Травневий день підкрався непомітно,
Приніс дзвіночки й каже: вам вже час,
Бо за порогом ось чекає літо!
Життя дороги вже чекають нас!
Дзвенять дзвіночки сумно і бузково,
Неначе кличуть в мандри по землі,
Нам оберегом буде Ваше слово
Велике й світле, наші вчителі!
Уклін Вам всім, спасибі за прекрасне,
За мудрість і суворість водночас
За вашу працю – вічне та незгасне
За віру в краще, і за віру в нас
Ви вчили до зірок зміряти відстані,
Зважати на секунду і на мить,
Знаходить завжди величини істині
Любити правду і людей любить.
Байдужості минати й мимобіжності
Збагнути мудрі правила оті,
Шукати тільки мінімум розбіжності
І свої власні формули в житті,
За витівки не гнівайтесь на нас,
Така вже юність – чарівна й хмільна ця,
Коли ж любити і сміятись час,
Як не тоді , коли тобі сімнадцять!
Ми Ваші щедрі скарби не розгубимо,
Ми ж Ваші учні, навіть трішки діти
Щоб не було, а ми Вас дуже любимо,
Даруємо усі весняні квіти!
Непросто Вам – терново й калиново,
Бо кожен з Вас науки храму жрець!
Воістину, найпершим було слово,
А Ви ж його несете до сердець!
Воно зродило лицаря й мислителя,
Подало нам хлібину і меча,
Благословенне буде слово вчителя,
Благословенне діло сіяча!

Ти знов заснеш в моїх долонях
Мине неспокій , туга, тиша,
І на волошковім ослоні
Зоря ім’я Твоє напише

На млосні трави впадуть роси,
Туман розливши як снодійне,
І впадуть коси на покоси
І я засну в твоїх обіймах

На нас накинувши серпанок,
Чатує місяць вирлоокий
Тоді навшпиньки прийде ранок
від сорому рожевощокий…

як утікач з хоромів ночі
розквітне співом безугавним,
і день розплющить сині очі
і все таємне стане явним…

Які трагічні зорі над Чорнобилем!
Болючі, мов гіркі полинні зойки
Трункі, пекучі, обгорілі скойки
Сузір’я, що наречене Чорноболем
Мов голос опроміненої вічності,
Захрипла ніч в чеканні напіврозпаду
І час в страху закляк молитись Господу
Зомліло сонце в мертвій потойбічності
Лиш пам'ять сходить лютою ятризною
Цвітуть сади над берегами Прип’яті
Їм не втекти – вони корінням прип’яті
Цвітуть сади тринадцятою тризною…

сонце, з руками по лікті в крові,
падало в пащу гір
люди і птахи і всі, хто живі:
швидше до своїх нір
в маках погасли пекучі заграви
лопнули струни у листі
Вже накладає на захід кривавий
Ніч свої пальці імлисті...
Кров’ю поволі зійшли небеса
Впала із хмар багряниця
впала на землю солона роса...
сходить на небі зірниця
сонце в печері цю ніч простоїть
в’язнем камінного лона
так як колись, тому тридцять століть,
в риб’ячім шлункові Йона
завтра, а завтра у ранній порі
вирветься сонце зі схрона,
щоби руками по лікті в крові
ствердити свого закона

.

Якось вранці прийшла розпука,
Походила по хаті скрізь…
Опустились безсило руки
Підступила до серця млість
Світ, мій Боже, такий жорстокий
Стільки в ньому біди і сліз
Мабуть, плаче Всевишнє Око,
Коли дивиться долі вниз,
Мабуть, буде спочинок світу –
Он, усюди, - вогонь і дим,
Бачиш плачуть старці і діти,
А потішити їх нічим…
Тут , у світі, як в злому вирі,
Душу витрясуть, так і знай,
А на небі в святому мирі,
Богу моляться…Хочу в Рай!
Засміялась розпука глухо,
Піділляла масла і сліз
Янгол білий в куточку слухав
І за плечі обняв навскіс
-Дам я, серце, тобі розраду -
Побиватися нема путя,
За воротами того Саду
Як-не-як, але є Життя!
А за нього велика плата,
Бо за нього – Господня кров,
Він для тебе, спитай Пилата,
На Голгофу з хрестом пішов!
Сонце знову встає незмінно
Крізь каміння росте трава
Ти для Нього, дитино, цінна,
Ти прекрасна, бо ти – жива!
Ти надія Його, ти воїн,
Дій, кріпися, молися знов,
Серед страху, вогню і воєн
Цьому світу неси любов!
Може хтось за тобою в тузі,
Хтось тебе потребує вкрай,
Може рідні, кохані, друзі?
Їм без тебе і рай не рай…
Усміхалась моя розрада
І тоді міркувала я
З чим піду я до того Саду -
Мушу сповнити завдання
І тепер - я розпуку гоню,
А коли вже немає спасу
Пригортаю до серця доню
І читаю для неї казку… )

Моя доля корою берези
чорно-біла, як радість і жаль
і її на іржаві терези
Щось струсило з Біблійних скрижаль
А вона непокірна, як воля
Споконвічна, як добре і зле
Як мара з Єлисейського поля
Поміж буднями сірими йде
Все розмінює простір на кроки,
Оминаючи привиди доль
Й нетерпляче запитує доки,
Доки грати її оцю роль?
Хто їй скаже... хто знає, о дивна!
Кожен власні шукає світи
Мабуть, доки мандрує людина
Доти й долі за нею іти…

Око осені жовте.. втомлене..
Виглядає холод здаля
Листя згублене –гілля зломлене
З а п у с т і л а її земля…

Сивий дим опадає ризами
Срібні брамиці відчиня
насуває ярами сизими
патріаршество вороння

сад кістками сухими рипає
розганяє по жилах щем…
притуляє до горла хриплого
згусток крові чи хризантем…

він пацьорки калини вибере
кине спогадам у дупло
і по ниточці колір випоре
і змотає в клубок тепло…

моя осене, Радо, видихни!
відпусти свою душу в плес
літо – бабине з хащів вимани
теплиим вогнищем до небес!