Ты приходил песком и засыпал мне руки
Глаза и окна, стены и слова
Я для тебя спою и стон сладчайшей муки
Нам прозвучит как гимны Рождества.

Дай мне войти в твой сон с текстурою пустыни
С колодцами без влаги и без дна
И я пойму тебя и я приму отныне
Целительство твое – с тобой прекрасна тьма.

Ты собираешь свет от многих полнолуний
А я ступаю вслед движению Луны
Но принося ко мне плоды своих раздумий
Не опускай высокий тон струны.

Не отпускай меня – я слабое созданье.
Куда несет опять движение песков…
Насилие твое нежнее созиданья
Я буду наблюдать смыкание оков.

Безумия всегда так много и так мало
Как охры для песка и кобальта для сна
Я для тебя спою откинув покрывало
И ты забудешь все – со мной прекрасна тьма.

Тихо Дніпро несе свої сині води
В хвилях Сонце блищить наче зброя сталева
Вічно могутній і вічно тече.
Берегів обережно торкає,
Пестить хвиля піски та каміння.
Кораблі на долонях тримає
Наче мокре, холодне листя.
Вічно могутній і вічно тече.
Чи на кручах міста виростають
Чи стоять під водою села
Вічно могутній і вічно тече.
Оживе в карооких люстерках
Свою душу на мить побачить –
І несе свої води далі
Вічно могутній і вічно тече.

Хіба винна вода, що тече,
А жінка, що закохується?
Хіба винне Сонце, що світить,
А молодята, що цілуються?
Хіба винна земля, що дозволяє торкатися себе
І зерна, що ростуть?
Хіба винне немовля, що плаче,
А старшеньке, що скаче?
Хіба винен світ, що він світ,
А темрява, що вона темрява?
Хіба ти винен, що я чекаю іншого?

Не прокидайся так голосно,
Бо я не встигаю виринати зі своїх снів.
Я неначе вітрильник, під яким щезають хвилі.
Не прокидайся так голосно і так рано,
Бо я не маю молитви на ту мить і не маю справи.
Від твого пробудження тікають мої світи і мої світанки.
Не прокидайся так голосно і так сумно,
Бо коли ти сумуєшь, чи гніваєшься
Мені хочеться вмерти, а мої бажання здійснюються.
Краще прокинься у моєму сні,
Щоб я подарувала тобі блакитне сонце.
Бо все, що маю – то сон
Не прокидайся так голосно…

Подаруй мені втечу у темінь і ніч за вікном,
Коли дощ за капотом і колеса неначе скажені.
Щоб над мокрим асфальтом ми летіли незнамо куди
Всі сліпучі вогні нам назустріч, як постріл в обличчя.
Подаруй мені втечу у темінь і ніч за вікном.
Ліву руку свою, я тобі покладу на коліно
І сміятимусь в голос на кожнім крутім віражі.

Подаруй мені втечу в кохання, у спалахи мрій.
Рух з вогнями назустріч, що летять наче постріл в обличчя
Я забуду про все, ти пізнаєш моє забуття.
Тільки темінь і ніч
Тільки темінь і ніч
Тільки темінь...

А ти сьогодні не вернувся з неба
Мабуть забув дорогу на село
А час сплива і пам’яті не треба
Бо рветься доля як старе рядно.

Знов ранок падає, мов ніж в окраєць хліба
І молоко до вуст чужих тече.
Ти не вернувсь, забув дорогу, схибив..
Осінній лист спадає на плече.

Чи хтось чекав на тебе й вірив щиро
Чи зрадив хто, бо й зрада ремесло
Скажи чому ти не вернувся з миром?
Чом рветься час наче старе рядно?