День вагання настав: я шукаю любов
Своїм розумом, серцем, чуттями…
Але п’яні думки повертаються знов –
Не воскресне, що було між нами!
І хвилини, мов дні, темні ночі – роки…
Я питаю себе на світанку –
Чи бродили б ці сонні і п’яні думки,
Якби ти цілував мене зранку…
Чи боліла б душа як від леза ножа,
Якби ти ще тримав мої руки?
Але серце і розум сказали… на жаль…
Це кінець...і початок розлуки.

Я забуваю з кожним днем
Усе, що досі серце гріло…
Вогонь погас і сліз дощем
Останні краплі жалю змило…

Не варт шукати палкість днів,
Що так давно була між нами…
Ти зберегти не захотів,
А я не можу жити снами…

Зостався спогад про любов
І цвіт душі у сяйві неба…
Та надто важко знов і знов
Шукати крихти поряд себе…

Так в ожиданьи счастья жизнь пройдет…
Лишь в старости глубокой убедишься:
Зачем же я роптал как идиот,
Когда летал на крыльях словно птица?...

Ты не глуп, даже слишком умен,
Я не дура, но тоже влюбилась…
Мы пылали б и дальше огнём,
Если б сразу тогда не женились…

Не надо сказок о любви,
Коль быть в ответе не намерен!
А вдруг влюблюсь в слова твои,
Когда ты будешь не уверен?!

Зачем тебе моя печаль
И горстка жалоб прежних скверных..?
Моей души тебе не жаль,
Раз каждый день так треплешь нервы.

Любовь как книга, что стоит на полке
И припадает пылью серых дней…
Читать бы вновь, да жаль, теперь без толку:
Уже известно все, что было в ней…

Вечная любовь конечно вечна,
Только среди смертных не живет.
Нам ведь недоступна безупречность,
Ей же мерзок мелочный народ.

Начало любви не в словах,
Не в клятвах, запыленых днями,
А в силе молчать и прощать,
Когда не считаются с нами.

Любя тебя – живу твоей печалью,
Пытаюсь все понять и поддержать,
Но, знаешь, грустно быть твоею тенью
И то и дело только исчезать…

Отстань! Не упрекай меня напрасно,
Не делай вид, что я тебе нужна!
Мне к счастью или к сожаленью ясно:
Все это время я была одна…

Відпусти мою руку й серце
І забудь, що іще жива.
Без любові твоєї, милий
Я давно вже немов вдова.

Обіцянки – як лід на сонці –
З часом тануть і їх нема.
Я гадала – вони діаманти
І чекала, але дарма.

Нежные цветы -
Целый океан!
Выпей аромат
И его дурман...
Пусть пьянит любовь -
Та, что век одна...
И дарует ночь -
Бурную, без сна...
Пусть твои мечты
Постучатся в дверь -
Сердце отопри
И судьбе поверь.
Счастье - это жизнь -
Не полоска дней,
Все в твоих руках-
Наслаждайся ей!

Никому меня не удержать!
Пусть я брошусь и в огонь и в воду,
Мне самой творить свою судьбу –
Ни тебе, ни ангелу, ни Богу…
Пусть я брошусь, сильно обожгусь,
Сяду и от ран своих заплачу,
Но опять по лезвию пройдусь,
Так как не могу уже иначе!
Брошу всех и громко закричу,
Эхо во Вселенной отзоветься –
Издали услышу голос свой,
Что печальной болью обернется.
Я одна и будет так всегда,
Мне плевать на боль, на страх и муки,
Просто потеряла, что могла,
Но не стану собирать осколки.

Пусть льется стих, как капельки воды
И слово в слово плавно проникает.
Мелодией из сердца их веди,
Которую потом любой узнает.
Не надо годы, месяцы ходить,
Пытаясь выбрать словосочетанье
И делать вид, как будь-то ты мудрец,
Который глупым делает признанье.
Все в этом Мире старо, как Земля,
Любая мысль давно уже не нова,
А в наших силах только называть
Известное красивым ярким словом.
Пиши же стих и сердцем и умом,
Но искренне – от запятой до точки.
И может, ты сумеешь как огнем
Прожечь им правду жизни в каждой строчке.

Пока люблю – я буду рядом,
Навек не буду обещать…
И уверять меня не надо,
Что наши чувства не сломать…
Слова пусты – лишь в деле сила,
Но не могу тебя просить,
Пока ты рядом, буду верить,
Что что-то значу, может быть.
Но ты не злись, не огорчайся –
Судьба жестока иногда…
Одно могу сказать наверно –
Тебя запомню навсегда.

Я не вірю твоїм словам
І в далеке щасливе «буде».
Все, що можна, зосталось «там»,
Як і всі день за днем – «в нікуди».
Канув юності світлий час
І втопився в віків безодні.
Не повернеш уже до нас
Наше «вчора» і це «сьогодні».
Не просила тебе чудес,
Тільки трошки тепла хотіла
І за віру свою у це
Я сльозами тобі платила.
Та тепер не чекаю втіх
І не вірю в солодке слово –
Розповіла своїй душі,
Що не можна любить нікого.

«Любиш?» – питають очі
І по очах читають,
Але цієї іскри
В твоїх не помічають.
Серце до серця каже –
«Чом ти мене не грієш?»
Та без вогню любові
Кажуть, цього не вдієш.
Губи тремтячи шепчуть
Все, що душа таїла
Але любовна сповідь
Муку не облегчила.
Серце питало серця –
«Як же без тебе жити?
В чому моя провина,
Що відтепер розбите?»
Але гарячі сльози
Лід розтопить не в силі.
Хай же пробачать очі
Те, що очам не милі.

Моє серце втомилось і стало,
Полетіла душа в височінь,
А прожите життя пам’яталось,
Наче казка і сон, наче тінь.
Я згадала, що дуже любила,
Та любов ця приносила біль,
Тож у Бога з сльозами просила,
Щоб назавжди покликав звідсіль.
Не дивилась чи тужиш за мною,
А злетіла до сонця й зірок,
Та любов ця не стала чужою –
Не пустила мене ні на крок.
Тоді я прилетіла до тебе
І побачила щиру любов –
Бог сказав – коли взяв мене в тебе
То вона пробудилася знов.
І тепер я назавжди з тобою –
Ти ж у серці мене бережеш
Повінчало нас небо любов’ю –
Я чекатиму поки прийдеш.

Не ти мене зігрів тієї ночі,
Коли так гірко плакала душа,
А тільки роз’ятрив криваву рану
Словами, наче лезом від ножа.
Не ти мене зустрів ласкавим словом,
Щоб серце відігріти від образ,
Натомість кинув в мороці нічному,
Де я тремтіла вже не перший раз.
Не ти мене закутав сподіванням,
Що біль минеться, як і не було.
Не ти! Не ти… Хоч ти моє кохання,
Але водночас і найбільше зло.

Дружба танула в роках
І у відстані між нами.
Ми це бачили, та все ж –
Не ділилися думками.
Ми гадали – це мине
Як невдачі і тривоги.
Але дружба не прийшла –
Не знайшла назад дороги.
Ми дивились їй у слід
З сумом втрати і печалі -
Не розбити часу лід.
Ми йдемо без неї далі…

Час закув у кайдани…
Пам’ять болем кричала,
Кожен долі удар…
Все душа пам’ятала.

Кожен подих палкий,
Погляд сумом налитий
Я відпущу з руки,
Щоб назавжди забути…

Але тінню з небес
Впаде мука кохання…
Буде вічним мабуть
Це нестерпне прощання…

Слово рвалося із вуст,
Щоб безжально впитись в серце.
І невтомно, наче пульс
Мов у клітці в скронях б’ється…

Слово вкрилось у броню
І шипи взяло з собою…
Щоб стояти мов стіна
У двобої із тобою.

Слово порохом образ
Свою сутність наповняло…
Щоб цей вибух стався раз,
Але все ним поховало…

Слово кулями в висок
І у серце полетіло:
«Я іду від тебе геть!
Я завжди цього хотіла…»

Непоколебимая волна,
Что стирает память вмести с нами –
Это время… Жизнь и смерть – одна,
Но её мы выбираем сами…
Ни врагом, ни другом не сочту,
Просто неизбежность... наше ВРЕМЯ.
Тот, кто юн, не видит сквозь мечту,
Как отягощает его бремя.
Но своей конечностью для нас
Время, хоть жестоко, верно учит –
Мы покажем, кто мы, только раз
И второго шанса не получим.
Не для страха жжет оно века –
Не пугать – его предназначенье –
Время, словно мудрости река –
Наполняет смыслом все мгновенья.