Колись, неочікуваним гостем Він увійшов, як у дім у ЇЇ серце і вже більше не виходив. Закривши двері на замок з якимось таємним кодом, Він не дозволив зайти за собою.
- Як тобі в чужому серці? - запитувала Вона, але відповіді не було.
Час допомагав Їй звикати до цієї ноші. Іноді навіть здавалося, що ноша ця - дар Божий. Спочатку вона забавляла, тішила і зігрівала у люті холоди, була таємничим чудодійним джерелом, що підживляв зсередини, та часом перетворювалась на нестерпно важкий тягар. Позбутись її було неможливо, а тому з кожним днем вона міцно приростала хрестом до ЇЇ тіла.
Наближався черговий Новий рік і Вона бралася впорядковувати думки, наводити лад у душі, щоб впевнено поставити крапку наприкінці старого року і перегорнути ще одну сторінку життя. Їй було тепер не складно визначити, що зайве у житті, а що ні. Бо знала, що час не тільки забирає, але ще більше накопичує. І ЇЇ філософія була простою: ніяких випадковостей у житті не буває!

Він звикав жити у ЇЇ серці. Йому було комфортно, затишно, ніщо не тривожило, ніхто не докоряв. Він міг місяцями мовчати, насолоджуватись таїною тиші, навіть занурюватись від задоволення у довготривалу сплячку, на одинці з собою розмірковувати над іронією життя і, часом забувати про місце перебування. Тільки тоді, коли тони ЇЇ серця ставали гучнішими, а ритм прискореним, тіло Його ставало теплішим, а думки лагіднішими. Ці імпульси передавались кров‘ю до надчутливих
точок і пульсували у ЇЇ скронях. Вона закривала очі і залишалась у непорушному стані доти, аж поки не виключалася підсвідомість.

Це було дивне співіснування двох внутрішніх світів. Перехрестям цих доль символічно стало ЇЇ серце.
Чому? – питала вона себе. У відповідь серце стискалось, розганяючи по крові незбагненні імпульси. Вона стояла перед дзеркалом. Пахло цитрусами і хвоєю, очі відсвічували яскраві вогники. Було водночас і важко і легко. Наступав Новий 2011 рік.

Люблю серпневе небо. Воно раптом стає прозорим, чистим і справжнім, ніби очі коханого. Дивишся і не можеш надивитися. Сонце ще палюче, та, коли хмара затуляє його, відчутно, що на дотик повітря стало свіжішим. Сьогодні я блукаю безцільно, як хмарини, що пливуть за вітром. Десь у низовині клубочеться рутина. Яке небо безмежно легке і вільне від усього земного. Це можна відчути пірнувши в його обійми…
Як давно я не була в обіймах коханого. Я вже майже забуваю який на дотик його погляд, яка на смак його ніжність, забуваю музику його шепоту. Боже, як я боюсь цієї тиші. Вона згубна і здатна зруйнувати міцні стіни памяті, вона спотворює теперішнє і вимиває із минулого золото часу.
Небо змінюється. Але небо вічне. Змінюємось ми.
Як довго я буду любити тебе?