,
А кожен подих, - що крок до вічності.

чорніша за вороняче крило сьогодні ніч
вже пальці болю клавіш доторкнулись
у міжсезонні знову перетнулись
холодні спогади далеких стріч

біліша за іщеневипалі сніги
безлика посмішка твоя мені боліла
і поза межами розлук тепер біліла
так чорно тиша смутку навкруги

Дощ мережить озера поверхню,
а весна по перса у воді,
сірі хмари від ознобу шерхнуть,
ну, а ми, немовби молоді
стоїмо на перехресті світу
між застиглим смутком і цвітінням,
де крізь наші душі - білі квіти,
де щаслива мить – до потрясіння.

Вже й літо промайнуло
І сонце вже слабе.
Та раптом ви відчули,
Що втратили себе.

По що мечі і списи.
І що тепер слова?
Як честь свята у часі
Згоріла мов дрова.

А зима-бабуня витрусить перину,
Натовче у ступі срібні зірочки,
Лютому Морозу – найстаршому сину,
Льодом замостити всі звелить річки.

Прибереться в полі, ліс притрусить біло,
Зайця перевдягне в білий кожушок.
Хмарами прикриє сонце, щоб не гріло
І не танув довго на землі сніжок.

Доньці Завірюсі дасть наказ кружляти
Вулицями міста, по усіх дворах,
Щоби було чути, щоби було знати,
Хто господарює у наших краях.

Сполоханим птахом зірвалось тепло,
Розсіявшись до краплини.
І з неба дощами крізь тріснуте скло,
Холод стікав по судинах.
Наповнював тіло новим відчуттям,
Аж голос зривався гортанний,
Та промінь раптовий сліпим каяттям,
Спасінням прийшов довгожданим.
І в обрисах сіро-осіннього дня,
Просвічував темне і тлінне.
Він захистком, силою, наче броня -
Ставав одкровенням.

Порох ночі світанок витрусив,
У повітрі запахло цитрусом,

Відірвалось від гілки яблуко
І поплив новий день корабликом.

Он тумани молочними ріками,
В далечінь утікають. Смикають

Коси вербам вітри-спокусники,
Промінь цвіт вишиває хрестиком.

Голуби в небі знову парами,
В тиші під сметанковими хмарами,

У небесних просторах колишуться,
З душ їх чистих Господь тішиться.

У місті холодних очей,
У місті холодних речей,
Де правда живе без зречень.

Стікає прозоро вода
З душі, що неначе слюда,
Без запитальних речень.

У місті осінніх злив,
Я тебе назавжди відпустив,
Без вагання і болю.

Дороги стеклись туди,
Де тіло й душа із води,
Ще не звикли до волі.

У місті, де вікна у час,
Де більше немає вже нас.
Лиш холод у скронях.

Тобою тут дихає тиша,
Для тебе тепер залишусь
Лиш снігом в долонях.

Розбились погляди об камінь холоду,
Крижинно дихали на нас льоди.
І час обмінював на срібло – золото,
На пудру танучу – густі меди.

На тлі відбіленім ми загубилися.
Всі фарби зайві, як і слова.
Лиш серцем заячим, ще пам‘ять билася,
Як сніг холодна, та ще жива.

південний берег
сонце
кохання безум
жаркого літа
почуттів
імпреза
розбиті хвилі
сіль
пісок
небесний мармур
любити море
як тебе
мій фатум
карма
солоний бриз
цей дім без стін
цей світ безмежний
у море впав
останній промінь
впали вежі
зникають відстані
ми на межі
де прірва з раєм
вже летимо
так дивно
схожі
на білих чайок

Дикі коні скачуть у траві,
Їм вітри дикіші б‘ють у груди.
Світ здригнувся як на тятиві,
Він ще спить і не чекає суду.

Впав горіх в осінню тишу дня.
Вже птахи готові до відлету.
Коле п‘яти золота стерня,
Коле душу зболену поету.

Жовте поле охопив гіркавий жаль.
Носять його в дзьобах перепілки.
В небі, що сіріє, наче сталь,
Голос надломила свій сопілка.

В тебе під крилами тепло, мій янголе, сизий.
Ніч одягнула святкові золочені ризи.
Перепочинь на краєчку моєї долі.
Я вже навчилась мовчати з тобою поволі,
Душу підвівши до Неба, а очі донизу.

Хмизу набрала сухого для вогнища в полі,
Я б відпустила тебе, та боюся волі.
Біля багаття посидимо разом, як друзі -
Поруч калина ще журиться в темному лузі,
На осені грудях, схрестивши гілля голе.

Я в улюбленій кав‘ярні сяду за вікном,
Будуть тіні танцювати за моїм столом.
Як акваріумні рибки - хмарки в небесах,
Пропливатимуть зі срібним спокоєм в очах.
Розчиняючись, як цукор в чашці на денці
Теплі спомини розгладять смужки на лиці.
Світ барвистий із батисту, усмішок, помад…
Спека. Спокій. Пообідній літній променад.

Сум золотавого листя
Відіб‘ється в дзеркалі літа.
В сонне ввірветься місто
Звіром голодним, вітер.

Надовго приб‘ється приблуда,
Зостанеться зимувати.
І стануть холодними люди,
І як тебе розпізнати?

Вже місто в густих туманах
Ховає своє обличчя.
І ночі терпка омана,
А сни у них наче пророчі.

За вікнами осінь судомить,
Дні, як листи гортає.
І стежки до мого дому
Від тебе сніги замітають.