Люблю проходити я вулицями Львова
В ранковий час, коли ще місто спить
І, слухаючи гомін яворовий,
Повітря прохолоду пить,

Вникати в тиху мову листопаду,
Вчувати осінь в посвисті синиць,
Є неповторне щось в мінорі саду
Без соняхів, без яблук, без суниць...

1967р.

У вечори, над ресторанами
Повітря душне й тісне,
І править вигуками п'яними
Дике шаленство весняне.

А вдалині, в пилюці вуличній,
Над скукою заміських дач,
Ледь золотиться бублик - "Булочна"
І ріже слух дитячий плач.

І кожен вечір за шлагбаумами,
Заламуючи "котелки"
Серед канав гуляють з дамами
Досвідчені "остряки".

Над озером скриплять уключини,
Чути різкий жіночий виск,
А в небі, до всього приручений,
Кривляється бездумно диск.

І кожен вечір друг єдиний мій,
Відбитий, в чарці постає,
У плині терпкім, мов у вириві,
Втопає серденько моє.

А поруч, де сусідні столики,
Лакеї соннії стирчать,
П'янючі, злі, з "очима кроликів"
"In Vino Veritas" кричать.

І кожен вечір, в час умовлений,
( Може, це сон, а може ні ? )
Дівочий стан, шовками вловлений,
Пливе в стуманенім вікні.

І віють древніми таїнами
Її пружнавії шовки,
Вінець із чорними пір'їнами,
І перстні вузької руки.

Пройшовши стиха поміж п'яними,
Знов без супутників, сама,
Вмита парфумами й туманами,
Вона сідає до вікна.

Дивною близькістю прикований,
Дивлюсь за темную вуаль,
І бачу берег зачарований,
І зачарованую даль.

Глухі таїни, кимсь привнесені -
То чиєсь сонце кимсь дано,
І у душі розлилось плесами
Пахуче, терпкеє вино.

І пера страуса похилені,
В моїй уяві мерехтять,
І очі сині ті, незмірені,
На дальнім березі горять.

В моїй душі є скарб захований
І ключ доступний лиш мені,
Так, вірно, п'янеє страховисько,
Я знаю - " Істина в вині ".

Переклад з О. Блока

Природа скачків не любить,
Природа - то русло плавне,
Даремно вважають люди,
Що крига раптово тане.

Що раптом зима приходить,
Жоржини в снігу втопивши,
Що зустріч - це та ж пригода,
Випадок серед затишшя.

Що думка раніше спала,
А потім збудилась раптом,
Що успіх - це той же спалах,
Та ж іскра раптова з ватри...

...Поволі лиш крига тане,
Поволі весна йде юна,
Поволі встає світанок
І будяться сонні вруна.

Лелеки летять поволі
З-за моря у рідні хати,
І раб ще ніколи волі
Не мав, не одержав раптом.

...І серце холодне в грудях
Гарячим уже не стане...
Природа скачків не любить,
Природа - то русло плавне !...

1985р.

Ти була в біленечкому платті,
Весла тихо рухали човна,
Ми блукали в заростях латаття,
А навкруг - озерна дивина :

Одинока чайка об воду билась,
Вдалині вітрила пропливли,
Ти на них замріяно дивилась -
Ми тоді закохані були...

Був на сході ще байдужий жовтень,
Ти була щасливою, як я,
Ми не знали, що ті квіти жовті
Віднесе у безвість течія...

1971р.

Будь завжди прекрасним, народе наш,
Лице в лице чорнобривий і кароокий !
І пахлим хлібом, і ялівцем
Вкраїнські руки, і стан високий...

А мова ж, мова, мов водограй !!!
Огнистих перлів хочеш - збирай !
В ній кожне слово - кришталю спів,
Торкнеш - заграє дзвін-перелив !...

А скільки чару в душі твоїй !
Вік пий - не вип'єш нектару мрій !...
Хоч хто хай хвалить твої поля,
Твій геній славлю, Мово моя !...

1978р.

Оглядають сади на зиму,
Впале листя в вогонь згрібають,
І воно вирушає з димом
Між гілля до ясного раю...

А ми поки що тут зостанем
Ще доглянути свого саду,
Як зберемо врожай останній,
Серед яблунь на землю впадем,

Жовте листя нам вкриє очі,
Жовте листя нам пухом буде,
А як вернуть травневі ночі,
Сюди прийдуть нові вже люди...

Оглядають сади на зиму...

1970р.

Десь далеко гавкотять собаки,
Непомітно лізуть сутінки в вікно,
В небі ген вже зорі зацвіли мов маки,
Все навкруг безсиле перед сном.

Тиша огортає стомлену душу,
Казку листям чистим явір шелеснув,
Непомітно впала голова в подушку -
Ти, як у дитинстві, солодко заснув...

1970р.

Колись давно в саду твоїм весна
Мені букет конвалій принесла,
Що дивно пахли в вазі на вікні,
В моїй кімнаті - втомленій, тісній.

Проте, недовго, через кілька днів,
Чарівний квіт засох, й відцвів.
І вже він вечором хвилюючим не снив,
І вже не ніс у серденько весни.

Та я лишив його у вазі, на вікні,
Наче на пам'ять про минулі дні.
І день, і тиждень, може місяць ще
Стояв букет той висохлий кущем.

Та раз якось в осінній, теплий день,
Як листям зрілим забавлявся клен,
Мій погляд впав на висохлий букет,
На серце ж думка - викинути... Геть !

І я у руки вазу синю взяв,
Мертві пелюстки жменею зім'яв -
Та щось живе відчули пальці вмить:
Зелена гілка з-поміж них струмить !

...Смарагдом блиснув вази аметист -
То рути-м'яти оксамитний лист
Здіймавсь до сонця, темряві на зло,
І давня згадка врізалась в чоло...

...Сухих конвалій викинувши труп,
Я листя м'яти приложив до губ,
Я цілував у Лету впалі дні,
Я цілував утрачені пісні !

І знов дороги невблаганний клич,
І знову сотні зустрічей, облич,
Лиш тиха осінь, пробудившись з сну,
Мене привела в келію тісну...

...І я побачив знову на вікні
Розквітлу м'яту, мов привіт мені,
Вона галузку ніжну простягла -
Мені в дарунок цвіт свій зберегла !...

Мов теплий попіл згаслого вогню,
Цю дивну квітку й зараз я ціню,
Мов символ віри в те, що не було,
Що лиш у серці м'ятою цвіло !...

Колись, як Травень парками блукав,
Стеблину м'яти вирвала рука...

1966р.

у Лету - ріка забуття, в переносному значенні: забуте, що забулось.

Іде сівач по рівній борозні.
Мій батько й дід ходив так навесні.
І сяє золотом в руці його зерно.
В теплий чорнозем вляжеться воно.

І там, де хід веде сліпий хробак,
Зерно помре – зросте зелений злак.
Так і душа моя іде шляхом зерна, -
Зійшовши в морок, збудиться вона.

Моя Країно, ти і нарід твій
Вмреш і воскреснеш у весні новій.
Бо мудрість нам єдина лиш дана:
Всьому живому йти шляхом зерна.

1981р.
Переклад із Владислава Ходасевича

Я був у Дикім Полі, дивився на кургани,
Там в реві вітру вольнім
Вчув посвист ятаганів.

І могила та нагадувала мені
Про дні звитяг і дні смутні,
Там серед хвиль срібного пирію
Згадав я долю злу твою,

Чубатий отамане, низовий козарлюго,
Я бачу твої очі, що повні болю й туги !
Із твоїх рамен, почорнілих від ран,
Знов шовк знамен впав на курган...

Ти помирав на м'якій ковилі,
Спочив у рідній ти землі,
А люті яничари, побачивши могили
Степами знову мчали, вбивали і палили !

І будився ти, не тамуючи злість,
Ти тяжко мстив за ріки сліз.
Назад вертавсь почорнілий від ран
І насипав новий курган !...

1967р.

Композитор: Ігор Хома
Виконує: Олег Дорош
Супровід: "Медікус"

Верона, давня Верона,
Ніч сади покрива,
На стінах, на срібних кронах
Темрява !

Приспів:
Ромео ! О, Ромео,
Гасне обрію край.
Джульєтто, о, Джульєтто !
Мене не чекай !

Верона, сумна Верона -
Кров на мурах її,
Жорстокість і помста чорна
Вбили їх !

Минають роки й сторіччя,
Щастя й горе сплива,
І лише кохання вічне
В серці знов ожива !...

1969

Композитор: Ігор Хома
Виконує : Олег Дорош
Супровід: ансамбль "Медікус"

Ви, що ішли сюди не з хлібом й не за сіллю,
А щоб убити матір і сестру,
Тепер укриті попелом і цвіллю,
Тут лежите і ждете судних труб ?!

Не ждіть ! Дарма ! Вам вже не встать з могили,
Свинцем для всіх заброд є руськая земля,
І не знайдеться в світі тої сили,
Щоб вас добула знову звідтіля !

Квітує край, де ваш жорстокий чобіт
Ступив колись у мороці нічнім,
І тисячі очей зімкнулися в жалобі,
Мільйони ж п'ястуків здійнялися над ним.

Ви несли тьму народові моєму,
Тепер самі не вийдете із тьми,
Тавро ж ганьби не змити вже нікому,
З вас Богом проклятих й людьми !...

1991р.

Кульбаби головка, мов літній лоб,
Стоїть безволоса в травневім вітрі -
Мала стартплощадка, малих жалоб,
У щастя боїться вірити...

...А воно буде ! Мільйони щасть -
Кульбаб золотистих визріє,
От тільки їй вже не дочекать
Своїх "космонавтів" з вирію...

1977р.

Ми йдемо по житті,
Мов по житі,
Відхиляючи ості колось,
І літа, у дорозі прожиті, -
Як те жито, що в гору знялось...

1986р.

Скоро пора цвітіння
В наші краї загляне,
Плетивом світла й тіні
Стануть гаї й поляни.

Все захарастить квітками,
Навіть посмертне ложе,
Лиш в твоїм серці камінь,
Вже зацвісти не зможе !...

1975р.

Груша в медових глечиках,
Стало спадистим гілля,
Наче вродливиці плечі,
Вплетені в довкілля...

Вкрита м'яким серпанком
Передвечірньої тиші,
Груша, кохання бранка,
Стиглі плоди колише !...

1975р.

Чорнобривці - оті нещасливці,
Що нічого, крім смутку, не родять -
Розрослися... вогнем розлилися
Не в городі - в народі !...

Поет і муляр - ось тих два митці,
Що справа їх до порівняння здатна,-
Обидва мірно, з потом на лиці
Вивершують просторії світлиці.

Святого храму - осяйного Завтра -
Їх матеріал - ознака цехова:
Звичайно, цегла, чи прості слова,
Відносно неділимі і незмінні,

Та в їх руках малі частинки ці,
Зцементувавшись у стрункі ланці,
Постануть муром строгих ліній !...
І я, щоб не зійти на манівці,

В пошуках рим й зворотів імпозантних, скажу:
Поет і муляр - ось тих два митці,
Що справа їх
До порівняння здатна !...

1976р.

...Згасає день, і не помітно
Вечірня тінь моє чоло вкриває знов,

І гасне все :
І спів пташиний,
І шелест трав,
І гомін хвиль, і шум дібров...

Мов недоспіваная пісня,
Останні промені горять,
Мов недоспіваная пісня,
Твої слова в душі бринять,

Та недоспіваная пісня,
Що пролунала вдалині,
Сюди прийшла, як ласка пізня,
Здалася ж докором мені.

Замовкло все :
І спів пташиний,
І шелест трав,
І гомін хвиль, і шум дібров...

Та не змовка той плач дівчини
І промовля, благає знов вернуть любов...
Мов недоспіваная пісня,
Останні промені горять,

Мов недоспіваная пісня,
Твої слова в душі бринять...

1968р.

Колись народ з епохою в двобої
В пітьмі вершив немеркнучі діла,
Не мав він завжди в досталі набоїв,
Та мав він в досталь щирості й тепла.

Тепер народ набоями багатий
Атомний смерч - не іскорка мала,
Тільки забракло щирості у хаті,
Багато блиску, та нема тепла !...

1977р.

Є ще дятли в львівських парках !
Молодці строкаті,
І в мороз так любо чути
Їх дзвінке стакато.

Вторять їм стрункі смереки,
Буки яснозорі,
Аж до хмар сягає відгук
Стоголосся хору.

То ж вдихай п'янке повітря,
Вщерть, на повні груди -
Лиш з природою в єднанні
Вічності добудем...

1977р.

І злети Твої, і падіння, Людино, -
Це творення акт !
У злеті творила Ти сонце і небо,
Й божественний сад...

В падінні ж відкрила Ти пекло,
В шаленім його вогні
Горіли не раз конспекти
Божественної брехні ...

І все ж, не вогнем єдиним,
Людино, живеш в віках.
Божественне щось донині,
Не стліло в людських серцях !...

1978р.

Десь, в далину, кружляючи в повітрі,
Несеться листя ясеня старого,
Літа летять, і нам їх не спинить,
І нас вже осінь кличе у дорогу !...

...Все відсвічує кров'ю, їдким гранатом,
Мов роз'ятрене рани дно.
Пора молодого листя, пора молодих надій -
Це збурення свіжі в мислях, це час починань і дій !...

Це виклик всьому, що вмерло,
Та спершися на живе,
Гнилим ще стрясає берлом,
Обпльовуючи нове.

Дарма ! Все дарма !
Спинити не в силі ніхто весни,
Роковано гнилі - гнити !...
І к бісу пророцтва й сни !...

1978р.

Я на терасі траверсом простерсь,
Мій пряжить торс серпневий сонцежар,
А день, мов крижень, крила розпростер,
І над безмежним плесом розчинивсь.

...Думки змішались, мов дроздів табун,
Що їх у леті яструб перестрів...
Я шмат блакиті неба надірвав,
Ним вкрив чоло, що полум'ям взялось !...

1977р.

Я все віддам поезії своїй :
Брильянтів стоси, споминів сувій ...
...Обмануто мене ! Я теж обман чинив,
Так хто ж із нас найбільше завинив ?

...Безчестя міль, чи совісті іржа
Вкладуть у руки гострого ножа -
Удар у груди помахом одним !...
Та там ... лиш цвілі порохнявий дим...

1986р.

Відцвіли ромени і мильнянка,
Ізмарагд змінився у бурштин,
Сріблоока осінь - подолянка
Звісила намітку через тин.

І хоч айстри ще полум'яніють,
Й розкошують сомнища жоржин,
Їх вогонь лиш палить, та не гріє,
І паліють пальці від ожин...

Скоро зблякнуть горді хризантеми,
Заблищить намисто павутинь,
Лист впаде... і я... прийду до Тебе -
В час такий не можна не прийти !...

Розвились вишні, гарно так в садах,
Бентежна синь змішалась з білизною,
Наче розцвів ураз Вселенський дах
І вся земля здалась йому тісною...

Вишневий цвіт ген хмарами повивсь,
Поплив кудись за обрії не знані,
Близькою стала сонцесяйна вись
І вкрай далекими земні меридіани !...

1976р.

Ось вони - нові квартали,
Ширяться в гаморі справ,
Плетиво скла і металу,
Цегли й бетону сплав.

Сірі, зате не сиріють
Серії стін їх струнких,
Вікна - свічада ясніють,
Як "Кобзаря" сторінки.

Нові тут виростуть люди,
Юнь заквітує нова !
Гордо розпрямлені груди,
Сказані в голос слова !

Хай ще тут зелені мало,
Сині зате є ущерть !...
Усмішок щирих, засмаглих -
Сонячна круговерть !

Вірю я новобудовам,
( Щире признання моє )
В них лиш, нев'янучий Львове,
Щасне майбутнє Твоє !...

1980р.

Я згадую юності давнії дні
І пройдені в школі роки,
Від згадки зрадіти б, здавалось мені,
А в дійсності - все навпаки.

...Та парта зринає в уяві моїй,
Я тут ось із ліва сидів,
Напевне, немає вже зовсім на ній
Залишених мною слідів.

...Я згадую погляд суворий її
І стомлене в зморшках чоло,
Ті руки, що несли у мрії мої
Святе материнське тепло.

Я бачу вікно у ранковій росі,
Мій тракторний, в гаморі, клас
Останній урок у тривожній красі
І дзвоник останній для нас.

Наш вечір прощальний пригадую знов
І вальсу чаруючий ритм,
Акорд той у безвість давно відійшов,
Та в серці донині бринить !

1970

Я знову довго не писав...
І хоч нових думок не запасав
І не шукав епітетів кинджальних,
Душа уся кипіла в неспокої
І плакала на самоті.

Як в люту зиму заметіль,
Відрікся б радо від душі такої.
Але хіба від себе утечеш
Ти, що рожеві рими тчеш
І упиваєшся уявною красою –

Тверезо у майбутнє подивися,
Щоби наосліп в темряві не йти,
І лиш тоді вже беркутом лети
І ним тоді лиш назовися!..

Я стиль свій зберіг,
В ньому - велич століть,
І криці вогонь, і литавр дзвінка мідь,
І степу задума, і гомін дібров,
І спів кобзаря, що зхвильовує кров...

Я стиль свій зберіг !...
Свою мову, свій дух,
Оселю, де зріс
І зпізнав вічний рух,
І матері дотик, і голос вітця,
І вмерлого зойк,
Що змагав до кінця !...

1977

Як гарно зранку на Інгулі,
Коли село у тиші спить,
І тільки гуси у намулі
Не замовкають ні на мить.

Широке плесо теж дрімає,
Туманом вкутавшись легким,
Раптовий свист - качині зграї
В імлі проносяться над ним.

А ген, у хащах очеретів,
Рибальські хлюпотять човни,
Ось раптом плескіт, другий, третій,
То щуки грають, так, вони !...

Срібна вода ледь рожевіє,
І золотою враз стає,
Це сонця сміх, ледь вітер віє,
Туман ранковий розтає...

1963р.

Як би ми знали, де пристанем,
Йдучи в потоці життєвім,
То марно шляху не верстали б
Кроком не впевненим своїм,

А так, усе б своє прийняли,
Що напророчила судьба,
Тоді б то люди не питали,
Що суть життєва боротьба ?

Як би ми знали, що нам доля
В столітті новім вберегла,
Мабуть, на наші юні чола
Ні одна б зморшка не лягла,

Наші серця б не хвилювались,
А мірно стукали б у такт
Ритму життя, і не питались,
Коли антракт, антракт, антракт.

Як би ми знали, де копати,
Щоб скарб прийдешності знайти,
Наскрізь прогризли б ми Карпати
Та досягнули б до мети !

...А так, блукаючи по світі,
Невпинно тане вперта рать,
В блуканні марнім їй сивіти,
В шуканні марнім помирать !!!

1964

Ми - наче лезо бистрої коси :
Своє мистецтво гостримо щоденно...
Коса зітреться в травах до роси -
Мистецтво ж вічне, як роса студенна !...

1967

Ах, як щемно пахне липа !...
...липнуть мухи, от нечемні,
День, як сонях, в небо глипа -
Начувайтесь, наречені !...

...Мов пісні, подаленіли
Ластівок веселі грища,
У стіжках вже сіно спіле -
Час зносити на горища ...

Ви не йдіть ще, наче вогкі,
Не втікайте, ранки ранні,
Хай волошки волоокі
Лан голублять на світанні ...

Ах, як щемно пахне літо !...
Ще будь, липень, місяць щедрий,
Назавжди б так захмеліти
Твоїм сонцем - стиглим медом !...

1977р.

Цей світ, як маків цвіт,
як пісня солов'я !

Тут зріс я з юних літ,
тут дім мій і сім'я.

Серпневих зір юга,
і степ, і став, і тихий гай,

Моя Вкраїна дорога,
мій любий серцю край !

І де б я не ходив,
крізь даль земних доріг,

Мій слід завжди верта сюди,
де отчий шлях проліг !...

Приспів:
Тут станем знову молодими,
Знов вишневий цвіт прилине,
Запалають карі очі
В поцілунках опівночі
Тут знайдемо щире серце і любов...

1975р.
Композитор: Ігор Хома
Виконує: Олег Дорош
Супровід: ансамбль "Медікус"

... Мав би я талант, як Відьяпаті,
Я б не йшов у тихе надвечір'я,
Не блукав би в лузі понад ставом,
Не вслухавсь би в шелест очерету ...

Як би я умів, як Відьяпаті,
Слухать пісню горлиці гучної,
Я б щоранку в поле не виходив,
Не питав би в жайвора про сонце ...

Як би я посмів, як Відьяпаті,
Шал кохання з Вічністю зріднити,
Я б не став жарин його шукати
У спокійнім вогнищі сімейнім ...

1977 р.

Відьяпаті - індійський поет XV століття. Писав санскрітом, майтхимі та іншими мовами.

Небо раптово насупило брови,
Вдарило в землю вогненним мечем,
Аж застогнали, зомліли діброви,
Дуб впав на землю могутнім плечем.

Зелень прорізали тисячі "дротиків",
Вістрям прозорим збиваючи лист,
Аж задрижали від грубого дотику
Віти зелені й сльозами зайшлись.

Яблуньки юні додолу схилилися,
Рве безсоромно з них одяг Борей,
Хмари кошлаті так ніби сказилися,
Все напирають з небесних дверей.

Дуба шкода, молоденького красеня,
Жертвою впав із землею змішавсь.
Хоч був сильнішим однолітка ясеня,
Та із вогнем надто часто змагавсь.

...Буря стихає так швидко, як зринула
З-під горизонтів небесно-летких,
Знов все навколо у спокій поринуло,
Та не шукай тепер гілок сухих...

Які ж ви прекрасні омріяні зорі,
Блискучі і ніжні, мов краплі роси -
Здається, немов би в далекім просторі
Лунає симфонія щастя й краси.

А може, в тих далях,для людства ще скритих
Зростають й мужніють юнацькі серця,
Котрі, як і ми, прагнуть космос пробити
Й зустрітися з нами в сузір'ї Стрільця.

З яким хвилюванням зустрінемо друзів
З далеких, незвіданих нами світів
Й навіки з'єднаємось в вічнім союзі
Союзі братерства й палких почуттів.

I shot an arrow into the air...
( H. W. Longfellow )

Я випустив стрілу в повітря,
Вона майнула швидко в даль,
Тільки заблисло гостре вістря,
В віть дуба вп'ялась дзвінка сталь -

І пісня в серці залунала,
Така ж дзвінка і гостра теж,
І там в траву на землю впала,
Згубилась - зовсім не знайдеш.

А час йшов довго...
Після цього, стрілу свою я з дуба зняв,
А пісню дзвінку, як дуб розлогу,
Я в серці друга відшукав !...

м. Монастириська 1960р.