Як ти підеш – зів’януть всі рослини,
І навіть мій кактус стояти не буде.
Слину губитиме голодний пудель…
І на ніч вікно ніхто не відчинить.

Зранку знов залишу в кухні срач,
Ну принаймні - курю на балконі.
Ввечері чекаю, телефон не дзвонить,
Пишу смс, і прошу «ти пробач!!!»

Бо як ти геть підеш, то я буду голодний,
або заб’юся тут на цій брудній підлозі.
«Нехай вона вернеться» - я помолюся Бозі.
Бо хто ми попере тії бруднющі сподні?


2011р.

Тоді гарчала, кидала, свистіла віхола.
Ти бігла, далі - йшла, по тому – їхала
Додому.
Тебе на рідних землях очікував мороз
Ти нюхала той сморід солдатських папірос…
Утома…

Ти була би навіть з бидлом, лиш не били б.
Жила би жила, лиш не рвати б жили
Сині…
І замість хати нині в тебе попелище,
А ти все учишся якось стрибати вище.
Спинять..

Ще з осені, відтоді, тікала зі Сибіру.
І тільки нині тут є, добігла ти допіру
І змучено упала
Та головне, що вдома. Тут відпочити можна
На рідній, на землі, кожен із нас заможний.
Цього не відібрали…

Коли я стану мавкою і розчинюся у травах,
Ти прийдеш у цей ліс, пірнеш в мої забави.
Ніхто нам не здивується, благословить Перун,
І дощ для нас все гратиме різноманіттям струн.


Коли я стану мавкою, то розтоплюсь в повітрі.
Сюди ітимуть люди, суниць нестимуть літри.
Лиш зрідка Перелесник блукатиме у місті,
Збиратиме у кошик для мене людські вісті.


Коли я стану мавкою – заграю на сопілці,
Буду літати з яструбом, і дам горішок білці.
Я зловлю літавицю, вплету у трави-коси,
І квіти цілуватимуть росою ноги босі.


Коли я стану мавкою, то одягну зелене,
Та замість крові – соки будуть у моїх венах.
І не отрима влади над мною зла Марена,
Бо мій прапрадід ліс піклується про мене.

Шматки мотиву свіжого,
Він ще духмяний, ріж його.

Просто, просто, знову складно,
Ти склади простий свій склад, но.

Так ось награно відкрито
Сиплеш думи через сито.

Не зловлять мить фотографи,
Тут лиш вино, гра, ви...

Від нього пахло андеґраундом,
Вона – грузила другим раундом,
Вони були як інь і янь.
Тканину вперто рвали в шмати,
І вже не було де латати.
Вони жили у ритм змагань.

Серця їх бились не ритмічно,
Вони не мріяли про вічне,
Вогонь вмирав у їх сльозах...
І вирувала кров індіго,
Вони позбулися від іга,
Думки про смерть розбили в прах.

Шалена дикість двох натур
З життям все бавилась в паркур,
Ця гармонічна аритмія…
Вони були не дублікатом,
І не ховалися під катом,
Реальність їх творили мрії.

Я помирав незайманим, мені шістнадцять було.
І замість в очі дівчині – дививсь в вороже дуло…
Я йшов не на війну, а так собі, до школи…
Шкодую, проти смерті не мав вакцин-уколів.

Я помирав незайманим, займав лиш раз рушницю.
І навіть в вічі ворогу я не бажав дивиться…
Дитина я ще зовсім, і смерті був не варт,
Тремтячими колінами все мріяв я про гарт…

Я помирав незайманим, вдихав і порох, й кров,
І захлинавсь в потоках чужих дурних розмов.
Але тримавсь за віру – непереможний меч,
Здавалася безглуздям якась можливість втеч.

Я помирав незайманим, мені було шістнадцять
І знав, що більш не верну, та й не хотів здаваться…
Ми йшли під дружній клич, кидали фрази рвані…
На Крутах ми померли, Вкраїна гоїть рани…

Ти втопиш свій подив, загубиш образу
У нотах, що помирали у джазі.

Не раз контрабас підпирав їх рамена,
Хиталися змучені, схудлі джазмени.

Серце музики спинялось у пафосі,
А всі лишень чули фа соль ля сі…

Стрілки годинника когось не тішили,
Хтось вперто благав: «Тихіше ви!!»

Люди втікали. Зал порожнів.
Заплутались звуки у струнах днів.

Не було захоплення, оплесків, крику,
І так розчаровано грали музики..

І тяжко зітхали, і плакав джаз
Обривками сірих беззвучних фраз.

Я виключу світло, розслаблю долоні,

Підніму я дуло до ніжної скроні,

І ніч зарегоче, і гратимуть тіні,

Горітимуть всі речі нетлінні.



Твій подив застигне обличчям конвульсій,

Життя дотліватиме у рванім пульсі...

І свічка заплаче від страху згоріти.

Він гляне у небо, побачить: в горі ти..



А вітер губитиме мудрі цитати…

Ти сядь, тихо будь. Цить! Та – ти!

Там.. чуєш? Дощ тарабанить по шибі.

Ти вмреш за це «дякую», чиєсь «спасибі»?



Усі запитання стають риторичними,

Він в тебе в руці, а тут - ніч і ми.

Своїм безголоссям тиша співатиме,

Думки позникають в полум’ї фатуму.