Розчини у вечірні сутінки вікна,
щоб я змогла увійти крізь північ на каву
до твоїх опянілих стін ароматом кориці,
Коли спека втамує свою надрозпалену спрагу

Я тобі принесу у кишенях лазурне проміння,
нитки сяйва зіркового пилу і трохи вина,
ну,а ти,тільки сонце зайде-розчини в небо вікна
і залиш трохи світла у лампах,щоб їх не згасила зима

І хай тюль п'яну рве розхолола засніжена буря,
і торкає волосся не спека, холодна печаль...
ти на мене чекай, й розмальовуй лампадками віхол
тиху мить, доки північ не звузить розбачену даль.

Цілуватиму твої сльози , Відпускатиму серце на зліт,

коли фрази твої не повні , будудь битись об тьмяний граніт

Коли щоки обвітрені вітром , доторкнуться моєї руки

Дух недавно хворівший безвіддям , впаде в сплячку до після зими.

Цілуватиму твої руки , розбиватимусь вщент до зінниць ,

Коли ноги торкатимуть люки , А у мозку забракне полиць.

Закиплять мої зорі з просоння , доки вистачить небу води,

Цілуватиму на підвіконні твої очі , і твої думки.

Мабуть се втеча,слабкостей зеніт,
а може пошук прощення крізь милі...
та всеодно,у грудях,мов магніт
болить шоссе, і притягує надії...

Веду на схід,минаючи міста,
плету думки до повного безглуздя,
крізь скло тремтить ламка-ламка краса,
мабуть се втеча від твід твого відлуння

Я відчуваю тебе у воді,що наповнює ріки

Я відчуваю тебе у траві,що примята дощем

і у теплі цього сонця, що мяко торкає ланіти,

і у порізі долоні,занадто вже гострим ножем.



Я відчуваю тебе у Espresso і в кольорі листя,

У звуках гальм,у холодному блиску зими,

У тому щасті котре потребує не хисту,

У тому вмінні котре вимагає одної краси.



Я відчуваю тебе,коли память краде по сторінці,

Я відчуваю тебе,коли руки печуть од вітрів,

Я відчуваю тебе коли цвіт розквітає на гілці,

І ще тоді коли гасне надія окремих світів.



Я відчуваю у війнах,в боях,ну і просто в балеті,

І у парфумах котрі ти ненавидів ціле життя,

Я відчуваю в самотності і у сикундному злеті,

Я відчуваю тебе,доки маю хоч краплю чуття.

Зіграв театр,ми спалили місто!
Чи це доречно? ...власне зовсім Ні.
Я не люблю коли тримають міцно,
за те,що й так не згасне у мені.

Зіграв театр,пафосно й дешево,
і не моя вина поламаним словам,
що билися в прожектори зі сцени,
В передчутті,що це уже провал.

Пролог підкреслено,я вперше помилилась,
не там ті коми, і не те б сказать...
Чи це доречно? Власне..я людина,
А людям,впринципі, не писано літать.

Зіграв театр..і мене звільнили
Закувши в те,чого я не люблю.
Скажи лишень,наскільки ж я людина,
Що замість щирості піддалась міражу?

Супротив проти тих,кого нема
Відсутність тих, хто б зміг все осягнути
Жила б отут хочаб чиясь душа,
котра б могла не йти, а просто бути.

Зінницями упізнаний обєкт
на дотик це ніщо, мов недосяжність..
А я це Щось? чи я німий проект
чийогось бога, крізь чиюсь полярність?

Святий маразм у святість коректур,
редактор,дозвіл..все нові вершини
Усе це бруд-фарбований в гламур,
а я ніщо, із слабкостей людини.

Люблю томний ранок опісля безсонної ночі,
цигарку не першу за добу, та першу із світлом.
люблю із під ковдри розіспані втомою очі
і спогад про вечір, що здався чомусь божевіллям.

Не люблю той ранок, коли є потреба прощатись,
ненавиджу ранок, коли завершилася кава,
та як я люблю оті вікна у небо, що навстіж
малюють на стінах всі барви що влила заграва.

Я так люблю цей тюль, що й не сказати,
цю шафу під стіною і сервіз,
Усю безглуздість не смішного жарту
і твій буденно-зіграний каприз.

Ти любиш чай, а я таки не дуже
та я люблю цю звичку у тобі,
коли мішаєш цукор і байдуже
повільно тонеш поглядом в собі.

В коробках на стриху твої секрети,
і ти не вмієш викласти думки
у тебе для розмови звичні жести
й на всьому в тебе висять ярлики.

Та я люблю цей тюль, і ти ж зі мною,
і цей сервіз, цю шафу й коробки
Спасибі за оцю смішну безглуздість
і за невміння викласти думки.

Він Вінсент, і він божевільний
і що тут такого, направду,
якщо ще в його божевілля
це сонце добавило фарбу?

А з фарбами--це геніальність
Це ваза і соняхи з небом
розписана райдужна гуща
й трава перемащена медом.

Він Вінсент, і він божевільний.
Бо він задалеко од світу...
Та в нього галактика глузду
ціни не побачити вітру.

не потрібно в снах писати небо,
і шукати бурі у затишші,
я з тобою, ти ж завжди без мене
Все направду вийшло трішки гірше.

Ні, не мучить, просто надто пусто
не торкає, просто вже добило
і втрачати нічого, крім глузду,
я уже й не знаю, чи любила.

Шаленію шаленством і надто триваю,
доки шал твій не знає межі.
Сонце в банці,доведено, швидко згорає,
як і те що у твоїй душі.

шаленію шаленством, до пів-половини,
креативлю над власним імям
шал твій буде не довго, хіба до години
пролітати моїм не буттям.

йде реклама, йдуть тіні...іде сонце в банку
я приписую все голові...
шаленію шаленством, шалію від ранку
ти дійшов до своєї межі.

Кава онлайн, а більше нічого й не треба
Просто крах світла і світу, а надто надій
Я ж так не звикла, опора-це явна потреба
Кава онлайн, йду офлайн, і об землю на зліт.

День помаранчу і рік в апельсиновій шкірці,
як прозаїчно і кволо котити квадрат...
Все заключилось глобально в земнім потеплінні
Вийшла офлайн, пост-депресія. знову тайм аут.

Цивілізації пали, наука з мистецтвами,
Може нарешті знайдеться оте, що "нема"
Кава онлайн, в білих стінах..До Біса прогресії,
Все так не вірно, навколо ж новітня весна.

Я відбудую Париж, заперечу залежності,
і від сьогодні до вечора я не курю...
пост-апокаліпсис, нуль особливості й сталості...
Кайф, все... офлайн. Перейти б хоч вчорашню межу.

спостерігаєш,стоячи по той бік скла,
Вдивляючись очима просто в душу.
Про щось шепоче тиха німота,
про щось, чого робити я не мушу.
невзмозі відірватися від снів,
невзмозі схаменутися від часу,
Пронизує холодний буревій
тендітні крила дивного екстазу...

в очах твоїх я бачу наче сум,
якусь журбу блаватністю- блакитну,
із осадом пянким невинних дум
цю усмішку лукавістю привітну.

не відчуваю знов тепла,та всеж...
для мене ти як завжди світлий янгол,
творець моїх розливистих пожеш,
що робить навіть жити словом- "марно".
я знаю що ти вічність, що ти зло...
я знаю що душа твоя не біла...
та знай одне, мені це всеодно,
у янгола рука така ж тендітна.

дозволь піти з тобою по-той бік,
я пасма розчешу твої дощами...
забуду все, забуду клятий вік,
торкнувшись мрій холодними устами.
і хай буде, що буде, на шляху
самотність розібю разом з душею.
той найчистіший гріх, мов мир, прийму,
для того лиш, щоб бути знов твоєю...

Гірким сигаретним присмаком,
легким. опянілим чуттям
розлилась неділя відліком
до того, що зветься життям.
А завтра все буде по іншому...
дороги і рейки...і дощ...
і знову ліричним відступом
пропахне мій час повздовж.
Всерівно завершилось крапкою,
всерівно допили до дна
весь спирт, що зігрів галактику,
усе чим була краса...
Попереду тільки лиш айзберги,
попереду тільки граніт...
Єдине що радує-спалахи
мілких сірникових доріг...

Мене не було ще, коли розквітали квіти
Мене не було і тоді яскравішала ніч,
мене не було коли пахли скуйовджені липи,
мене не було, коли сонце торкалося віч...

мене не було і коли розгорілося літо,
і поки воно ще тремтіло приливом трави
і аж до серпневого шелесті неба між житом,
та доки ще не поржавіли на гіллях листки...

А потім вже осінь і я вже нарешті зявилась,
і осінь ота відливала падінням грози...
нікого навколо і так непомітно розлилась
блакитно-небесна, дзеркальна поверхня води.

І стало не так все, і стало чим долі тим важче
відразу красу всю навколо для мене змело...
по переду зими, холодні і зовсім не кращі...
і вїлася туга...Ех...Краще б мене не було...

не клади під ноги цілий світ,
це в наш час занадто не доречно!
погляди, що дивляться на схід
бачуть тільки простір в безкінечність...
і поля хвилюються під крок,
губить листя жовте яворина...
в тебе будуть сотні ще жінок,
ти ж іще не бог, ти лиш людина!
із троянд ти викладеш серця,
не одній, не раз, ненапрощання...
та не скажеш жодній з них слова,
щирі, про незаймане кохання...
не клади під ноги цілий світ,
бо в ногах йому таки не місце.
ти ж не принц, ти тільки но пастух,
дай трояндам ще своє відцвісти...

на ламких пасмах тону,
фіолетово-лагідні сни.
розвіваючи мить світанкову
вечір палить ліхтарні квітки.
забусковіли тишею вікна,
на траву умостилась роса...
твоя мова занадто тендітна,
ти сьогодні занадто сумна...
може вітер занадто холодний?
а можливо тобі щось болить?
погляд надто тепер не природний,
більше в ньому ніщо не горить...
замовчали блаватні пороги
хвилі твоїх зівялих зінниць.
хоч на мить, усміхнись, моя доле,
і послухай, як небо бринить!
на ламких пасмах мідного тону,
фіолетово-лагідні сни...
я не хочу звільнятись з полону
того блиску твоєї краси.

Пливе асвальт, мов ріки під грозою...
паркани і автівки злиті в фон,
і сяє наче мить над головою
ліхтар, а може сонце в ясний тон.
і щось пульсує в скронях, бє у груди,
імя чиєсь викреслює із дум.
бреду шукати ранку ще в нікуди,
так якось стримано розвіювати сум.
дорога завилася надто різко,
а може мої ноги вже не ті...
та факт, що підімною вяле листя,
а надімною зорі, мов у сні.
яка краса! які незрячі барви!
якась там кількість спирту у крові...
в сузірях хтось читає людські карни
а я й не розберу слова свої!
калюжа, трохи пилу, люк та липа...
романтика незайманих доріг!
про щось шепоче тиша говірлива,
й туман на ноги відблиском наліг.
пливу, іду,повзу,біжу...не знаю...
чи надто швидко, може навпаки?
обіймами автобуси стрічаю,
щоб на капоті вбити всі думки...
яке життя! неначе мармуляда!
спочатко солодко, а потім нудить дух!
я б краще імені твого не знала,
тоді б не знала присмаку недуг

Як жаль мені пожовклих ясенів,
що розсипають свої мідні сльози...
хмарин розтріпаних під подихом вітрів,
у осені лиш грози, грози...грози...


Як жаль мені, що ти уже не ждеш,
і сльози що мої не зовсім мідні...
так хочеться блакитності небес,
та сонців у очах, щоб були літні.
вжеш грози криті-це лише вода,
вона стече шибками мов в останнє...
у коси заплете квіток весна,
і може відбаре моє безсоння.
зустрівшись зором знову навмання,
тремтіння пробирає наче душу.
можливо крізь дощі прийде весна,
і принесе весну, таку байдужу...
як жаль мені пожовклих ясенів...
як жаль мені замріяну цю тишу!
ілюзії розвіє провесінь,
твій образ тут всерівно ж не залишу.
що в серці не зотліло-вже не вмре,
що в ньому залишилось-те навічно!
не може буть в людині все пусте,
не може…це занадто не логічно…

Божеволію, від дотику рук…
Від тихих слів, що шепочеш вечірньо.
Збиває дихання зривистий стук-
У грудях болем солодко-нестримним.
Себе ж тримати в собі сил нема.
Бажання знову пекучоотруйні,
Немов горять непідвладні чуття,
Так хоче в клітку душа волелюбна…
Твій запах схожий на м’яту й полин,
Такий яскравий, близький і гарячий.
У прохолоді цієї весни
Твій погляд щирий, і ніби дитячий.
Божеволію, від пристрасті дум.
Від неможливості вже схаменутись!
Від твоїх чар, що навіюють сум,
Від того страху, що зветься вразливість…

Повіяло холодом, хоча навколо весна…
І тіні начеб то стали в пів-тона світліші.
Ех…грається серцем гарячим, холодна зима
І тільки все лишнє стає з кожним днем яскравіше…

Боюся зустрітися з поглядом твоїх очей,
Та сила бажання сильніша ніж можна згубити…
І навіть на відстані в сотні десятків земель,
Я буду бажати лиш миті, щоб просто любити.

Занадто банально, занадто безтактно, і все ж…
Та навіть на холоді зливи, промокши до нитки,
Я буду шукати той колір у сяйві небес,
Такого ж відтінки, як очі , бездонно-блакитні…

Повіяло холодом, тільки настала весна.
Занадто зимовим це сонце для мене здалося…
У тебе ж така бездоганно-гаряча душа,
Що моя від неї погасла, та серце зайшлося…

Зайшлося у пісні, списало всі знані слова…
Такі не потрібні нікому, розспівані в часі…
Для мене тепер за мізерна торічна мета,
Для мене тепер тільки холод в не сказаній казці.

Затуманились в очах відбитки мрій,
золота печаль лягла на плечі.
закричати в слід хотілось стій...
не змогла...попереду лиш вечір...

Присмак сигаретної імли,
у душі розписані століття...
в молодої, теплої весни
все крихке, і все таке тендітне.

не описані, на зрошені слова,
недовершені твої прості початки,
не твоя журлива ця земля,
не для тебе сонячні світанки...

зараз вечір, стерто кольори
у пастельну тишу тільки подих
ти іди...та тільки назавжди
до кінця віків, та років сотих...

затуманились в очах відбитки мрій,
не здійснилось те, що так хотілось...
все пройшло, а далі новий бій!
не важливо що було й не збулось...

М'яка задушливість твоїх різких парфум,
така далекість розриває душу...
замріяний тобою цей жасмин,
а я мабуть не та, я так не мушу...

твої тонкі вуста і синь очей,
і світанкові кучері в тон житу
не зрівняться зі спокоєм ночей,
не зрівняться із запахом полину...

твоя краса закінчується там,
де починають розквітати квіти.
мене не вабить більш тонкий твій стан,
за нього є гнучкіші в світі ріки.

прости мене за те, що я не та
хто б зміг тебе навіки полюбити...
у мене не розспіване життя
не можу я по-іншому судити...

повірити хотілося без слів
віддатись на поруки хибній долі
зібрати зміст не виписаних слів,
додати в кров солоної ще солі.

повірити хотілося, а жаль...
я не люблю іти за плином часу
бо не гартується сама собою сталь,
нема хоробрості без помилок і страху.

Повірити б хотілося, і що ?
я не довірюся твоїм гранітним жестам...
не розсудити нам добро чи зло,
підкреслене хрипким мінливим басом...

Терпкі твої слова, неначе кава...
гіркі, та все ж правдиві, мов життя...
тобі набридла ця пуста забава,
тобі набридло грати в почуття...

Ніяких заперечень я не маю,
усе так мало бути, як завжди...
за вигадки свої я не страждаю,
не вмію я кохати так як ти...

В моїй душі ти, сліду не залишиш,
у ній й без тебе повно чорноти...
твої терпкі слова...і ця трагічність,
це все написане від моєї руки...

я підіграю слову твому знову,
скажу про те, як шкода і прощай...
піду шукати далі ту дорогу,
що приведе мене, можливо, в рай...

Стрічками втікає вітер в вікна,
розфарбовує пожовклі рушники.
Майже по-весняному тендітна
його лагідність, та присмак глибини...

Небо знову змінює картини,
Панорами обирають кольори...
Так їм хочеться розливистої зливи,
на всі землі, та на різні полюси...

Скоро розцвіте уся далекість,
і розтане холод у струмках...
у повітрі стримана полегкість,
трохи сонця знайдено в очах...

Ти погодилась бути янголом,
якось легко, мабуть, жартома...
Запаливши в очах теплим спалахом
може зірку, а може й життя.

Стрілки часу обходили вічність,
догорали вже бачені сни,
в рамках щастя і зайва трагічність,
трохи кави і спільні думки...

Ти погодилася бути світлом
на годину, хвилину, на мить?
розуміння, прикрасивши сріблом,
і приспавши на спокій...хай спить...

Тонкі сплетіння мідних кольорів,
мережива світання в жовтих квітах.
Нескошена трава моїх світів,
невипалена спека спить у вітах.

Лягає на ланіти блиск вогнів,
блакитна сукня під небесну смугу...
твоє волосся кольору степів,
навіює якусь знайому тугу...

Шумить весна у зливах голосінь,
перемовляється трава із вітром теплим,
Ось ця чарівність, тиха провесінь,
Така ж як ти, близька усім далеким...

сріблиться похололим сяйвом вечір,
обводить кожне слово чорна мить...
і щось у грудях б'ється недоречно,
у ноту снігопаду що бринить...
як хочеться втекти у ці морози,
як хочеться, без шляху, навмання
переплітати дні й міські дороги.
і мріяти про щось, та про життя..
ще вірити у те, що ти існуєш...
далеко там, де мабуть вже весна
що горизонти зоряні пильнуєш,
чекаючи мене біля вікна...
як хочеться втекти у твою клітку,
свобода й одинокість-це одне...
тебе нема...а темінь теж є світлом,
і в грудях б'ється серце ще живе...

не знаю чому, мій світ перетворено в сірість...
не варто шукати спасіння у власній брехні...
словами дощу змито ту недосвідчену вірність,
розписано всі, ще не пройдені кроками дні.

я вірю у те, що ще вірити в щось маю змогу,
і мрію про те, що ще мрії не зникли усі...
життя Україні, для себе, напевне, нічого
і так воно буде, допоки земля у крові.

це мабуть є вихід із кола, із владного кола...
не буде спокою для серця під брязкіт кайдан.
моя Україна, для мене встає з видноколів,
встає із колін, розквітає у блисках світань ...

мій ворог-мій брат, що пішов проти мене, забувши,
ту пісню могутню, що жила із нами в віках!
ту пісню народну про колос і про м'яту і руту,
вони ж не зів'яли в бандерівських братських серцях.

Давай помовчимо, так якось легше...
немає зайвих слів, нема образ.
в руках згорає ніч, її все менше
і тонуть зорі в відблисках покрас.

давай помовчимо синхронно з небом,
прислухайся до шепоту вітрів...
у диханні трави так пахне медом,
закочується місяць в тінь світів...

давай помовчимо взявшись за руки,
підемо горизонтом по зірки...
у тиші є також чарівні звуки,
такі, як голос вітру, й шум трави.=)

схилися у поклоні перед ранком,
бо пережив ти ще одну з ночей!
і сонце палить першу мить світанку
у відблисках спечалених очей...

ніщо не важить більше цього сяйва,
легкої ниточки обпалених беріз...
завершена ця мить , немає страху...
немає вічності, немає більше сліз

поглянь, немає більше смерті,
і люди ці мабуть, ще тільки сплять...
і Україна наша ще не мертва!
бо душі наші покищо горять

ми будемо ще жити, шлях не меркне!
не падає у прірву ще наш дух!
поглянь! це наша осінь...ми ж не мертві!
і наші мрії ще таки живуть...

ми будемо стояти в чаді жаху,
ми будемо стояти до кінця!
за Україну, за народ , за правду!
за мрію, за надію, за життя!

схилися у поклоні перед ранком!
можливо це останній з наших днів...
та ми з тобою жили, і не марно!
сьогодні зранку, під покровом снів..

Кінець догорілого міста
Кінець не здобутих вершин
У смутку розспівана пісня
Під битим єднанням стежин
Спасибі за цвіт на калині
Спасибі за дихання мрій
В маленькій моїй Україні
Під прапором вічних надій
У небі біліють лелеки
В очах відбивається шлях
Тьмяніють на вітрі смереки
Заманюють в душу печаль
В маленькому світі ще ранок
В маленькому світі блакить
Торкнувся країни світанок
І тиша про щось гомонить

Очі стомилися бачити тишу
Смутком прикрасивши мить
Очі глибокі з відтінками бризу
В них океан ще бринить…

Музика хвиль переходить у ноти
І на роялі спить шторм
Лижуть пісок божевільні потоки
В темінь зануривши фон

І заколисує сон корабельний
Біль й вечірню печаль
Танець у тінях під шепіт мінорний
Вічна самотність, і даль

З Парижу привезені фарби
І запах Французького вітру
Печаль у очах, трохи правди
І смуток змальованй вірно

Горять ,спалахнувши так літньо
Довкола вас соняхи жовтим
Нехай мерехтять фарби світлом
У снах блиском слів випадковим

Можливо життя і без змісту,
Моливо ви щось і не встигли
Та знайте-усе це навмисне,
Щоб мрії ви більше любили

Усе, що навколо-прекрасне!
Змалюйте це небо у зорях,
Дерева-мов свічі у казці
У відблисках мідно-червоних…

Ніякого зайвого тону
І колір лягає мазками
В очах ваших втоне й безодня
І стане в руках кольорами…)

я милуюсь тінню на стіні,
що стікає чорними тонами.
на кривавім фоні сни мої
вимальовують щось мертвими руками.

попід дахом вється срібний дим,
в переливах зоряного сяйва
тоне на колінах перед ним
моя мрія опересана прощанням
.
ти мій янгол? може демон мій?
ні...мовчи! це ролі вже не грає!
буду злом, якщо так скажеш ти,
крила і собі я обламаю...

хай срібляться зорями дахи
і пливуть холодними вітрами...
будь зімною, тільки назавжди
я без тебе більше мрій не маю..