Сніг спадає і скрізь так біло
Ніби тіло
Лебідки білосніжної
Прозорий вітер з біловіт
На цілий світ
Скидає плями дивовижні.

Усе іскриться все кружляє
І ясно сяє
Блакитним вихором в душі
І сипле порох з неба зорями
Морозами
Шумлять крижані комиші.

1
З перерізаним горлом
і захололим осміхом губ
стояв
і куди рушити не знав.

Всі оганьблені й розчаровані
всі зневірені –
друзі мої.
2
Хто?
Я жду.
Приходь сильний.

Кохана –
не треба щирости.
Я роздавлений.

3
Ах
вона потрібна й необхідна
моя розгубленість.
Ліхтар осліп
Од світла.

4
Світ не винен
що немає на світі
жившого.

Воскреси!

5
Метелик душі роздертої –
Прости.

6
Злови мій акорд
незнана – рідна моя.

Ти бачиш вперше.

Придави останній клявиш.

7
Хто ще боїться себе?
Убий мене тільно.

Бо мене веде шлях.
Я – «призначений».

Я заплющений.

Ім’я моє – тоскність.

Я не бігаю за тобою
з журбою
я не шукаю

О не підходь блакичена габою
не хочу бою
не знаю

Не стій отьмарено у куті сходів
і дай пройти
рожеву пляму з ясного сходу
впусти.

Душу осумлює неясність по́статів
свідків невідомість.
Приходьте, приходьте небажані гості
в хору свідомість.

Сідайте, сідайте без жодних погроз
до чорного столу –
я не боюсь захололих поз
я Савонарола.

Загинув у безглузді спорошенім
будинок білий цяцькований.
У чорнім куті огнем спустошенім
мій звір зацькований

І розумієте? У млі застиглій
Виник клубок калік.
Я ледве чув як в бурі стосилій
Хтось мене поволік.

Ваґон без вікон
подорож прикра
експресить гінко
розбита скрипка

і стиха стежить
хтось із кутка
огидливий нежит
хриплість гудка

Гей ти найвищим визнаний
стій
виходь з найсумнішим і вигнаним
на бій!

За далеку царівну в мріях оба́гнуту –
за любов!
Нас може примирити віками пра́гнута
кров.

Мого життя ґазельну срібність
і випадковість
складаю в картки вузьку безмірність
і загадковість

Моїх гріхів легку безкарність
і слів блискучість
знов наповняє безпорадність
і днів сліпучість

Вийшов нарешті мій перший
том –
«Арії трьох п’єро»
Минули секунди
Декласованих
втом,
колишнього «чесного інтеліґента»
кров.

Не ламайте
більшовицьких
пер.
Не витрачайте
Запал
в повітря.
Подивіться краще, куди мій самопер
попер
тепер,
і куди мої вістря.

Я знаю, куди свою енергію діти.
Шлях мій відомий,
не вами реґульований.
У боротьбі з міщанством

не червоніли мої «ланіти»,
для вас і був
і буду –
безсоромний і схвильований
Одеса. 1930

Пане Вороний! Коли Ви перестанете
вже ходити у вибиваних штанях?
се дивно, але невже Ви не почуваєте,
що літом просвіщаєтесь на санях?
і нам (як Вам) осточортіли зорі–очі,
й очі вже давно пора кинути озорювать,
та й панянки до зорь вже не такі охочі –
невже Ви відмовляєтесь палкі серця покорювать?
Пане Вороний! Пора вже скинути онучі,
бо ж по містах – хоч яких – все ажур.
і так нудні Ваші гаї та дніпрокручі,
як почуття щирих українських шкур.
Пане Вороний! Я бачу Ви сього й не почуваєте,
хрещатикуючи серед літа – ха, ха! – в санях
але все ж… невже таки не перестанете
у вибиваних ходити штанях?
Київ. 1914.

Одержав від товариша листа.
З міста, де я жив недавно.
Пише, що Наталя вже не та.
Ах, се не гарно.

Грав на віоліні їй так красно.
Кохав поезно так її пурпуруста.
І кинув її я, кинув я так вчасно…
Вона ж не та!

Дідько, се ти послав мені листа!
Я так кохав її недавно…
Вона все та – послухай! – та, все та…
…А може марно?
Київ. 1914.

Білі білі як коралі
білі зуби зуби Галі
тіло біле все у неї
тіло білої лілеї
вона вся така пестлива
повна чарів повна дива
біла вся душа її
в ній жартують солов’ї
я коханням ясномилим
розстилаю білий килим
і до ніг її кладу
і схилюся й упаду
у бажанні буйносмілім
у єднанні чистобілім
в білосерденько загляну
жити далі ні не стану
тіло біле все у неї
тіло білої лілеї
серце в неї із кришталю
Галю! Галю!

тихоплеще сярічка душі
кнійсхиливши сясплять комиші
біломісяць урічці заснув
тишу небайземлі пригорнув
тихозіроньки знеба зорять
ніжнострунноакорди дзвенять
весьутінях зогнямивертеп
злототемний простягсяскрізь степ
тихоплеще сярічка душі
сонношепчуть сядесь комиші
тихоказка пострунах бренить
ясномрія сюказку живить
тихоплеще сярічка душі
тихоплеще сярічка душі

Я зори п’ю співець лазоревий
зори гранітових тротуарів
в’яжу серпанок вечірньо-моревий
проститутчиних мемуарів.

Панни вільно поводяться ваблять
у пишних зодягах nature morte Ван-Ґоґа.
Я люблю їх так як вони мене люблять
і жду пазурів восьминога…
1914. Київ.

Я харцизить поезію
Київ ….. Полінезію.
100.
У маревах ходити буду
гріхи забуду.
І після днів безстидної слави
ви почуєте мої октави
поставлю самовар
і буду пити чай.
1914. Київ.

Осте сте
бі бо
бу
візники – люди
трамваї – люди
автомобілібілі
бігорух рухобіги
рухливобіги
berceus kapy
селі
елі
лілі
пути велетні
диму сталь
палять
пах
пахка
пахітоска
дим синій
чорний ди
м
пускають
БЕНЗІН
чаду жить
чаду благать
кохать кахикать
життєдать
життєрух
життєбе
нзін
авто
трам.
1914. Київ.

СТАЛО ЛЬО ТАЛО
АЛО РЮЗО
ЮЗО
БІРЮЗО
ОСТАЛО КВАЛЬО МАЛО
ЛЬО
О
1914. Київ.

Чому не можна перевернути світ?
Щоб поставити все догори ногами?
Це було б краще. По-своєму перетворити
а то тільки ходиш, розводячи руками.
Але хто мені заперечить перевернути світ?
Місяця стягнуть і дати березової каші
зорі віддати дітям – хай граються,
барви, що кричать весняно – служниці
Маші
Хай би одягла на себе всі оті розкоші!
Тоді б, певно, Петька покохав її, скільки б
було сили.
А то ходиш цим балаганом що звуть –
природа,
й молиш: о, хоч би вже тебе чорти вхопили!
1914. Київ.

І я, і Ви – почули голос Мая.
Щось затремтіло – там, біля серця.
Мчимо в хвилях мототрамваю.
Почнемо інтермеццо.

Ми в Дарниці. Так гарно. Мило.
Пахучососни. Гуляємо. Десь плеще.
Груди затопило…
…Ви: – «Що се ще?»

Ми поверталися. Ні слова. Кепсько.
Безмовно йшли. Прощались біля ліфта.
І зникли Ви. І зник кудись Семенко.
…Дома я взявсь за Свіфта.
1914. Київ.

Я сидів собі на горі біля Володимира
і дививсь як ішов дим із пароплавового димаря
думав про долю свою та ще де – про – що –
багато – інше.
Ось вона пройшла повз – Та кинь же
свої думки!
Я швидко встав. Чи це мені не вчулось?
Запитав себе.
Ні, таки справді – мене покликали.
Кинув я горку і Володимира
і пішов з нею не затуляючи рота.
Я дізнавсь, що вас звуть Ніна.
Заворушилось у мені приємне здивування –
це наймення щось мені нагадало.
Ніна! Ніна!
Ви сказали тут:
– Ходімте в мініатюр!
Я згодився – ви така гарненька.
Так ми йшли і легко йшла гутірка
човники в очах гойдалися
і вся дама – ніби від Тета зірка.
Тут зайшла у нас розмова про очі й ночі
це вже ми бачите забалакали про Вороного
і наскільки я міг помітити по її очах
цей пан був до смаку їй. З того
і пішла ще про інші речі балачка, але їй-богу
можна б уже й кинути, бо ви така гарненька
я просто не можу іти по Хрещатику.
Але я забалакався й читач уже
чекає на кінець події
Хай буде так.
На цьому кінчаю.
1914. Київ.

Ви спитаєте мене – хто вона?
Ах я не знаю сам.
Я зустрів у театрі її вона
прекрасна як храм.

З нею сидів я в партері поруч.
Хвилювалась як мак.
З нею чоловік її сидів поруч.
Прикрий знак.

Я дививсь на неї хвильно
як ві сні
червонів коли вона дивилась пильно
пильно в очі мені.

І ніби сонний хожу третій день.
Ви спитаєте мене хто вона?
Я зустрів у театрі її.
Ах я не знаю сам!
1914. Київ.

Без сонця жити я не хочу
стерпіть не можу я холодних ліхтарів
я сонце кров люблю і в крові сонце
і знову сонце в кровофарбах малярів
а як затулить хмара моє сонце
ще не холоне моя кров тоді
вона горить палає й рве охоче
щоб не коритися ні палу ні воді
вона бере мене і линем разом вгору
і сонце зустрічаєм знов
і кричимо:
сонце
драстуй –
шле тобі привітання бунтливий Семенко!
1914. Київ.

Осінь похмура йде
хмари дощі тумани
осінь у серце веде
смуток нежданий.

Холод суне німий
в душу сповзає мла –
осінь! серпанок густий
ти принесла.

Ради не дам собі
в серці моїм мовчання
спогад ридає в журбі –
давнє кохання.
1913. Київ.