она читала его в каждом пятом письме с посольства, в каждой печати от министерства, в каждом объявлении о прибытии рейса. она искала его в каждой бутылке виски, в каждом красном ролс-ройсе, в каждом слове "успокойся", в каждом белом кейсе. она мечтала напиться и утопиться... но при ее весе легче было повеситься...
она была мастерицей игры на нервах, кудесницей... она носила ранец, пела песни и работала девочкой на побегушках, около комнаты президентской.
она видела его в отражении вымытой лестницы, часа три, после его отъезда во Францию...
она любила его, когда ей было двадцать, ненавидела, когда ей было тридцать пять, ...была с ним, когда научилась улыбаться.

Вкусный-вкусный сметанник на честь день рождения брата... И пусть заест меня совесть, что ела после шести... будь моя воля, я бы стала горами и не смотрела новости, потому что они глупы.
Я приходила бы домой после полуночи, целовала бы мужа, купалась, пила мартини... а ты говорил бы мне:
- Что же ты, девочка, себя мучаешь, за что калечишь, зачем ругаешься с охранниками в холле...
а я бы отвечала:
- Вилли, помоги, потому что холодно... Вилли, ты же такой добрый, такой талантливый повар, что приготовил бы мне сейчас блинов в подливе... приготовил бы...
и Вилли готовит...
а утром просыпается муж, идет на кухню, видит ночную работу, гладит меня по голове спросоня:
- Милая, спасибо... Ты такая заботливая, такая умная, такая веселая... Но мне пора на работу.
За ним защелкивается замок, Вилли вылазит из платяного шкафа, держит в правой руке револьвер, левой держит курок...
Вилли был бы полковником, если бы не был в меня влюблен... Вилли уходит, оставляя после себя сладкий привкус приправ и клена...
А я совсем недолго помолчав, в который раз говорю себе: Никогда! Больше никогда я не буду есть по ночам.

Я в этот раз буду искренней...
Признаюсь в любви, чистой и долгой.
Я подойду близко-близко...
к сердцу, чтоб ты запомнил.

Я в этот раз буду искренней...
Я не солгу о твоих друзьях!
Ты знаешь, я ненавижу
их голос, шутки и запах!

Я в этот раз буду искренней...
Признаюсь, что ненавижу твою гитару.
В твоем списке я вторая за музыкой...
диски... дискеты... скандалы пиара...

С чувствами, чуть-чуть... обнимешь по-дружески,
-Говори со мной!... поговоришь взглядом...
Мучаешь меня, дурак, мучаешь!!!
Но только так мы можем быть рядом.

Твои редкие упреки, усмешки, улыбки...
твои частые намеки... мои открытки...
твои привычки... мои нервные крики...
В ударах сердца спрятаны руки...

Близкие-близкие, не враги мы.!
В зеркале репетирую отношение (пение)...
Я не могу быть другой. Увы.
Минус на плюс, равно - деление.

Но в этот раз постараюсь быть искренней.
В этот раз, в последний раз
позвони... поговорим записками.
Вызываю тебя на бис.
А я пас!

Мир большой, еще пересечемся,
В колыбели мира, где-нибудь в Танзании...
Я старушкой буду (куда уж там девченкой!),
Может хоть тогда найдем мы понимание.

Спросишь как дела? Я улыбнусь игриво,
Может быть поправлю старушичьи наряды,
Медленно проворгочу: "Галимо!",
Ты усмехнешся, как всегда, и дашь мне шоколада.

Мы вспомним как нашли друг-друга в поезде, в прорези
Вагона при свечах сидели не мигая...
Поцелуи вспомним и разъедемся:
Я - в Украину, ты к себе - в Китай.

Она похоронила свои стихи в дальнем ящике компьютерной системы,
в папке под названием "душа". Она прочитала молитву и включила стерву,
взглянула в зеркало, улыбнулась неспеша... ушла...
Вне зоны доступа, вне правил игры, вне жизни его
она нашла покой. Слеза, убранная холодной рукой,
граница поставленная тобой - Душа.
Она не понимала - Зачем? Зачем молчать, когда хочется кричать от боли?
Зачем смотреть в глаза друг-друга, и бояться воли,
Слабой воли, что оставляет день ото дня, без гроша?

Она похоронила свои книги в дальнем ящике, у окна...
Прочитала молитву известного классика. Она боялась быть
неграмотной, незрелой, без сопутствующих любви навыков.
За глаза ее называют - Госпожа! В прямой речи чувствуется слабость,
она живет легко, почти, не дыша... Она им живет и,
ох какая это гадость, играет роли...

А он, стараясь не причинить вреда уезжает
в стерильно чистом вагоне... курит и молчит...
он
дышит
ей
до боли.

Я в этот раз буду искренней...
Признаюсь в любви, чистой и долгой.
Я подойду близко-близко...
к сердцу, чтоб ты запомнил.

Я в этот раз буду искренней...
Я не солгу о твоих друзьях!
Ты знаешь, я ненавижу
их голос, шутки и запах!

Я в этот раз буду искренней...
Признаюсь, что ненавижу твою гитару.
В твоем списке я вторая за музыкой...
диски... дискеты... скандалы пиара...

С чувствами, чуть-чуть... обнимешь по-дружески,
-Говори со мной!... поговоришь взглядом...
Мучаешь меня, дурак, мучаешь!!!
Но только так мы можем быть рядом.

Твои редкие упреки, усмешки, улыбки...
твои частые намеки... мои открытки...
твои привычки... мои нервные крики...
В ударах сердца спрятаны руки...

Близкие-близкие, не враги мы.!
В зеркале репетирую отношение (пение)...
Я не могу быть другой. Увы.
Минус на плюс, равно - деление.

Но в этот раз постараюсь быть искренней.
В этот раз, в последний раз
позвони... поговорим записками.
Вызываю тебя на бис.
А я пас!
2009

Окуляри сповзають на ніс – я нічого не бачу.
За вікном дощ ридає від того що знає –
Я – нічого в цьому житті не значу,
Я – нічого в цьому житті не знаю.

Треба змінити простір, людей та мрії,
Окуляри також, бо вони завеликі.
Треба метеосайтам наказати хворіти
І дощу за вікном додати кольорові відтінки.

І може тільки тоді, коли змінеться аура міста,
Коли в темні тонелі проб’ється дитячий сміх
Я вийду на вулицю, виплету з сонця намисто,
Надіну нові окуляри та...
- Я знаю, що значу для тебе... Кохаю...
Промовлю я тихо, тихо тобі на вухо.

Сумка через плече, кудряве волосся,
Кепі без капюшону нічого не стоїть,
Що вже робити у нас так повелося,
Хто немає девізу, тот нічого не робить.

Ре-комендації зранку у понеділок
Гублять здоров’я пивом, може футболом. Далі...
День відкритих дверей у фірмі блондинок...
Таке вже кліше блондинки не правлять Римом.

Чужих як не дивно ми бачимо рідко,
Може в метро, а може десь у трамваї...
К вихіду в річку ікс відчинена хвіртка,
Звички жовтневі, що маєм ми б’ють в барабани.

Ще щістнадцять хвилин і я запізднюся на вікенд,
Що проходить у передмісті – районному лісі...
Там секретарки в халатах дають андеграунд в наметі,
Там безсмертям годують найкращіх із нас поетів.

Ми маєм по троху всього: алкоголю та меду.
Та ніколи не скажемо, де унас діаманти.
Ми вміємо перевертати гарбуз у карету,
Та кожну хвилину життя вчимося кохати.

Картонні машини, картонні чоботи на п’ятах,
Ми такі креативні в країні з негативом.
Ми їздим на роликах в мріях, в житті на фіатах...
Ми такі різні і рівні водночас без кризи.

Шорхіт тонкого папіру на вікні...
Скринька з пір’я, з пір’ям, десь без клею.
Для мене зараз ти в листі, в війні,
Що на небі призвела до панацеї.

Для мене будеш ти в дощу, в сльозах,
Для мене ти залишишся коханцем.
Що ж казати музі – музикант,
Принайми був в той день, таким ти, вранці.

То радіо, той звук що тишу їв,
Слова ті довгі, що звучали ненормально...
Вони записані в душевні носії,
Лежать в квартирі, на столі в вітальні.

А ти десь там! в тій темній стороні,
Без серця, жалю та з коханням в тілі
А я десь тут, тону в вині, в війні...
Я не жива... жива лише надія...

Буду плести шляхи,
Вінки, щоб було лячно,
Від того, що ти
Ніякий не мачо.

Буду вести в свій дім,
В свій день, де завжди весна,
Де зранку-вночі ти захотів,
Ти благав... поцілунок... Писав.

Я не я... Зараз тут,
В цю хвилину, де розуму місця нема.
І-гно-ру-вав, ти, казав, що
Я йду. Залишайся сама.

Світовий електронний концтабір
Поглинає тебе в твоїх мізках.
Ти в комп’ютері вже, а не знами
А здавалося ти так близько.

І здавалося ніч нам не збреше,
Здавався нам сміх в каматозі –
Комп’ютерні казки – малечі,
Мені – квіти, жінці – морозиво.

Мені – хмари – великі шпалери,
Мені – м’ясо, але я не хочу!
Випий мій сік замість меду,
Ти чуєш, що я тут шепочу?

На другому кінці світу,
На іншому боці планети...
Електронний концтабір так близько...
Я вже не там... А ти? Де ти? Доречі...

Кордони зміцнюють стосунки,
Малюють очі душ зеленим...
Вітаєм у перебуванні в Польщі!
Тепер над Вами інше небо.
Ж. Азбель
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
Переді мною зовсім інше небо,
Переді мною зовсім інша стеля...
Фотокартки кажуть, що не треба
Зважати на осінню меланхолію...

Згадати, що було три тижні поспіль,
Про інші п*єси, про високі сходи.
Застібнути гудзик на дорозі,
Та й забути про осінню меланхолію.

Дивлюсь на потяги, на те, що поряд,
Тримаю в руці звіти про нейрони.
Кохання, десь у плані, двухстороннє...
Без тебе завжди осінь в меланхолії.

Тримаю фотокартки, як відтінки.
З вікна загострені дахи мов в казці.
Листя падає, як ті сторінки,
Що вирвані з історії без танців.

"інше" небо змінюється рідним,
Зображення на фото замовкають.
Лише три кроки... і... я... ВІЛЬНА...
Меланхолію замінює кохання.

Сфотографуй моє обличча не в профіль, а як-небудь знизу на світло,
Заплямуй моє тіло полтавським акцентом, да так, щоб потім злякатися...
Я зроблю тоді осінь таку, щоб набридло
Тобі у провулках кохатися.

Сфотографуй моє обличча не в профіль, а так, щоб побачити тебе в очах,
Напиши своє призвище на найближчому камені...
І тоді я буду мовчати й чекати з вікна,
Доки не станеш ти маревом.

Сфотографуй моє обличча не в профіль, а так, щоб було чутно музику...
Я розумію, що набридли тобі мої примхливі погляди...
Вибач. Через історію я прошепочу тобітихо: "Ку-ку",
Посміхнусь і завершу існування душі на фото.

А ти, якщо не важко буде засинати та мріяти на сході,
Згадай мене по типовим полтавським акцентам.
Я допоможу тоді тобі добігти до Бога,
Зроблю таку осінь, щоб всі заборони померли.

Але я зараз навпроти тебе - стомлена, без кисню...
Тому сфотографуй моє обличча, хоча б у профіль...
Будь в мені зараз... сьогодні... вічно...
Хоча б на фото... хоча б весною...

Я – не поет. А ти – негідник.
Не гідний пафосу й понтів нікчемних.
Прибери з обличча віник,
Квітів пустих й даремних.

Я – не поет, не вірю в зорі,
Я не благаю й не вродлива,
А ти – нікчема, параноїк,
Якому їжа замість пива.

Не в тему, в радість, в гіркі сльози,
Сподівання жити краще.
Це почуття пішло на користь?
Чи залишилось в тобі... Нащо?

Темно... темно... Це – майбутнє...
Аудиторія – в тенетах...
Всюду люди, діти, люди,
Людяність замре в дискетах.

І прокрадеться до крові.
Я – не поет. А ти – не гідний,
Пафосу й понтів знайомих,
Та прибери з обличча віник.

Прибери ним свою стелю...
Життя в футболці й на паркеті,
Поцілуй від мене землю,
Де спочивають тільки ті...

Хто віддався свому Богу.
Замри ця мить, як став годинник.
Понти та пафос невід’ємні.
Я – не поет. А ти – негідник.

2009

По-лу-ни-ці... По-лу-ни-ці...
Вночі та вдень... Та цілий місяць
Старі обличча кажуть – „лица”
Старий колодязь та криниці,
Вулиці та люди в віці...
Ліси та річка... Трохи степу,
Броварня та сільськи левиці,
Еротично гладять стегна.
По-лу-ни-ці... По-лу-ни-ці...
Той чувак набив по пиці,
Мудаку. Той таємницю...
Злив...
Побриті вилиці та крильця...
Кава зі смаком кориці,
А на десерт – що вже не дивно,
ПО-ЛУ-НИ-ЦІ... ПО-ЛУ-НИ-ЦІ.

2009

Розібрати пазл...
Перевести
шалене тихе тіло
в розгорнуті обійми
своїх бажань.
Плести хрести,
щоб давив сміх
від
сподівань
марних.
Така вже роль
випала
на вдачу мертвих...
Загуло...
Та
тільки час
лікує від оргазмів
невід’ємних
душі та мізків.
Я
була
з тобою
в ту хвилину
коли шалене тихе тіло
думало про нас
та пазл
розібраний
мріяв
жити
буди
поруч
з ним.

2009

Ти, твоя горілка з медом,
Твій храп вночі неособливий,
Твої подерті, м*яті кеди
Та зняті з гопніка вітрила.

Ти - заморочений музика,
Ти - недотепний та залежний...
З тобою завжди небезпека,
Без тебе зранку краще вмерти.

Тобі до мудака десь місяць,
У тебе дівчина - лезбійка.
Ти сам собі даєш по пиці,
Коли розстібнута ширинка.

Коли не можеш вже напитись,
А поруч на столі - горілка.
Коли не можеш попалитись
На сексі. Може й не музика

Ти? Та і не маєш слуху,
Бо ти не чуєш, що ти винний,
Бо я кричу тобі на вухо:
ВІДВАЛИ!
Хоча й не треба. Бо без тебе
Я загину.

2009

Коли місто сумує, полоскочи вулиці
Мобільний оператор тобі допоможе...
Я так думаю... Відкинь Кустурицю!
Я знаю - ти зможеш, ти знаєш - я зможу.

Коли місто сумує, зніми з ніг шкарпетки.
Пальцями ніг відчуй тільки колір...
Місто все зрозуміє, воно наших предків,
Бачило зазвичай оголених.

Коли місто сумує, помолися за землю.
Відкрив в собі небо, ти побачиш майбутнє.
Зітри з долонь нерви, зітри з очей стелю,
Полинь в відчуття, що мають всі люди.

Коли місто сумує, полоскочи вулиці,
Я здамся та посміхнуся від серця,
Мобільний оператор запише Кустурицю...
І все буде легше, мені так здається.

Ми буде їсти фрукти без хліба,
Ми будемо бігти туди, де веселка...
Полоскочи мене зранку... мені це потрібно
Місту потрібно... щоб стати веселим.

Колискова мого міста - спів пташок нам невідомий.
Гітара тане під акордом - акорди немагнітофонні,
Акорди, що вгамують втому.

Кеди від Гальяно в серці - кеди, що звучать без ноти...
Хочу баннер з очей здерти! Він, мабуть, не буде проти...
Відходи... так, він ходе.

До мене, до волосся зранку доторкається навмисно.
Ми зустрічаємось на ганку...
Колискова мого міста. Колискова, що зависла...
Так. Зависла.

Пластилінові руки пишуть пластиліновий вірш
Полум’я гасне з кожним свистом легенів...
В очах ілюстрації в вухах – голосна тиш,
Квітневі танці – вірші в мене не квітневі.

Думки відшліфовані та відшліфований рух.
Боже, як сумно від того, що все йде по плану,
А в мізках у тебе застрягли (як дивно) ті штуки,
Що кажуть тобі не треба, не слухай „Нірвану”.

А твоє пластилінове серце рветься і рветься кохати.
Твоє пластилінове серце бажає налитись кров’ю...
І коли я повірю, я, мабуть, зможу літати
Та відлетіти з дому, туди, на волю...

На білбордах у місті написано – люди всі різні,
На шпальтах газет надруковано – люди всі вільні.
Може і так, а може – це наслідки кризи,
Кризи душі, що каже нам не хворіти.

Збочення чи забаганка – естетика кисня.
Дозвіл розумних людей, що сумні в прозі –
Це резинові знаки, хвилясті перетини ліній,
Камери, пастки, ганчирки (‘я), що в нас на дорозі.

В нас мокрий асфальт та „Пуск”, як команда,
Іграшки з вати, синці від браслетів...
Я буваю відкритою і безпорадною.
Я – вільна і різна водночас, без кризи.

2009

Мої поцілунки кращі ніж моя їжа,
Мої обійми сильніші ніж мої очі.
Кава зранку... на облаці тиша... тиша...
Ночі довгі... високі ночі...

Я плюс ти дорівнює невгамовність,
Ти плюс я дорівнює тихе світло,
Пішли сьогдні гуляти по полю...
Пішли сьогодні... за вікном літо...

І в скринці де є кохання,
Ти в скринці де я керую...
Хочешь їсти? – замре питання
Я поцілунками нагодую.

2009