Не докоряй коханню
за образу,
За остаточність почуттів,
За чорне й біле-
все одразу
І голос пісні у митців.
Мине останній день хвилини,
Мине усе, але одне
Залишиться крізь час неспинний:
Кохання радісне й сумне.
Воно залишить
білий попіл
На чорнім острові життя,
Яскравий, світлий,
милий обрій,
Як сила твого почуття.

Ранком прозорим з відблиском сірим
Рухом легким відчиняю вікно.
Знову за обрій думки полетіли,
Кава холоне досить давно.

Знову дивуюсь: навіщо сваритись
З рухом годинника тому невдасі.
Вітер розбудить гаряче повітря,
З чашкою кави зникаю у часі.

Протяг-бешкетник грається тюлем,
Осад від кави лишився на дні.
Втомлений день випаде мулом,
Спогад солодкий залишить мені.

Я розчесала
Волосся хмарині
Червоним гребінцем.
А там, де сивина сходу,
Лишила килим
Устлів рясних.
На сльози неба відповіла
Посмішкою веселки
Бабиного літа.
Я Осінь... Я Пані...
Крадійка Літа...
Не судіть мене
По теплих ненароджених днях...

Постає загублена надія,
У безтямі обіймає світ.
Я для вас – одвічная повія,
Я для вас – забутий заповіт.
Розгубились сотні і мільйони,
Що надію втратили світи,
Залишились жити без законів,
Без потреби важко далі йти.
Свіжий вітер принесе надію
І вагань моїх терпке вино.
Я для вас зерно добра посію,
Та не вірю, що зійде воно.
Зелен смуток – попіл у пустелі,
Колосок єдиний на стерні.
Зелен смуток – час ще перемеле,
Все одно співатиму пісні.
Я залишу зелен смуток іншим,
Загублю його посеред хмар,
Що несуть безмежність серед тиші,
Метушню примар.

Скронями тихо риплять
Дерева у вальсі осіннім,
Іноді листям шумлять
Стежини багряно-красиві.

Небом останні пташки
У вирій летять і співають.
Прощання із літом тяжкі –
Серця їх зовсім не бажають.

Я танцюватиму вальс
В осінньому лісі востаннє.
Я зупинила би час
На згадку про танець бажання.

Позичили світило
У пекла.
Яскравими барвами
Воно змусило
Зотліти навколишнє.
Його тонкі
Гарячі стебла
Охопили кожен
Куток
Міста каменів,
Майстрів божевілля.
Вигоріло останнє.
На сірому полотні
Гранулами полягали
Обезцвічені образи.
Приберіть вогнище,
Що забуте
Всіма вимірами!

Там, де обурена єдність
Спромоглась
Втиснути подих у глей,
Там зачата сила глузду.
На дні океану
Зберегли той початок.
Першою Господь
Створив Карму.
Придививсь,
А вона порожня.
Тоді і додав до неї Чоловіка.
Тисячоліттями
Людство намагається
Повторити справи
Всевишнього.
Та все одно
Глей перетворюється
Лише у глечики.

Хочу продертись
Крізь натовп,
Що гірко смакує
Життя,
Неушкодженою.
Смуток?
Твоє "Ні"
Задовольняє
Розщеплений розум,
Трансплантовані мізки,
Клоновані серця
Біороботів
Комп’ютерного екрану.
Ще?..
Хіба потрібно
Знищувати
Вже неіснуючий розум
Атомники вибухівками?
Які ще програми
Закладуть в наші
Плоскі мізки?
Ще?
Не бажаю миритися
З цим.

Прохолодний
Поцілунок вітру
Вустами протягу…
Горсткою крупинок
Пишалось
Нічне небо,
А місяць,
Пелюсткою
Тримаючись,
Шукав пристань,
Колихався
На хвилях.
Між вербовим
Гілляччям
Заховалась
Вишиванка
З нічних квіток
Від самої землі…
… До самого неба.

Такий чудернацький
Капелюшок
Із компліментів.
Сплела
Із ваших слів.
Легкий,
Примріяний весною,
Здіймає над собою
Велич,
А замість квітки
Буде сонце,
Що посміхнеться
Сплетеним словам.
Та не заплутайся
У цьому капелюшку,
То вимір забуття
Для мене.