Нарешті листопад - і раптом лист опав,
І задощило враз… Дерева, як химери…
З високого горба котилася журба,
Скрутилася клубком, лягла посеред скверу…

На осені рядно ще мостить дощ листки,
картатий мовби плед витворює із бруку .
Як Великодній дзвін, мов краща з намистин,
останній впав горіх – і звук роздався лунко.

Нарешті листопад… Тримай мене, тримай,
Тумани розстели, туманам сивим сиво…
Тумани, як воли… Ще трохи – і зима
у ретязі скує природу неквапливо.

Хай буде осінь ще! Лише не дорікай…
Хай знає цілий світ, що я тебе кохаю!
А поки листопад, тримай і обіймай,
Мій світе, мій бузку, далекий тихий раю!

2018

Мовчати несила: любов то чи шал?
А кров так пульсує, як соки кленові.
І липне наш сад, наш вимоклий сад:
Кора до кори; тісно звукам у слові.
Поглянь: он з гніздечка злітає пташа!

Ти міцно стискаєш і руки, і стан...
І знати б, коли вже бруньки стануть цвітом?!
Чекаєш вина: росте виноград.
Прощаю вину, аби щастям зігрітись...
Цілуй же так ніжно й жагуче вуста!

А руки - мов ріки, і сад вже розцвів.
Тіла сплетемо, наче пруття ліани –
Наш сад стане раєм під щебіт птахів,
Ми лишимось в ньому кохані, коханий...
І вийдуть нестримні річки з берегів.

2018

Збираються до вирію птахи -
Крильми черкають небо рідне.
Стають русявими луги...
Ожиново вже, й горобинно.

З землі до льоху хочуть картоплі.
В природі все як і належить.
Жене від нас петрів батіг
За обрій літо обережно.

Так зводять храм - солому в копиці
Складають батькові долоні.
А розбишаки-горобці
Вилущують достиглий сонях.

Калюжі ковтають небесну блакить,
а вранці туманом застелить асфальти.
Скажи, як же можна тебе не любить?
Ти в кожній краплині, у кожному такті.

Веселі тролейбуси креслять маршрут,
Веселки зі Стиру ростуть понад хмари.
І влітку, і взимку на гордий твій брук
Ступають натхненно закохані пари.

Ранкова мелодія - шурхіт мітли...
Мій Лучеську древній, люблю твою осінь!
Ти падаєш листом до ніг золотим -
нічого натомість не просиш.

Ти цвітом вишневим встеляєш стежки.
Закохане все (й ліхтарі, що на Волі)... *
За те, що у мене ти є,
дякую Долі.

2016

* у Луцьку на проспекті Волі є декоративна лавочка, яка називається "Закохані ліхтарі"

Чекаю твоїх онлайнів,
як трави чекають травня,
як зорі – Місяця повню,
дитина – теплу долоню.
Чекає вечір цілунків,
замурзаний пензлик – малюнків.
Так нота чекає звуку,
а серце стукає лунко.
Бо погляд твій – наче море
ясне, блакитне, просторе.
Бо дотик – гарячий чай...
А далі не варто писати –
моїх онлайнів чекай!

2016

Чекає, прощає...
Шепоче молитву...
Шипшиновим чаєм
зігріє, як літо...
Стоїть, виглядає
щоразу... й так само...
До хатнього раю
незамкнена клямка...
Дорога далека,
далекі в дорозі...
Лечу, як лелека,
у щасті й тривозі.
І враз серце тішить,
що хтось є із нами -
веселкою світить
дорога до МАМИ.

2015

Крокуси задивлені
В небо синє-синє.
Березень посріблені
Відчиняє скрині.
Наповняє щебетом
Кожен кутик світу,
Ділить всім по крихітці
Проскурку від літа.
Бджоли облетілися,
Вулики - як храми.
Цілував березі лик
Спраглими вустами.
Грає на одній струні
Цвіркунець завзятий.
Примостились на вікні
Сонячні зайчата.
Впізнаю з півпогляду
Пектораль любові.
Гріють душу спогади
Й котики вербові.

2015

Гул стоїть бджолиний над ліщиною,
Гріють лапки котики з верби.
У спориш закутана стежина.
І туркочуть сиві голуби.

Відмикає небо ключ веселиків.
Соломинки дітвора кида.
Хмар кудлатих білі каравели
В сонячнім промінні - гой-да-да!

У сукенку з цвіту черешневого
Вбралося тоненьке деревце.
Весна-красна, наче королева,
Крильми бджіл припудрює лице.

Щастя - тут, де жито прагне колоса.
Молитовно шепчуть щось вуста.
Лине дзвінко жайвіркове соло.
Хтось
когось
десь
обійме за стан.

2015

місяць такий яскравий,
зорі немов бурштин,
туляться сиві трави
у яблуневу тінь;

моститься космос ницьма
слухати магми сон,
змерзла й тремтить криниця
біля старих вікОн;

пролісок набубнявів,
а до весни іще
довго; холоне кава;
чиста сльоза тече;

понад біленьку хату
тихо снується дим;
мріям своїм крилатим
даймо живої води!

Відцвів чебрець, калган, цикорій...
Туман лоскоче спориші.
На яблуню вмостились зорі.
Щемливо й радісно душі.
Чарує золото осіннє.
До двору зносять урожай.
Курличе голосно і вільно
Відлуння журавлиних зграй.

2014

Пекучий біль.
Народжується слово.
Далеких журавлів
Сивіє тінь.
Горить полин.
В молитві чути тихе
«Амінь».

У серці досі гріється твій погляд.
А листопад наворожив розлуку.
Були так близько, зовсім-зовсім поряд,
Що можна привітатися за руку,
Що можна і розмову розпочати...

Та ми мовчали, говорили очі...
Самотній вечір за вікном вагона.
Вердикт осінній виявивсь пророчим.
Тебе чекав удома чай з лимоном,
Мене донька чекала так крилато...

Холодний вечір. Колії. Перони.
Нам листопад наворожив розлуку.
Збігає на уста сльоза солона.
Чому, скажи, не взяв мене за руку?
Чому не зміг розмову розпочати?

Ми за мовчання щастям платимо...

Птахи щебечуть -
відспівують душі Героїв.
Якщо упасти -
то тільки душею ввись.
Країно наймиліша,
тебе скупали в крові!
"Не плач, матусю,
за мене весь світ моливсь.
Мені на руки тихо
сів голуб білий-білий -
Так тепло стало...
Свічки горіли скрізь.
Любити Україну
сама ж бо научила.
Ти не печалься, рідна,
твій син героєм зріс.
Серця і скроні підло
нам лоскотали кулі.
Оплакують чимало
синів сьогодні.
Безсмертя накують мені
сиві зозулі.
Ось-ось весна...
А я -
один із Сотні."

Печаль всесвітня на людських обличчях.
Ну, а на грудях – Nike, Gabana, Prada…
З мобільних нетрів хтось когось покличе
В глухе Полісся чи десь... у Канаду.
Замурзане хлоп’ятко-циганчатко
Співає «Мурку» в теплому вагоні.
На площах плачуть гасла революцій
І кличе Дзідзьо Сару з телефонів.
Лоскоче сніг ще теплі руки колій,
Тут – кожен у своєму мікрокосмі.
Люд з павутини прагне Євро-волі.
Вкраїнське янголятко мерзне босе.
...Так їде поїзд за Чумацьким Шляхом
Туди, де клен старий уперся в сАме небо,
Туди, де спогади зринають птахом,
де жити треба!

06.12.2013 р.

Так просто
хотілося у дитинство.
І бути слухняною донечкою,
аби теплий вітрисько
заплутувався
у чорнявих косах.
А потім –
дівчиськом
ступати босоніж
по росах,
покосах...
Аби босоніж!
Так просто...
Хотілося –
у соняхи!
Як вперше –
такі неосяжні,
такі осонцені і веселі,
такі могутні.
Так просто хотілося
висоти.
Такої,
щоб бути... як
тато
чи
мама.
Такої,
щоб гірка он та
здавалась
Монбланом.
Так просто хотілося
кольорів.
Щоб сів на квітку
метелик,
чекати,
коли зацвіте матіола,
ліпити з мальви сережки
й чекати...
де ж та висота,
щоб бути,
як Тато?
Так просто хотілося
пирогів.
Щоб пахло подвір’я
лепехою,
заклечати хату...
Як довго чекати
таку висоту,
щоб бути,
як Тато!
Так просто хотілося
руху!
Щоб Земля
крутилась,
як дзиґа!
Щоб білий іграшковий
песик на коліщатах
кивав головою!
Щоб падав дощ
і
сніг!
Щоб їхали швидше
санчата!
Кричати:
«Моє-е-е ща-а-а-стя-а-а-а!»
(бо літали лелеки над нашою хатою і
лелечата!).
Ген-ген!
Аж отам висота,
щоб бути,
як Тато!
Так просто хотілося
снів – зелених,
сонцем наповнених.
Дитинство і юність
пройшли
так просто.
Уже
не вернути їх...

На світ народилось дитя.
Яскрава життя діаграма!
Нелегко піднятись на ту висоту,
Щоб бути, як МАМА!

2013

Ключ природи - нота "ля"!
Кроковеє колесо!!!
Обізвалася земля
Березневим голосом!

Жайвір дзвінко в небеса
Струни мрій натягує.
А над річкою весна
Вишиває райдугу!

2013

Спи, моє найперше в світі диво!
Спи, моє малесеньке дитя!
Будуть дні твої ясні й щасливі,
Мріями наповниться життя!
Над колискою нехай лунає
Пісня мами, татові казки,
А в серденьку Божа ласка сяє...
Спи, рідненька донечко, засни!
Хай квітують соняхи і мальви!
Ти ж зростай на радість для усіх.
І дарує сонце літні барви,
Радісно лунає щирий сміх!
Спи, моя ріднесенька дитино,
В теплих ніжних маминих долонях.
Ясні зорі сплять і спить калина...
...Оченята вже у доні сонні.

Пустувало сонечко зранку,
Розбудило донечку крізь фіранку.
Потягусі гралося і раділо,
Вмило носик, вушка, личко біле.
Пустувало сонечко щомиті.
Лоскотало хмарки у блакиті,
Дарувало квіточкам проміння,
А дитячим щічкам – ластовиння.
Пустувало сонечко понад вечір,
Зачепилося за гніздо лелече,
Колобком скотилося у полі,
Побажало всім щасливу долю.
Пустувало сонечко аж до ночі,
Та вже ручки й ніженьки спати хочуть.
Натомилось сонечко – і заснуло...
Мама ніжно донечку пригорнула.

2013

Травневий вечір пахне так бузково.
В обійми теплі, милий, прагну знову…
Вже Луцьк у Київ душу простягає,
Шукаю стежку я до твого раю.
Завмерла тиша у німім чеканні
І пахне кава щастям на світанні.
Он ластів’ята моляться у небо.
Лечу у снах крізь віддалі до тебе!
Веселку заплетем березі в коси.
Весна ступає в теплі роси боса.
Розбудить тишу трепетний цілунок…
Травневий грім лоскоче вуха хмар.
П’ємо нестримно ми кохання трунок –
Солодка мить, солодка, мов нектар.

Перевернувся весь навколо світ.
Я не була іще така щаслива!
Моя рідненька донечко, привіт!
Ми дев’ять місяців чекали дива.
Та й жовтень цього року золотий,
Що золотішого ще не бувало досі!
Сміється місяць щиро з висоти
І усміхається багряна осінь.
Співають колискову ліхтарі,
Тремтить у грудях, ллються щастя сльози…
Життя нове з’явилось на землі.
І, знаєш, так на тебе схоже.

2012

Окрайчик сонця ще цілує обрій.
Он – чайки самотні. Так тихо, що й сон стерегли б…
І ніжиться хвилька на моря м’якенькій ковдрі.
Десь – вишня старенька, а корінь росте … углиб.
Вже сонні кольорові пазли міста,
Кохання співає на два голоси.
Ще теплий пісок. Тіла наші близько.
Здається, от-от – і народиться крапля роси…
Кордонам ця розлука не під силу.
Я все пам’ятаю: твій погляд, усмішку на смак
Думки примостились на руки, як птахи, красиво,
Далекий ліхтар у задумі закляк.
Тут пахне зоря бурштиново, щиро…
Обійми гарячі, шалені, безмежні, що (!) аж
Удвох полетіти б над хмари на власних крилах
І слухати серцем балтійський пейзаж!
Нас – двоє. Ще вечір розкішний навколо.
І слід на піску ще не змило. А мрії вальсують у такт.
У хвиль гобелен вплетемо нашу долю.
Аби лиш з тобою… Закохано й трепетно так...

27.09.2010

А надворі бентежна шалена гроза!
Я в кімнаті читаю старого Хайяма.
Ти мені ще, напевно, не все розказав
у минулім листі...
Я, звичайно, так само...
От би вдвох нам пірнути із мрії - у дощ!
Щоб аж серце промокло до нитки,
до крапки...
Ми вростемо у танго скалюжених площ
десь у Києві чи...
десь у Луцькому замку.
Раптом вірш цей розбудить когось уночі...
Я Пегаса прошу, щоб приніс мої мрії
з тихим променем першої зірки мерщій
в твій дніпрово-схвильований Київ.

2010

Травневий вечір пахне так бузково,
І розлилась магнолія в саду.
– В обійми теплі, милий, прагну знову…
– Іду, кохана, серденько! Іду!
Вже Луцьк у Київ душу простягає,
Забувши кілометри перепон.
– Шукаю стежку я до твого раю.
– І я шукаю шлях у твій полон.
Завмерла тиша у німім чеканні,
Дрімає вітер в зелені дібров.
– І пахне кава щастям на світанні.
– Цьому я радий, мила, знов і знов.
Он ластів’ята моляться у небо,
А трави грають відблиском роси.
– Лечу у снах крізь віддалі до тебе!
– Живу лиш летом луцької краси!
Веселку заплетем березі в коси,
І ніжністю фіалкового сну
Весна ступає в теплі роси боса –
Несе обом нам посмішку ясну.
Що відстані, що сотні кілометрів,
Коли за порухом єдиної душі
З далеких міст, камінних джунглів нетрів,
Зустрілося нас двоє у вірші?
Розбудить тишу трепетний цілунок…
Травневий грім лоскоче вуха хмар.
П’ємо нестримно ми кохання трунок,
Солодка мить, солодка. Мов нектар.

13.05.2010

Прислухаюсь до голосу вітрів,
До шуму хвиль і стуку серця твого,
До трав, Землі… Ти у мені горів.
Душа летіла ввись. До Бога.
Аж раптом зупинилась на Шляху
(бо зачепилася за Воза дишло!),
Згадала всіх чортів і чортенят
Й вернулася назад на землю грішну.

2007

У цьому Всесвіті, де замість миру - меч,
Де замість правди – сльози полинові,
Десь сивий голуб духу гострить знову
Своє перо під іскрами небес.
Зозуля не кує. Нема чого кувати.
І замкнені давно ворота раю,
Ключі у Юди (той, що хата скраю).
Міняють джинс на платинові лати.
Веселики вже не курличуть хором,
А журавлята моляться до НАСА.
Натягую струну на кобзі часу.
Волошці в очі зазирнути сором…

12.04.2010

Напоїти б тебе чар-зіллям!
(чи хоч липовим чаєм із медом)
і закутати в теплу ковдру,
і дивитися в ніч... А небо
вже складає із зір букети.
Он гарцює нестримний вітер
під ворітьми із першим снігом –
теж не знає, куди подітись.
Очі в тебе волошково-теплі,
ти сьогодні – герой моїх снів.
Нас єднає самотній вечір,
але прикро – роз’єднує Львів.
Поспішає за серцем годинник,
на подушці ромашка цвіте,
хризантемами пахне кімната...
Я б до тебе! Я б тільки до те…
А надворі легкі пасьянси –
снігопадом ворожить вечір.
Напоїти б тебе чар-зіллям
і обняти ніжно за плечі!
Гіркувато-терпка хризантема
тихим подихом сни обвінчає.
Обійняти б тебе й напоїти
чи чар-зіллям,
чи липовим чаєм.

2009

Життя іде,
пульсує і бринить.
В нім кожен відбуває
скерцо.
Життя - вертеп.
Вертеп - то тільки мить
Великого
Театру
Серця.

2003

А знаєш, коханий, знову
Тобою запахне ранок,
Роса усміхнеться сонцю:
- Смакуй мене на сніданок!

В гнізді ластів'ята будуть
Чекати своєї мами.
Хай знають у цілім світі:
Любов відтепер між нами!

А сонце росу цілує,
І ніжиться, і радіє,
А ластівочка в промінні
Для діток крильця гріє.

Небо землю умиє дощем.
І хай лютий вже снігу не просить!
Хоч зима хоче ще,
Та весна каже: «Досить!»

2008

Самотньо на серці.
А ще – то неначе
серпом (не смичком)
хтось по венах…
У місті старому,
до останнього пса собачому,
людно (не людяно).
Листя із клена
уже не жовтіє і не шелестить.
Бо зима.
І холодно людям, собакам, деревам.
Чекаю маршрутку 15-а –
втікаю від себе.

Живеш ти у світі,
в якому зело
росте під спільним для всіх
і сонцем, і небом.
Слізьми промию
(щоб не слизько йти!)
стежку для тебе.

Гармонія і ритм
болять старому місту.
От тільки серце б'ється,
мов соборний дзвін.
І кожен, ніби бісер із намиста:
чи я, чи ти, чи він…

Такі дрібненькі всі,
а прагнуть, як безсмертні.

Вдивляєшся у ніч – і бачиш ліхтарі.

Над містом людним тільки
янгол
торкнеться
крилами
зорі.

2008

Час голосно втікає
від життя,
аж тиша щось кричить йому
на вухо
в клепсидровому просторі. А я
шукаю істину душі своєї.
Тихо…
... Сіль тво́го тіла медом розведу,
настояним на снах,
дощах і зорях.
До Бога жайвір тягне вже струну
й ромашка пелюстками нас
пригорне.
Сосновий подих лісу і землі
наповнить наше тіло
й нашу душу.
Для заходу ми, мабуть, ще малі,
але для сходу – вже дорослі.
Мушу
в тобі боліти, мріяти, рости,
дійти до серця істини сміливо –
і час підніме спалені мости,
і крапелька (так-так!)
народить
зливу!..

2007

Нас знову
закохала в себе ніч.
Вогненним поцілунком
запалила
мільярд яскравих
веселкових свіч.
І вчулось:
- Будь моєю,
мила !..

Навколо Всесвіт,
ніжний шепіт зір
і небо,
подихом
зігріте.
- Я тільки твій!
Повір мені, повір…
Цілує мальву
літній
вітер…

Ожинова ніч
опустилась на місто.
З комп'ютера - Goya.*
Схолонув вже чай.
З тобою мені так
шалено-первісно.
Втекти б десь далеко
на краю самісінький край!
Втекти б від ілюзій,
від заздрощів ницих.
Вони все руйнують.
А ніч -
наче чорне вино.
Ми щойно кохані.
Ми завжди потрібні.
Спить місто
давно.

Бурштинова північ.
О, ні! Вже за північ далеко!
Так мало обіймів,
цілунків, так ма...
До мене прийшов ти самотнім,
як чорний лелека.
Далеко за північ.
Зима.

Лапатіє сніг.
Десь не спиться вороні.
Вустами торкаєшся мого чола.
Сніг тихо виліплює кленам
корони.
З комп'ютера - Goya.
Я знову -
твоя.

* Francis Goya - бельгійський гітарист, автор всесвітньо відомого альбому Nostalgia.

2009

Напишу листопаду листа.
Напишу на листочку із клена.
Без конверта хай буде.
вкладу під лелече крило.
Щоб наш ліс залишався
навіки зеленим
і з тобою, щоб завжди
летючо і юно було.
Бачиш, сонце лоскоче
старезну березу за чуба.
Напишу листопаду про нас,
про весну,
брунькоцвіт.
Хай ревнує!
З тобою ж бо тепло і любо.
Хай ревнують усі!
Тихе золото ще
шелестить під ногами.
Телефон не рятує
від спогадів і від прощань.
В час,
коли відлітають лелеки ключами
тихо плаче
свіча.

2008

Посеред ночі
вскочу
до Тебе під ковдру
і підглядатиму сни
дитинно.
А під каштаном
кахикає горлом хворим
грудень
й хоче
чаю з малини.

Ніжно з Тобою…

Цілуєш мене у скроні.
Руки сплелися й тіла
єдино.
Гаряче нам,
ми вологі й солоні.
Тихо шепочеш:
– Дру-жи-но…

Я віддаюсь Тобі знову…

І вкотре
снігом сивим у вікнах –
грудень.
В наших тілах
усе швидше аортами
кров розлилася.
Ти пестиш груди…

Тільки удвох.
Заздрить нехай
грудень
кирпатий!

Обмін цілунками й …
тощо.
Ми – найкоханіші
в теплій хаті,
ми так відверто-святі,
як на прощі.

Цей вірш давно вже проситься від мене.
Тримати ж я не стану – хай іде.
Заплутавсь дощ в траві іще зеленій,
Десь тихо плаче щастя молоде.
В калюжах скачуть бульбашки вреднючі,
По ринві хлипає, аж хлюпає цей дощ.
Калинно, журавлино і … летюче
Він не минає ні людей, ні площ…
Ноктюрн осінній, гра поліфонічна
Вже захопили Луцьк наш у полон.
Далеко ще музикам! Гра ця вічна.
А дощ все не вщухає, як на зло.
Самотні йдуть щасливі – з парасольками,
Закоханим щасливо і без них.
Такий-от дощ. І осінь. І до серця змокли ми!
І вірш утік так швидко, що й не всти…

З Бугу йти до Бога – через Шлях дорога.
Через Шлях дорога – просто, як в казках.
Як в казках дитячих, що ведуть з порога,
із порога дому по чужих світах.
Сни бузкові ніжно зацілує вітер,
зацілує вітер приспану траву.
І трава тихенько зорям сльози витре,
витре всі печалі – дасть росу живу.
Оживе Полісся – скоро буде ранок.
Ранок соковитий, мов смачний пиріг.
Пироги із сиром вдома на сніданок.
Хитро котик Мурчик під столом приліг.
Сонечко радіє з раннього ранечка,
камертон торкаю – слухає земля.
У моєму серці жайвір звив гніздечко.
Я струну настрою знову з ноти “ля”.
Ляжу серцем в небо, слухатиму тишу.
Сонячне зайчатко на траві сидить.
Я з тобою разом хочу пережити
цю найщасливішу неповторну мить.

Розтанули трояндові сніги…
Коханий (?),
я знаю, що у тебе
два серця:
одне – в грудях,
інше – в п’ятках.
Тому будь обережним і
дивись під ноги!
… колючки залишились!

Серце сповнить
радісний щем.
Хай молитва летить
в небо
й вище!
Я люблю цілуватись
з дощем –
так до Бога
ближче!

Я гойдаю в колисці
веснятко,
а в цей час
мама весна
вишиває
райдугу.

Після дощу заплакала травинка.
І прилетів, цілунком сльози витер
Волинського Володар краю –
Озерний Вітер.

Не вмію цього неба
не любити.
Дощ стукає в вікно
уперто.
Він проситься до мене
в серце.
Може,
впустити?..

Вчорашні вимрії збулись
так несподівано. Тремтливо
чекаю краплю, що колись
народить зливу.
В тобі – відлуння всіх чудес.
Хай серце змокне аж до нитки!
І зорі падають з небес,
як роси з квітки.
Ти знов повіриш в тихі сни –
і стане трепетним скучання…
Чекали довго ми весни –
прийшло
кохання.

В молекулі сльози моєї
вчора
твоє втопилось
серце.
Смішно так…
Неначе про дурниці
ми говоримо,
а зорі чують все.
І зупинився час.
І не страшні мені
ніякі зливи,
бо я –
володарка сердець:
того, що у сльозі моїй
втопилося
і власного (яке у клітці –
грудній, щоправда,
але все ж…).

Сльоза була солона й
солоніша,
але твоєму серцю
тепло стало в ній.
Бо сіль – то істина.
Є ніч, є тиша…
Є ти в мені.

Природа в’яже ще
із літа бабиного осінь
і клен увесь стоїть
багряно-золотий.
Вслухаюсь в шепіт серця
твого й досі...
Благально так курличе угорі:
лети!
Коріння крил моїх сплелося
із корінням вишні.
Чекатиму весну –
і розцвіту у ній.
А поки що я тихо помолюсь
Всевишньому,
щоб з вирію вернулись
журавлі.

Пульсує кров у венах,
як вино.
Надворі – осінь.
І в душі –
осінньо.
Сережки золоті у клена…
Знов
ми квити. Ти нічого вже
не винен.
Останній борг цій осені
віддав.
Шипшиново, калинно –
всюди.
Найбільший гріх втопився
у сльозах.
Русалки плачуть теж,
як люди.
А осінь дзвінко золотом
тремтить
і синню неба, сплетеного
з даллю.
Листочок впав.
Йому болить.
Розділить осінь біль
між зорями
й печаллю.

В моєму серці – осінь…
На шальках терезів
гойдаю сонну
втому.
Душа не знає,
де їй ночувати.
Вже час додому.

… печальні очі у дощу.
І я іду Чумацьким Шляхом.
Спиняюсь на хвилину –
STOP! –
перед червоним
світлофора
знаком.

Твій погляд пахне чебрецем,
весніють сни… А пам’ять
не здатна вересня забути –
до крові
ранить…

По венах у ромашки
плине час,
а у людини –
лиш короткі миті.
Хай мрією
засвітиться для нас
щасливе сонце
у ясній блакиті!
Як лікар,
визначу ромашці пульс.
Її хтось з коренем
зірве,
погубить…
За смерть свою
ця квітка вдячна буде
останньою пелюсточкою
“Любить!..”

* * *
Солодким сміхом
опаде печаль.
Веселим сонцем
в червні, як звичайно,
прийду до тебе,
радосте моя,
із завтрашнього дня.
Прощально…
Ти знову заспіваєш
про любов.
Холодний дощ
сльозу останню зронить.
Впаде зоря до птаха
на крило,
на сиву хмарку,
як на скроні.
У мене в серці –
юна заметіль…
Чарує душу погляд твій
бузковий.
Прийду до тебе,
радосте моя,
на перехрестя буднів –
знову…