Лінива індиферентність п’ятничного вечора.

Залишки кави у горнятку, яке неохота помити.

Поклацування клавіатури.

Моє очікування вас. Теж ліниве.

Відраховування останніх хвилин.

Ха. А сьогодні мала бути зарплата.

Мені добре. Спокійно, але ще чомусь не затишно.

Хтось би мені сказав – чи я втратила, чи надбала?

Дитина паперово-бюрократичного часу.

З ім’ям Хоми.

Хочу щоб не просто сказали, а завірили печаткою Правди і Достовірності.

Але вона лежить у Бога.

Він ставить її у серця (а не на папір) тим, хто вміє зазирнути у себе.

І побачити там Його.

Він ставить її тим, хто щиро творить.

Щиро усміхається.

Щиро думає і говорить.

І тим хто не розмінюється
на відчуття лінивої індиферентності п’ятничного вечора.

До понеділка.

Я піднімаю погляд
і бачу небо
і тебе.
Я опускаю погляд
і бачу землю
і тебе.
Я закриваю очі
і бачу чорний сумнів
і тебе.

Мене оточує вимога чекати.
Тікаю від неї увесь день,
а вечором,
падаючи на коліна,
розумію…
Я НІКУДИ НЕ ВТЕКЛА.
Боже! Моя зболена, моя стомлена молитва з останніх сил намагається прорватися крізь цей весь немудрий морок до Тебе.
Добираючись, вона сідає Тобі на коліна і починає перебирати Твою срібну бороду. Ти з любов’ю дивишся на неї і знаєш, що зараз вона заплаче.
І вона плаче. Дрібними срібними сльозами, що скочуються з її плаття, падають крізь хмари і застрягають в його волоссі, в його одязі, в його душі.
Він не помічає, що давно ходить по сріблу.
По сріблу моїх молитов і моїх сліз.