Тягне ноша. Жде земля.
Не пручайся. Йди вже з Богом
По небаченим дорогам
У безмежнії поля,
Де забудь-трава шепоче,
Де за днем не сунуть ночі,
Де нема важких думок...
Та ось цих дурних сумок!


2009

Читав листа години зо дві
„На украинском языке”,
І раптом, наче десь з безодні,
Щось загуло мені таке
Чудне, бентежне, дике, миле -
Аж пір`ям геть взялося тіло,
Надувся вітер звідкілясь,
Щось за хребтом затріпотіло,
І б`є по щоках - лясь і лясь!...
П`ять каменюк мені в печінку!
Ото що значить мова - жінка,
Не те що мій слюнкий карась,
І схочеш так сказать - а зась...

Ти бач, прикинулася шльоха,
Проворна, враг її не взяв.
„З якого вилізла ти льоха?
Без тебе зовсім був охляв,
Складаючи вірші з каліччя,
Бо ж ти мовчала, наче тать.
Та годі лясків - це ж обличчя!
Гайда, повчиш мене читать”...

Сказав я це – і крила зникли,
Образив чимось? Може й так.
А може, плечі вже пониклі,
А може, сон навіяв мак.

Будувала я хату,
Розписала всі стіни,
В синє море задивлялась,
Та не бачила піни.

Наливала по вінця,
Заглядала у донця,
В синє небо задивлялась,
Та не бачила сонця.

Похилилася хата,
Облупилися й стіни,
Я до хати притулюся,
Може з нею й спочину.

Вітер стріху розвіє,
Розпороше шляхами,
Поховайте ж мене люди
Зі своїми гріхами.


2009

Чи може то байдужий фатум,
Чи генотип, чи ниций фарт
Та вже дівчиськом вайлуватим,
Таємний сенс звичайних фарб,
Вже знала я, та й малювала
Чарівний світ дитячих мрій,
В якому образів навала,
Вставала в ще непевний стрій.

Тому батьки, хоч і наївні,
Одного разу - пальці в хрест,
Та й відвезли свою царівну
В художню школу скласти тест.

Я там нітрохи не знітилась,
Бо ж фарби любії - зі мной,
Та все, чим серденько молилось,
Вкладала я в малюнок той.

Експерт підкравсь до мене ззаду
(я й досі озиратись мушу),
Та пензлем тикаючи, аду
Став ляпать в рай, в дитячу душу,
Ще й гуркотів: "Дивись, ван-гог",
Та знову ляпав, педагог.

Хоч хист - признав. Батьки радІ.
Як же я плакала тоді!...